МЕНЮ










27 вересень 2013 - 11:53

Щастя


Щастя… Для когось це невловима мить, у гонитві за яким проходить все життя. Для когось це – ціле життя, життя, наповнене щастям. Щастям, яке ніколи не закінчиться, яке ніхто не може забрати. Це щастя – бути рідним!

Воно прийшло так раптово… А було таким довгоочікуваним. Звичайний лютневий день. Шкільні будні розтривожилися раптовим викликом до директора. Зі школи мене викликали у дитячий будинок. Я йшов і думав: "Що я такого міг утнути, щоб просто з уроків викликали до директора?" Ольга Олександрівна, помітивши моє хвилювання, сказала: "Сядь, заспокойся, все добре". І потім почалася розмова, з якою у моє життя дуже стрімко увірвалося щастя. "Тебе хочуть всиновити". У той момент всередині мене була готова вибухнути пульсуюча думка: "Ну, здрастуй, щастя, я тебе так довго чекав, я надто багато в цьому житті втратив. Думав, не дочекаюсь уже!". "Готуйся, о другій годині вони приїдуть. Ти, звичайно, подумай, все добре зваж, – сказала Ольга Олександрівна. – І погоджуйся! Вони – люди віруючі, це у вас спільне, так що, зійдетеся…".

Я пішов у групу, накрив на стіл, потім допомагав комірному, розвантажував фрукти. А в думках – "готуйся до розмови". Як же до неї підготуватися? У той же день, це була п’ятниця, я добре пам’ятаю, я дав згоду на усиновлення. Я був таким щасливим! Мама спитала: "А ти казав Богу про те, що хочеш, аби в тебе були мама і тато?" А потім, подивившись в мої очі, чомусь дуже тихо, наче боялася заплакати, сказала: "Ось тому Дух Святий ніяк не давав нам забути про тебе". Потім я прийшов у групу, і через дві хвилини весь дитячий будинок знав, що я їду додому!!! Я би поїхав у той же день. Але без суду не можна було. Суду, за вироком якого мене не покарають більш сильно чи м’яко за злочин, а дадуть мені шанс вхопитися за моє щастя. А якщо суддя скаже "ні"?! Якщо йому не сподобається мій характер? Довго я хвилювався в очікуванні того суду. Тиждень йшов як два місяці. З української мови дали писати вправу, а я написав: "Суд дев’ятого о десятій годині". Дев’ятого вранці очікування досягло свого піку. Я вже одягнувся, і раптом дзвонить мама: "Суддя захворіла, суд переноситься, дату повідомлять пізніше". Я, звичайно, дуже засмутився. А мама каже: "Андрійку, рішення про те, що ти – наш син, уже прийнято. Це рішення прийняв Бог. Так і буде. А суд просто необхідний для держави. Не страшно, почекаємо…".

Суд перенесли на четвер. Я прийшов на суд, зі мною були тато, мама, працівник дитбудинку, прокурор, начальник служби у справах дітей. Почалося судове засідання. Я почав розуміти, що всі за нас. І ось підняли мене. Почали ставити запитання. Звичайно, страшно було. Суддя питає: "Який у тебе характер?" "Врівноважений", – кажу я. Суддя усміхнулася, а я подивився на неї суворим поглядом, і вона відразу зрозуміла, що я усвідомлюю: суд – справа серйозна.

Рішення суду стало найкращим подарунком на моє 16-річчя.

Вам, скоріше за все, зовсім невідоме це відчуття відчаю, якого ніколи і ніде не можна позбутися. В школі є домашні діти і ти. І ти зовсім один… У школі, в місті, в дитячому будинку, на всій землі ти нікому не потрібен. Ти один! І ніхто не скаже тобі: "Ти – мій!". Домашні бувають веселими і сумними, злими та добрими, відмінниками та невдахами, вихованими і ні. Але вони завжди потрібні своїм батькам. А ти нікому не потрібен, навіть якщо намагаєшся вчитися з усіх сил. Скажіть, чи могло моє серце тоді бути переповненим щастям? Якщо ви скажете "так", подивіться в очі дитини, яка нічия. Якщо вам стане ніяково від того болю, який ви побачите, і просто відведете очі, щоб забути і нічого не зробити, подумайте: це не вилікує біль. А вам треба зробити зовсім не багато. Нехай ви не ідеальний, не найуспішніший, подивіться уважно ще разі в ті очі й побачите в них надію, надію почути: "Ти –мій! Ти – мій, синочок. Ти – моя донечка. І я тебе ніколи нікому не віддам”. Можливо, саме ви з вашою сім’єю зможете здійснити мрію дитини стати рідною, стати домашньою. Домашня – це людина, яка знає, як добре вдома! І це – щастя. Щастя бути рідним. І зовсім не переживайте за труднощі з документацією в процесі усиновлення. У службі у справах дітей ми зустріли розуміння, допомогу і підтримку.

Андрій та моя рідна мама




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.37133 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua