МЕНЮ










13 березень 2020 - 11:30

Сльози пам’яті і фанфари «побєдобєсія»


1. Злочин – моральний, політичний

Є слова, котрі в силу тих чи інших причин стають інтернаціональними. Принаймні, на певний час. Такими є «побєда» і «победобєсіє». Та якщо перше поступово трансформувалося у національну форму, то друге назавжди залишиться російським. Бо «побєдобесіє» – це не факт, а явище, народжене в Москві, в «русском мире», засноване на брехні і цинізмі, живлене совковою субстанцією і поширюване не тільки на території РФ, а й колишніх республік почилого в Бозі «единого и могучего». Тут годиться все – минулі свята, котрі ще не вивітрилися з голів, річниці й ритуальні імена, «песни военнных лет», кінофільми про війну радянського та російського виробництва. Останні особливо ефективні: акуратно підстрижені солдати у відпрасованих галіфе і хромових чоботях, гарненькі санітарочки у гімнастерках, підігнаних під розмір грудей, дурнуваті німці і безстрашні та винахідливі розвідники, що знімають вартових суворо охоронюваного об’єкта з допомогою спортивного лука... Війна «и танки наши «быстры».

Бажання написати цю статтю виникло у мене 23 лютого, колись всесоюзного Дня Радянської армії і флоту. Зателефонував старий знайомий і привітав з «армійським» святом. Я подякував, побажав йому доброго здоров’я і відключив телефон. Як відомо, слава «непобедимой и легендарной» розпочалася з грандіозного фейка – через п’ять років після подій лютого 1918 року вони «стали трактоваться как победа, одержанная в эти дни над немцами под Псковом и Нарвой». Хоч насправді того дня Червона армія ганебно капітулювала перед Німеччиною – фронт було розгромлено, більшовики в паніці тікали і масово дезертирували. Однак товариш Троцький добре розумівся на пропаганді. Тож 23 лютого було оголошено святом. Яке з роками настільки прижилося, що й дотепер сидить у пам’яті багатьох українців як свято справжніх мужчин. Дехто й досі не втямить, що цього дня Росія вшановує «защитника Отечества», того самого, що анексував Крим і вбиває наших хлопців на Донбасі. І що сьогодні вона натягає на себе ковдру історії, яка належить далеко не їй одній.

Я не сказав про це моєму знайомому – не маленький, мав би вже й сам знати. Хоча, хіба він один такий? Он і народний депутат Ілля Кива теж вирішив поздоровити усіх чоловіків гуртом, написавши у Fecebook: «Да пошли они на х… со своей декомунизацией. С праздником нас, мужчины!!!». Почухався і ще й запостив листівку на честь Дня Червоної армії. …

Та повернімося до головної теми – «побєдобєсія», яке має таке ж відношення до вшанування перемоги над німецьким нацизмом, як 53-я російська ракетна бригада до «защиты русского языка в Украине». Це – з іншого арсеналу. Експлуатація перемоги у війні з німецьким фашизмом бере початок у 1965 році, коли радянському народу було повернуто День Перемоги, викреслений з календаря Йосифом Сталіним у 1947 році.

Повернення свята мало торжествами і медалями заглушити наростаюче ремствування вчорашніх фронтовиків, адже вони залишилися ні з чим. Ветеранам від того жити не стало краще, зате медалей на їхніх грудях тепер з кожним ювілеєм більшало, хоч їх самих усе меншало. У святкових колонах їхнє місце займали відставні полковники, більшість з яких нюхали порох тільки на навчальних стрільбах, а війну бачили хіба що у кіно. Це такі, як вони, розвалили українську армію і довели її до деградації

Відновлення свята Перемоги відкрило також можливість щорічно на парадах лякати світ радянською військовою потугою. Останнє з особливим ентузіазмом проявляється сьогодні, напередодні 75-ї річниці Перемоги. Виступаючи на урочистому концерті з нагоди Дня захисника Вітчизни в Кремлі, президент РФ Владімір Путін заявив: «Мы будем и дальше добиваться, чтобы наша армия и флот становились все более современными, а значит, укреплять потенциал стратегических сил, направлять во все виды и рода войск новейшее вооружение и технику, в том числе лазерные, гиперзвуковые комплексы, высокоточные системы». Це, мовляв, зброя майбутнього. Країни цивілізованого світу думають, як у майбутньому зберегти мир на планеті, російський же лідер – про те, «как превратить США в радиоактивный пепел». Зрозуміло, Путін блефує. Але покоління його співвітчизників, сформоване шаленою пропагандою, одуріло скандує: «Можем повторить!» Що таке справжня війна, там сьогодні знають тільки ті, чиї чоловіки і сини повертаються з Донбасу в Росію «трьохсотими» чи «двохсотими». Але вони про це мовчать. Решта забула, для них війна – це щось таке, як прогулянка на аеростаті за лінію фронту лейтенанта Грозних і сержанта Раєчки Орєшкіної з відомого кінофільму. Час іде, фронтовиків і їхніх ровесників залишилися одиниці, тепер очевидцями тих подій є вже ми – діти війни, котрі на собі її пережили і бачили визволителів не у кіно. І як останні її живі свідки зобов’язані, услід за великим російським патріотом Віктором Астафьєвим, повторити: «Фанфаризація» війни, її звеличення заради прославления чи реанімації імперії з реваншистською метою є огидним злочином – як моральним, так і політичним та інтелектуальним».

… Після перших трагічних місяців окупації (яких я за малолітством не пам’ятаю) – розстрілу євреїв, котрі не змогли евакуюватися, арештів радянських активістів (детально – у книзі Івана Петренка «Обком утік») життя в моєму містечку Олександрівці проходило більш-менш спокійно. Та з наближенням Червоної Армії, і це добре закарбувалося в пам’яті, нацисти оскаженіли. Почастішали облави, заговорили про карателів, жорстокі розправи з населенням. Майже поруч, поблизу Чигирина, спалили села Вдовичий Хутір і Буду, практично всіх мешканців розстріляли. Лютували й в інших місцях поблизу Холодного Яру. Про це в Олександрівці знали та молилися, щоб біда обійшла її стороною. А перед самим визволенням селища уже й не німці, а колаборантські загони (казали – ніби калмики) тероризували навколишні села. Люди вночі лякалися кожного стуку.

Одного дня не стало ні німців, ні калмиків, ні поліцаїв. А наступного ранку пролунав шалений вибух – залишена німцями команда підірвала цукровий завод. 8 січня 1944 року хтось загрюкав у вікно. Ми насторожились, та враз почули голос сусідки: «Фросю, наші прийшли!» Наші! Про них я чув часто, на них чекали, про них говорили. Я не уявляв, які вони. Тим більше мені хотілося їх побачити, здавалося, що ось прийдуть «наші» і відразу стане добре.

Мати накинула щось на плечі і вибігла з хати. Я вскочив босоніж у старі калоші і подався за нею. Центральною вулицею селища топтали перемішаний з болотом сніг червоноармійці, йдучи колоною у напрямку сусіднього села. Стомлені, неголені, у забруднених болотом шинелях, вони тягли за собою біло-зелені човни, в яких лежали кулемети, армійські лижі, ящики, як я тепер розумію, з боєприпасами. В Олександрівці вони не затрималися – прямували на Івангород, далі – на Бовтишку, де невдовзі розмістився штаб 2-го Українського фронту, в якому генерал армії Конєв розробив план Корсунь-Шевченківської битви. Про це, зрозуміло, я дізнався, вже коли підріс. А тоді чекав на диво. Та воно так і не прийшло. Натомість в селище заїхали інші військові – в білих кожушках, оперезаних портупеями. І я почув: «Вы тут отсиделись под немцем». Не безпосередньо від них, а від старших, котрі про це говорили між собою, додаючи: «Ти б під ним посидів»…

Навесні почали повертатися евакуйовані. Приїхали й Прінцмани. Наші сім’ї товаришували ще до війни. Від’їжджаючи вглиб Союзу, вони запропонували нам переселитися в їхню хату (у нас своєї не було): «Збережіть, якщо зможете. Повернемося, будемо жити. Не повернемося, хай вона стане вашою». Жили ми в ній недовго, дуже швидко її зайняв якийсь поліцай, а ми повернулися до тітки Ярини, у якої квартирували до війни. Коли Прінцмани повернулися, мати повела мене до них. У дворі стояв мій ровесник і допитливо дивився на нас. Мати взяла нас обох за руки і сказала:

– Оце – Броник. А оце – Саша. Будьте друзями.

Ми дружили з Сашком усе життя. Разом пішли до школи, в один клас. Разом бігали на стадіон і грали в шкільному оркестрі. Разом засмагали на березі Тясмину і купалися в ньому, доки «в одному місці верба не виросте». Разом заробляли гроші на підручники – збивали ящички на овочевій базі. Разом не вступили в один і той же інститут, і слава Богу, бо ні йому, ні мені він був не потрібен. Потім роз’їхалися, хто куди, час від часу зустрічалися в Олександрівці. На жаль, Сашка вже давно немає – помер у далекому Нью-Йорку. В останній свій приїзд в Україну він мені сказав: «Знаєш, я більше половини життя прожив у Києві. Але там, у Штатах, мені постійно сниться не він, а наша Олександрівка і як ми у Тясмині ловимо раків».

Неподалік хати, де я жив, улітку сорок четвертого, розмістився тимчасовий госпіталь. Ми, пацани з околиці, бігали туди, чекали, коли закінчиться обід, і військовий кухар наллє нам у тазик борщу, що залишався після поранених… Ми сьорбали і були щасливі. Уже працюючи журналістом, я прочитав у статті журналу «Коммунист» про те, що у завойованому Берліні німецьким дітям щодня видавали по склянці молока «з резервів Червоної Армії». Тепер, коли знаємо набагато більше про той час, брехня автора обурює. Тоді ж у мене виникло питання: «Як же це воно виходить? Ми, діти переможців, були раді недоїдкам з госпітальної кухні, а наші ровесники у Берліні попивали молочко? І що то були за резерви, фронтовики що – водили за собою корів?».

9 травня 1945 року була середа, звичайний робочий день. Я тілько-но почав збиратися до школи, як почалася стрілянина. Вранішнє небо креслили сигнальні ракети. Це прийшов той довгоочікуваний день. Здавалося, вся Олександрівка висипала на вулицю. Люди обнімалися, поздоровляли один одного: «Побєда!» Такої потужності торжество я бачив у житті лише двічі. Другим було 12 квітня 1961 року. Яка там школа! В парку посеред селища заграв духовий оркестр, і люди без будь-якого оголошення чи команди попрямували туди, де ось-ось мав розпочатися мітинг. Всі хотіли почути це так довго очікуване слово з офіційних вуст – радіо практично ще ні в кого не було. На збитій із дощок трибуні (зосталася стояти після 1 Травня) виступав голова райради Йосип Радькович і читав, як я розумію тепер, повідомлення Радінформбюро.

А влітку ми чекали на батьків. Сашків батько загинув. Його дядько, Ісак Савелійович, був демобілізований через поранення, не сумісне з військовою службою. Знайшов рідних у Новосибірську. Дружини не застав, вона померла в евакуації. І він, за традицією свого народу, оженився на братовій вдові, замінивши Сашкові батька, котрий загинув десь під Сталінградом. Майже щодня ми із Сашком бігали на станцію зустрічати батька мого. На фронт він пішов далеко не молодим – у сорок чотири. На початку війни чоловіків його віку до армії не брали – вірили, що війна незабаром закінчиться. Батько дістав бойове хрещення під Корсунь-Шевченківськом. А далі пройшов дорогами Другого Українського фронту аж до перемоги. Коли з фронту повернувся материн лист до нього з припискою «Выбыл в неизвестном направлении», вона знепритомніла – тоді це переважно означало, що наступним буде або «похоронка». або повідомлення «Пропав безвісти». Виявилося, потрапив у госпіталь. Додому прийшов з медаллю «За відвагу», нашивкою за поранення, солдатським речовим мішком, в якому лежали туфлі для матері – подарунок від командування дружині фронтовика, кілька десятків зошитів і олівців для нас, синів, хлібина та банка тушонки. Коли сусідка якось запитала його: «Петре Івановичу, ти що, хіба не міг хоча б гарного годинника привезти або камінців для запальничок?», він їй розповів, як після бою в Угорщині ховали загиблих бійців. В одного з них на обох руках було нанизано десятків зо два годинників. Більше не сказав їй нічого…

Через нашу станцію проходили товарні поїзди, уквітчані зеленими вітами та червоними транспарантами – чого-чого, а кумачу тоді вистачало. Поїзди зупинялися, щоб поповнити паровозні котли водою. А ми вдивлялися, хто вийде з вагона. І треба ж такому статися – того дня я загулявся на річці і на станцію не пішов. Коли ж повертався додому, на вулиці мене зупинив Ісак Савелійович: «Де ти бігаєш? Он батько прийшов!» Я побіг додому, кинувся батькові на шию і заплакав.

Як важко не жилося, а у свята ветерани збиралися хай і за убогим, а все ж столом. Це про них писав тоді веселий поет Степан Олійник: «Чистим крейдою медалі, п’єм горілку і так далі». Вчорашні воїни згадували свої фронтові дороги. Буденно, як про роботу, «важку роботу війни». Говорили про бойових друзів, про командирів – хоробрих і не дуже, мудрих полководців і самодурів у генеральських погонах. Подвигами не хвалилися, хоча кожному було що розповісти. А ми, тихенько присівши у куточку, слухали.

Чистили медалі недовго. На фронтовика чекали не «колхозом дом построен», як співалося у пісні, а злидні. Чекав голод 47-го, коли вагони з українською пшеницею йшли у так звані країни народної демократії, щоб вони не пристали на план Маршалла. У 1947-му скасували виплати за бойові нагороди, а наступного року – і свято Перемоги. 9 травня стало звичайним робочим днем. Фронтовики перестали носити ордени і медалі – то був їхній підсвідомий протест. Знову вони їх одягли у 1965-му.

Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН у пам’ять про закінчення Другої світової війни в Європі проголошено Дні пам’яті та примирення, що відзначаються 8 та 9 травня. А у Кремлі гатять у барабани, заявляють, що готові до ядерної війни: «Зачем такой мир, где не будет России», хоч її існуванню нічого не загрожує – просто живи і не заважай жити іншим. Але і там не всі чманіють від «побєдобєсія». Не всі ще забули слова письменника-гуманіста Віктора Астаф’єва, сказані ним чверть століття тому: «Я пишу книгу про війну, щоб показати людям, і насамперед росіянам, що війна – це жахливий злочин проти людини і людської моралі, пишу для того, щоб якщо не приборкати, то хоч трішки вгамувати в людині агресивне начало».

Броніслав КУМАНСЬКИЙ, заслужений журналіст України



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.40204 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua