МЕНЮ










4 сiчень 2019 - 13:53

Роздуми про уроки болгарської багатовікової історії та боротьбу українського народу за церковну незалежність


Для нас, болгар та українців, святі рівноапостольні брати Кирило та Мефодій є первоучителями, святими, духовними кумирами. В 867 р. як посланці візантійського імператора з церковною місією до князівства Великої Моравії брати на своєму шляху випадково були присутніми на Церковному соборі у Венеції. На соборі прихильники тримовної догми (оскільки вирок Ісусу Христу було написано трьома мовами: грецькою, єврейською та латинською, то догматики стверджували, що християнська церковна служба та проповідь можуть проводитися лише на трьох мовах) нападають на братів, звинувачуючи їх у тому, що вони діють проти канонів, проводячи службу на четвертій, слов’янській мові. Святий Кирило так відповідає на це: «Сонце світить однаково для всіх. Бог посилає дощ однаково для всіх. Кожен народ повинен мати свою мову, щоб нею славити ім’я Господа!» Цей вислів другої половини IX ст. стає революційним на століття наперед. Хто ж тоді ці нахаби, які в XXI столітті заперечують право 50-мільйонного українського народу (в Україні, в РФ та цілому світі) проводити богослужіння та проповіді рідною мовою?


З історії Болгарської церкви

В 864-865 рр. за правління святого князя Бориса Хрестителя Болгарія від Візантії приймає християнство. В 885 р. до столиці м. Пліски приїздять учні святих братів Кирила та Мефодія (святі Климент, Наум, Сава, Горазд та Ангеларій) та починають підготовку духовенства, користуючись розмовною староболгарською мовою. Але головною проблемою болгарської держави залишається те, що керівництво церкви тоді знаходиться на території найзапеклішого болгарського ворога – Візантії. Відомо, що церква, як і армія, дотримується суворої ієрархії, дисципліни та єдиноначальності. А те, що візантійський патріарх керує болгарською церквою, було постійною загрозою безпеки болгарської держави. Після перемоги царя Симеона Великого біля р. Ахелой в 917 р. болгарський володар ставить мету здобути повну незалежність від візантійської церкви та патріарха. В 919 р. на церковному соборі в м. Преславі болгарська церква проголошує свою незалежність, першим болгарським патріархом стає Леонтій. Ці події визнаються Візантією лише в 927 р. в укладеному мирному договорі зі спадкоємцем Симеона царем Петром. Починаючи з 927 р.. православ’я має два патріархи, і це стає першим розколом у православній церкві.

Ще на початку IX ст. цар Симеон Великий одним реченням формулює болгарську державну доктрину: «Один народ в одній державі з однією церквою!» На сьогоднішній день в православ’ї, окрім Вселенського патріархату, існують ще 13 патріархатів. Так хто ж тоді ці негідники, які кричать, що після того, як Українська церква відділиться від Російської церкви, настане страшний розкол і це стане катастрофою для православ’я? На сьогоднішній день православ’я розділене на 13 частин, і не буде ніякого апокаліпсису, якщо Українська, Македонська, Білоруська, Чорногорська церкви здобудуть свою незалежність. Натомість це негативно вплине лише на поневолювачів – Російську та Сербську церкви. В католицизмі існує один Папа, воля якого поширюється на п’ять континентів, а у протестантів кожна держава має свого архієпископа, який у відповідній державі очолює протестантську церкву.

Після падіння Болгарії під візантійським натиском у 1018 р. знищується і Болгарський патріархат, який відроджується царем Іваном Асеном II у 1235 р. Але в 1393 р. при захопленні турками болгарської столиці м. Велико-Тирново та ув’язненні патріарха Євтимія болгарська церква та монастирі передаються Константинопольському грецькому патріархату. Боротьба за церковну незалежність починається в 1824 р., коли в м. Враца на чолі болгар та за їхніми вимогами болгарським митрополитом стає Дімітракі Хаджитошев, котрого пізніше було вбито найманими вбивцями. Невдоволення болгарського народу в перші роки після цих подій було викликано пограбуваннями корумпованими грецькими митрополитами. Поступово грецьке духовенство чинить спроби ввести в церкви та школи болгарських сіл грецьку мову, але супротив болгар є достатньо рівнозначним. До султанської влади постійно пишуться звернення про надання церковної незалежності. Коли в деяких церквах болгарських поселень грецький духовник починав службу на грецькій мові, всі – і малі, і дорослі – скандували: «Не хочемо грецьку! Не хочемо грецьку!», таким чином не дозволяючи грецькому духовнику проводити богослужіння.

В 1860 р. до боротьби за церковну незалежність долучається і великий болгарин Георгі Раковський (1821-1867). Його трибуною стає газета «Дунавски лебед», де він є головним редактором. Раковський стверджує, що це не є канонічною суперечкою, а боротьбою у визнанні болгарської народності. Боротьба ж за незалежну Болгарську церкву носить суто політичний характер. Цікавою є позиція російського святого синоду та російської дипломатії щодо справедливої боротьби болгар. Російська церква та влада повністю стають на бік Константинопольського Вселенського патріархату стосовно «єдності» всіх православних в межах Османської імперії. Увесь час російська дипломатія та представники Російської церкви яро протидіють справедливій боротьбі болгар, підтримуючи грецьке духовенство. Під час цієї боротьби, яка дійшла аж до жорстокості, грецькі священнослужителі чинять вбивства: вже згаданого Дімітракі Хаджитошева, архімандрита Діонісія (отруєний в 1840 р. в Константинополі), братів Дімітра та Константина Міладінових (отруєні в 1862 р. в Константинополі), ловецького митрополита Діонісія (отруєний в 1873 р. в Константинополі) або просто заходили до церков та вбивали ножами, стріляли по болгарських учнях під час їхньої ходи, оскверняли болгар перед турецькою владою, яка арештовувала та висилала в заслання болгарських духовних керівників, але все було марним – боротьба за незалежну Болгарську церкву розросталася, і в ній брав участь весь народ.

Запекла боротьба болгарського народу закінчується перемогою з виданням фірману (указу) турецького султана про створення Болгарської автокефальної церкви – екзархії, виданому 28 лютого 1870 р. В даному фірмані вперше офіційно говориться і про «болгар милет» – болгарський народ. В період з 23 лютого по 24 червня 1871 р. в Царгороді скликається церковно-народний собор, під час якого на 39 засіданнях створюється та приймається устав Болгарської екзархії, а екзархом обирається Антім I. В 1872 р. другим фірманом султан узаконює устав та посаду екзарха. Як наслідок цього слідують анафема та схизма Болгарської екзархії з боку Вселенського патріарху, але це не перешкоджає нормальному розвитку Болгарської церкви та ведення богослужіння до скасування схизми в 1951 р. Так, 6 років перед своїм політичним визволенням (1878 р.) болгарський народ виборює свою церковну незалежність, але лише 10 травня 1953 р. Болгарська церква втретє отримує статус патріархату з патріархом Кирилом. Історичним курйозом є те, що незалежність Болгарська церква отримує з виданням указу турецького султана Абдул Азіса. В намічених фірманом кордонах Болгарської єпархії, яка охоплювала 170 000 кв. км, болгари будують свої церкви та монастирі, проводять богослужіння та проповіді болгарською мовою. Болгарська православна церква та її народ більше семи віків знаходяться під візантійським та турецьким поневоленням та три рази відроджують свій Болгарський патріархат (927 р., 1235 р., 1953 р.).

Епізоди з історії Російської церкви

Київська Русь (яка є середньовічною українською державою) в 988 р. приймає християнство від Візантії, а богослужебні книги потрапляють на її територію з Болгарії. Московське князівство, об’єднало й інші руські князівства, приймає назву Росія на початку 1600 р. На теперішніх землях Російської федерації християнство запроваджується від Київської Русі роками пізніше. Першим російським патріархом стає Йов. 5 лютого 1585 р. московського митрополита Йова було висвячено як першого патріарха Москви та всієї Росії гостюючим тоді в Москві константинопольським Вселенським патріархом Єремією II. Цей акт є канонічним порушенням, тому що патріарх не висвячується, а обирається церковним собором. Тоді був пропущений такий факт, як надання Томосу (документа про церковну легітимність) Російській православній церкві, який надається після пропозиції патріарха та рішення Вселенського синоду. І після цього ніхто з наступних російських патріархів впродовж віків, аж до нашого часу не робить спроб отримати Томос як ліцензію законності Російської церкви.

Російська православна церква (РПЦ), яка зараз є противником розколу (при наданні самостійності Українській церкві) впродовж свого існування пережила багато розколів. Згадаємо лише два з них.

Перший – в 1652-1658 рр., коли російський патріарх Нікон проводить церковну реформу, наслідком якої велика частина так званих старовірів, відходять від офіційної церкви, підлягають переслідуванням, і їхня більша частина заселяє територію Османської імперії, передусім, територію Північної Добруджі – сьогодні частина Румунії. На території Болгарії, в Південній Добруджі, є декілька сіл, населення яких складають старообрядці (т.з. липовани). Під час реформи патріарха Нікона робиться все для того, щоб було знищено всі болгарські середньовічні богослужебні книги та призупинено зв’язок та вплив середньовічної Болгарії на Російську церкву.

Дозволю собі цитувати великого російського письменника Льва Толстого: „Я убедился, что учение Русской православной церкови есть теоретически коварная и вредная ложь, практически же собрание самых грубых суеверий и колдовства, скрывающее совершенно весь смысл християнского учения”.

Другий розкол в РПЦ починається в 1917 р., відразу ж після Лютневої революції. Тоді з’являється так званий Обновленський рух, який має на меті служіння Російської церкви більшовицькій безбожній владі. Основні групи Обновленського руху такі: „Жива церква”, „Церковне відродження” та „Союз общин древньої апостольської церкви”. В 1922 р. вони об’єднуються, оголошуючи про лояльне ставлення до радянської атеїстичної влади, та борються проти традиційної російської царської церкви на чолі з патріархом Тихоном. Таким чином з 1922 по 1946 р. РПЦ переживає ще один з розколів. Ідеологом Обновленського руху є митрополит Олександр Веденський, який проповідує „комуністичне християнство”, порівнюючи християнство з комунізмом. В 1946 р. Обновленський рух та РПЦ об’єднуються, але це стає рейдерським захопленням, оскільки „духовники-обновленці” починають домінувати в Російській церкві, віддають її під повний контроль влади, а КГБ вербує у свої співробітники все вище російське духовенство.

Українсько-російський церковний конфлікт

До 1686 р. Вселенський патріархат, в дієцезії (церковна територіальна одиниця) якого знаходиться і Київська митрополія (землі сьогоднішньої України, частини Польщі та Білорусі), є суверенним канонічним господарем на цій території. В 1686 р. Вселенський патріархат надає право Московському патріархату призначати лише київського митрополита. Це право ще тоді РПЦ тлумачить тим, що в її дієцезію повністю передано Київську митрополію, і досі на практиці, де факто, РПЦ вважає землі української території своїми та безжально їх грабує як повноправний господар, але де юре ці території завжди були в дієцезії Вселенського патріархату.

Вселенський патріархат правильно вважає Україну канонічно своєю дієцезією та згідно з пропозицією патріарха Варфоломія 11 жовтня 2018 р. під час засідання Вселенського святого синоду прийнято рішення про надання Томосу (в буквальному перекладі „частина”, „шматок” чогось, у даному випадку слово означає церковний указ, яким надається незалежність частині церковної общини, є ліцензією церковної незалежності) незалежній Українській церкві.

Найбільшим розкольником сьогоднішнього православ’я є пан Гундяєв, «Святійший» російський патріарх Кирило та Російський синод. В 2016 р. на острові Крит патріарх Варфоломій робить спробу організувати Вселенський православний собор, який не проводився вже 1229 років (останній відбувся у 787 р.). Поведінка російського синоду, показує, що лише він повинен управляти православ’ям, даний Вселенський православний собор бойкотують Російська, Болгарська та Грузинська православні церкви. Яким у цьому випадку є російське обґрунтування того, що саме Російська церква має бути на чолі православ’я, а не канонічно затверджений тисячоліттями Вселенський патріархат? З дій російської медійної атаки видно, що під прямим управлінням Вселенського патріархату та Варфоломія знаходяться 10 000 осіб, коли паство Російської церкви складає майже 100 мільйонів віруючих (в тому числі українці та білоруси), і це надає право російському патріарху як голові церкви з найбільшою чисельністю православних бути ведучим та керівником православних справ. Це є «більшовицьким» аргументом щодо господарювання більшості над церковними невігласами, які нехтують багатовіковою традицією та каноном. Наприклад, громадяни Ватикану нараховують лише 840 чоловік(!), складаючи в прямому сенсі паству папи Бенедикта XVI. Населення Бразилії (в якій проживає найбільша кількість католиків всього світу) складає 207 мільйонів громадян, з яких 153 мільйони – католики, і якщо дотримуватися цієї російської «більшовицької логіки» архієпископ Бразилії має право знаходитися вище Папи Римського, але ніхто з усіх католиків світу (1 мільярд 214 мільйонів віруючих) навіть і не думає оспорювати верхову церковну владу Папи Римського. А те, що Вселенський православний собор на острові Крит було саботовано Російською та ще двома церквами, є класичним прикладом організації справжнього православного розколу!

2018 р. патріарх Кирило вирішив сам скликати Всеправославний собор, але це неможливо. Російський патріарх звернувся за підтримкою до Болгарської православної церкви. 4 жовтня 2018 р. під час засідання Святого синоду Болгарської церкви Ловчанський митрополит Гавраїл зачитує листа від російського патріарха та готує проект-рішення на користь Російської церкви. Під час голосування троє владик (Ловчанський, Варненський та Відінський) віддають свої голоси за пропозицію від російського патріарху, двоє владик утримуються і восьмеро владик голосують проти ідеї нового Всеправославного собору, організованого Москвою. Пропозиція Російської церкви з тріском провалюється ще на своєму початку з боку вірного болгарського сателіту. Ясним стає і той факт, що й інші церкви та Вселенський патріархат в подальшому категорично відхилять російську пропозицію про новий собор.

У розпалі українсько-російської боротьби стає відомо, як вже було сказано, про ще один шокуючий факт: РПЦ не має Томосу, не має церковної ліцензії, що означає, що РПЦ вже багато віків є незаконною церковною сектою самозванців. Як вже говорилося раніше, під час формування Російської православної церкви в другій половині XVI ст., її вище духовенство забуло взяти Томос, а це означає, що дана церква протягом всіх цих віків є нелегітимною. Православним церквам Томос видається саме рішенням Святого синоду Вселенського патріархату. Зі свого боку Вселенський патріарх Варфоломій видає указ про ретельну перевірку архіву Вселенського патріархату про те, чи видавався коли-небудь Томос Російській церкві. Після докладної перевірки голова церковної комісії – афінський архієпископ Йов, на міжнародній прес-конференції оголошує, що в архівах немає Томосу, виданого Російський церкві, і що такий вона повинна отримати лише від Вселенського патріархату.

Становище Російської церкви погіршується ще й фактом, що вона повинна вимагати Томос (ліцензію) у даної інституції – Вселенського патріархату, яку роками атакує та в жовтні місяці пориває свої відносини з нею. Нагадаємо, що під час візиту російського патріарха Кирила до Константинополя 31 серпня 2018 р., крім того, що між двома патріархами виникає серйозна сварка через Українську церкву, стався інцидент, який широко був представлений у світових виданнях в мережі інтернет. Під час розмови один з цивільних служителів з російської делегації підніс обом патріархам дві склянки з водою, в першу чергу підносячи склянку російському патріарху. Останній протягує руку до склянки, але вже інший цивільний служитель російських служб перенаправив його руку до «правильної» склянки з водою. Даний випадок у присутності багатьох свідків коментувався як невдала спроба отруєння Варфоломія.

Російська церква не бажає відступати, тому що отримує кошти з 12 000 приходів, розташованих на території України, а це на сьогоднішній день мільярди гривень (раніше мільярди рублів), які протягом віків осідають в Москві, а не залишаються в Україні для потреб населення, яке російські священики безбожно грабують. Керівництво українськими церквами також є потужною ідеологічною зброєю для здійснення російського імперського господарювання, яке діє проти українських інтересів. Будучи релігійним болгарином, я був присутній на багатьох церковних службах (щоправда, лише в Одеській області, де російський вплив є особливо сильним), під час яких мене дивувало та обурювало, з яким нахабством священнослужителі, котрі підлягають Москві, дозволяють собі відкрито ганьбити українську владу, настроювати людей проти католицизму. Таким чином робиться спроба досягнути подвійного ефекту: по-перше, щоб люди зненавиділи українців-католиків Західної України, ввести розділ та протиставлення української нації за релігійним принципом, і по-друге, з почуттям ненависті до «католицького» Заходу, щоб українці були проти вступу України до НАТО та ЄС. Але ці церковні абсурди ще нічого порівняно з тим, що на початку кожної літургії потрібно оспівувати за здоров’я патріарха Кирила та … Володимира Путіна! В багатьох випадках священики, що підлягають Російській церкві, відмовляються провести панахиду або відспівування загиблих на війні проти російського агресора та сепаратистів героїв-українців.

В школі ми, болгарські вчителі, вчимо дітей, що зневолений політично, економічно та духовно болгарський народ ворогував з трьома могутніми противниками – Вселенським патріархатом, султанською владою та мракобісною Російською церквою та царською дипломатією, але все ж таки переміг у цій боротьбі. Сьогодні в Україні схожа ситуація – йде боротьба українських патріотів за духовне звільнення від російського духовного поневолення; на їхньому боці істина та справедливість і кінцева перемога. Росія програє і цю свою останню можливість бандитського пограбування народу суверенної України та ідеологічно отруювати свідомість віруючих українців.

Що станеться?

Російська церква назавжди залишиться без українських храмів та монастирів та навіть всупереч шумному розголосу в російських засобах масової інформації Російська церква залишиться в ізоляції від інших православних церков, тому що ясним залишається той факт, що вона є нелегітимною.

Що ж було далі?

11 жовтня 2018 р. Святий синод Вселенської патріархії вирішив надати Томос Українській православній церкві. На цьому засіданні Вселенський синод зняв анафему з двох українських церков (які очолюють Філарет та Макарій), що була накладена російським патріархом, як і припинення дії Указу від 1686 р., який дає право російському патріарху призначати київського митрополита. 15 грудня в Києві було скликано церковний собор, на якому відбулося церковне об’єднання в єдину помісну Українську церкву. На цьому соборі було прийнято три важливих рішення: 1. Обрання українського патріарха; 2. Виготовлення та прийняття собором Уставу Автокефальної Помісної Православної церкви України; 3. Прийняття назви «Автокефальна Помісна Православна церква України». 6 січня 2019 р. голові Помісної Православної церкви України в Константинополі буде надано Томос про автокефалію

Звичайно, що російський супротив буде ярим та до кінця, не зважаючи ні на що, тому що втрата Української церкви як для церковної, так і для світської російської влади буде тяжкою. З іншого боку, церковне керівництво всіх православних патріархатів розуміє, що Російська церква не є легітимною і все більше буде впадати в ізоляцію, не матиме змоги домінувати над іншими православними церквами.

Святий синод Російської церкви вперше провів своє «виїзне» засідання 16 жовтня 2018 р. в столиці Білорусі Мінську. Це було необхідним, тому що в Білорусі почали з’являтися заклики до церковної самостійності. Патріарх Кирило перед засіданням зустрівся з президентом Олександром Лукашенком, який гостро висловився про український «розкол» та заявив, що церква в Білорусі буде єдиною з Російською церквою. Тобто Лукашенко, на відміну від свого українського колеги Порошенка, зайняв протилежну, зрадницьку позицію щодо білоруської церковної самостійності. На цьому засіданні в Мінську Святий синод Російської церкви прийняв рішення порвати відносини з Вселенським патріархатом та припинити будь-яке спілкування. А це є ще однією розкольницькою дією Російської церкви проти православ’я. Це значить, що РПЦ найближчим часом Томос не отримає та продовжить бути нелегітимним зібранням самозванців.

Насамкінець хочу повторити доктрину, сформульовану на початку Х ст. болгарським царем Симеоном Великим, тому що вона на сьогоднішній день є винятково лаконічною та актуальною для наших українських братів: «Один народ (український) в одній державі (Україні) з однією церквою (Помісною Православною церквою України)!»

З вами Бог, Україна і Правда!

Нікола КАРАІВАНОВ
м. Софія, Болгарія



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.37015 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua