МЕНЮ










20 березень 2020 - 12:11

Сльози пам’яті і фанфари «побєдобєсія»


2. Без України? Ви серйозно, господін президент?

В оновленій Конституції Російської Федерації відтепер буде стаття, котра встановлює «право и обязанность государства защищать историческую правду». У її путінському варіанті, зрозуміло. Відомо, що Владімір Путін разом із його помічником Мединським є на сьогоднішній день чи не найбільш відомими знавцями історії, тож кому, як не їм, її захищати. Особливо теорію «первородства», яку вони «стырили» у самого Погодіна – імперського таємного радника академіка Петербурзької академії наук: «После великого переселения Руси на Северо-Восток в 11-12 веках вместе с русской культурой, русским языком, сказками, песнями, столицей, правящей династией из Малой Руси ушло многое…». І вперто її розвивають. То лейб-історик проголосить, що Севастополь (Херсонес) – місце, «где родилась Россия как цивилизация и национальная идея, как мировой феномен». То сам президент заявить: «В ходе создания Советского Союза исконно русские территории, которые к Украине вообще не имели никакого отношения, все Причерноморье, западные земли российские были переданы Украине». Залишаючи поза увагою, що на цих «исконно русских землях» ще на початку XV століття стояло українське поселення-порт Коцюбіїв, котре успішно торгувало із середземноморськими купцями. Як і те, що на річці Синюсі було розгромлено ординців ще за два десятки років до Куликовської битви, чим на цих «землях» назавжди було покінчено із залежністю від Орди. Тоді, як Петро Перший возив данину кримському хану аж до 1701 року.

Ще з десяток літ тому під час прес-конференції Путін здивував світ відповіддю журналісту: «Теперь по поводу наших отношений с Украиной. Я позволю с вами не согласиться, когда вы сейчас сказали, что если бы мы были разделены, мы не победили бы в войне. Мы все равно победили бы, потому что мы страна победителей». Нещодавно повторив те ж саме. Мовляв, статистика часів Другої світової війни засвідчує, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР – більше 70 відсотків... «Это означает, что война выиграна, не хочу никого обижать, за счет индустриальных ресурсов РФ. Это исторический факт, это все в документах».

Я теж дозволю собі не погодитися, тепер уже з російським президентом, а тому спробую йому заперечити на основі давно опублікованих даних і фактів, котрі легко спростовують путінську «статистику Второй мирвой войны». Вони знаходяться в багатьох виданнях, які не всі мають час читати, тим більше – аналізувати. Чим і користуються пропагандисти Путіна та «русского мира» в Україні. Тож сьогодні завдання журналіста полягає і в тому, щоб складати розрізнені факти в одне ціле та показувати читачам об’єктивну картину. Аби вони могли з цього робити висновки, зокрема й стосовно того, чи насправді СРСР переміг би у Другій світовій війні без України. Конкретні цифри я наведу наприкінці статті. А зараз – кілька історій.

…Для мене залишається загадкою, чому під час війни німців називали фашистами, а не нацистами: плакати «Бей фашистського гада!», лубок «Наш народ с фашистами борется», карикатури, заголовки газетних публікацій… Хоч офіційно це була нацистська держава. Адже Гітлер не тільки проголосив німців вищою расою, а й поставив під сумнів повноцінність «неарійців», а євреїв і циган взагалі позбавив права на існування. Можливо, тому, що Сталін у виступі по радіо 3 липня 1941 року назвав агресора ф а ш и с т с ь к о ю Німеччиною. А можливо, й тому, що в Союзі так само, тільки у латентній формі, побутували настрої, далекі від тих, які вкладали у пропагандистський термін «інтернаціоналізм». Згадаймо хоча б «чорносвитників» – сотні тисяч ненавчених і практично неозброєних українців з Правобережжя, яких посилали форсувати Дніпро. Коли на засіданні військової ради в Требухові перед наступом на Київ вирішувалося питання, у що одягти і чим озброїти 300 тисяч мобілізованих новобранців, як їх хоч трохи підготувати, Георгій Жуков заявив: «Як у що? У чому прийшли, у тому й воюватимуть. Автоматичною зброєю цих людей не озброювати. У них же за спиною загороджувальні загони. Дай їм 300 тисяч автоматів – і від заградзагонів нічого не залишиться. Вони всіх перекосять і чкурнуть до німців. Трилінійку їм зразка 1891 року!» Це згадував присутній там колишній офіцер з особливих доручень командуючого Першим Українським фронтом Юрій Коваленко. На тому ж засіданні, за його спогадами, коли постало питання про можливість взяття Києва військами Черняховського, Жуков заявив: «Героєм Києва повинен бути росіянин, а не якийсь красунчик-хохол! Героя за Київ отримає не Черняховський, а Ватутін. Тому слід негайно дати команду Черняховському збити запал наступу». Це була злочинна команда, Черняховський мав набагато кращі позиції для взяття столиці України. В результаті, за словами партизанського командира Сидора Ковпака, «наше командування з дурості поклало за Київ півмільйона людей».

У 1985 році ми відзначали 40-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною. Я тоді в «Кіровоградській правді» готував до друку матеріали про війну – спогади ветеранів, писав статті. Якось дізнався, що на Кіровоградщині проживає учасник війни, якого оминули дві високі нагороди. Ризькі школярі організували, як тепер кажемо, акцію із встановлення імен колишніх воїнів, відзначених орденом Леніна, якого вони з якихось причин не отримали. Один із них виявився мешканцем Добровеличківського району. Я поїхав до нього.

Здреник (маю погану звичку – не залишаю чорновиків, тому не пам’ятаю його імені й по батькові) розповів мені свою історію. Коли Червона армія звільнила його село на Львівщині, хлопця мобілізували. Та довго воювати йому не довелося. В одному з перших боїв Здреник ліквідував німецький дзот, але був поранений і потрапив у польовий госпіталь. Пролікувався – і знову на фронт. Потрапив в іншу частину Через те не знав, що його представлено до нагородження орденом Слави третього ступеня. В іншому бою форсував річку і захопив плацдарм. Командування оголосило: той, хто забезпечить плацдарм, отримає звання Героя Радянського Союзу. З усіх сміливців до протилежного берега добрався тільки Здреник. Відбивався від німців, доки річку не перепливли інші бійці. Його застали ледь живим, буквально зрешеченим фашистськими кулями. Хлопець знову потрапив у госпіталь, тепер уже надовго. Вийшов з нього не придатним не тільки для військової служби, а й фізичної роботи. Чи подали його на нагородження, не знав і не допитувався. Слава Богу, що живий.

Повернувся додому. Коли селяни із західної почали їздити в центральну Україну, щоб на жнивах «заробити пшениці», з кількома односельцями приїхав сюди й він, робив, що було по силі. Приїхав і наступного літа. Доля звела його з вдовою, і вони побралися. Так Здреник і залишився в нашій області, працював їздовим у колгоспі. Мав медаль «За победу над Германией», раз на рік його разом з іншими ветеранами вітали з Днем Перемоги. Та й по тому.

У небагатій сільській оселі я розмовляв з літньою людиною, скромною і навіть сором’язливою. Про себе на війні він розповідав без щонайменшого пафосу: просто було те і те. Ордени сприйняв спокійно – спасибі, що нагородили. Приїздили з району, поздоровили, вручили. Працюю, он моя конячка стоїть…

Років через два я зателефонував у Добровеличківкий військкомат:

– Як там Здреник?

– А кто это? – відповів черговий офіцер. Я коротко розповів. Він пообіцяв поцікавитися.

Це щодо «Никто не за забыт, ничто не забыто». Зізнаюсь, у це гасло я перестав вірити тоді, коли побачив у Волгограді, як у тамтешньому ресторані чоловік із зіркою Героя танцює з дамою під Тухмановський «День победы». А стосовно Здреника, чому не отримав звання Героя, то, думаю, причина полягає в його біографії – родом із «підозрілої» Львівщини. Певен, представлення подавали, але його відкоригували десь нагорі, далеченько від лінії фронту. Підстави підозрювати таке у мене є. Прикладів вистачає. Зокрема, й Олексія Береста.

Ще одна заява Путіна: «Хтось хоче вкрасти у нас перемогу? Спроби такі робляться, але це неможливо. Берлін-то хто штурмував? Чий прапор над рейхстагом майорів?».

А хто саме встановив той прапор?

На початку п’ятдесятих пішли чутки, ніби прапор над рейхстагом встановили троє. Та один із них потрапив у тюрму, тож із нього звання Героя зняли. Тут явно розбіжності в часі. Але питання все ж виникало: хто цей третій? У протоколі. підписаному командуючим військами 3-ї ударної армії генерал-полковником Кузнєцовим та членом військради генерал-майором Литвиновим, зазначається: «Отважные воины коммунист Берест, комсомолец сержант Єгоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием немецкого парламента». Чому ж нагородили лише двох? Існують дві версії: прізвище Береста зі списку викреслив Жуков, і друга – Сталін захотів, щоб тими, хто підняв прапор над рейхстагом, були росіянин і грузин. Однополчани Береста, особливо капітан Неустроєв, багато разів зверталися до уряду з проханням повернути справедливість, але даремно.

Та в чутках п’ятдесятих була частка правди: Берест таки «відсидів». Після демобілізації він працював у кінофікації в Ростові-на-Дону (за місцем проживання дружини). Його звинуватили у розтраті. Знайти доказів вини не могли. Однак слідчий увесь час провокував Олексія Прокоповича. Коли ж процідив крізь зуби: «Треба ще розібратися, де ти був під час війни, може, відсиджувався за чужими спинами», Берест не стерпів і викинув його з другого поверху через вікно разом із кріслом, в якому той сидів. У результаті – стаття за хуліганство. Насамкінець варто сказати, що Герой і закінчив життя по-геройськи: витягнув п’ятирічну дівчинку з-під поїзда, а сам загинув.

Що ж до «історичних фактів», які згадує російський президент, то, як відомо, вони – річ уперта. І стверджують: коли б біля Києва німців не затримали армії Кирпоноса, крах міг би статися вже наприкінці серпня. Це доводить у своїй книзі «Хто і де зірвав бліцкриги?» вчений-аграрій, письменник Герой соціалістичної праці Федір Моргун. Автор протягом шістдесяти років збирав матеріали про загибель Південно-Західного фронту, свідчення тих, хто дивом врятувався у Шумейківському котлі, вивчав архівні документи, публікації вітчизняних та зарубіжних авторів. У передмові до книги написано: «У Гітлера був план ще в середині липня 1941 року дійти до Ленінграда, захопити Смоленськ та Київ, і тоді танкістам Гудеріана — від Смоленська мчати прямо на Москву, до якої залишалося всього 340 кілометрів. Але цей «бліцкриг» зірвали хоробрі армії Кирпоноса і український народ, які затримали фашистські війська на теренах України. Воїнам Червоної Армії в той тяжкий період самовіддано, не жаліючи себе, допомагав наш волелюбний народ, а особливо кияни і полтавці, бо саме на території цих областей відбувалися ті грізні події.

Командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник М. П. Кирпонос, який керував обороною Києва, поповнив ряди тисяч безпідставно скривджених тоталітарним режимом. Разом із ним були скривджені його генерали, офіцери, солдати, цивільні кияни й мешканці українських сіл і хуторів, які пліч-о-пліч з військовими обороняли Київ. Автор стверджує, що їхній подвиг, результатом якого став порятунок Москви і всієї країни, був перекручений і замовчаний».

Михайло Кирпонос – Герой Радянського Союзу з 1940 року. Прагнучи виправдати катастрофічні втрати початку війни, радянська пропаганда намагалася списати невдачі на нього. Спочатку його ім’я взагалі замовчувалося, а потім згадувалося як такого, котрий не справився з командуванням фронтом. А тому й застрелився. Насправді Кирпонос загинув у бою 20 вересня 1941 року, виводячи бійців з оточення.

На «підтвердження» тези Путіна, ніби Радянський Союз переміг би у війні і без України, у російських виданнях удаються до відвертих фальсифікацій. Так, сайт Рамблер с ученим видом наводить іконографіку втрат у минулій війні республік СРСР. Зокрема, загиблих на фронті. Згідно з його даними, загинуло росіян 5.756 тисяч – 66,402 відсотка, українців, відповідно, 1.377 тисяч – 15.890 відсотка. Яка точність – до тисячної частки! Відчуваючи, що читачі можуть і не повірити, бо є й інші дані, історики з Рамблера пишуть: українські вчені «не обращают внимания на то, что на Украине проживали представители и других национальностей, которые вполне могли быть включены в число 3 миллионов». А що, в Росії жили тільки одні росіяни? Хоча… У них башкир Олександр Матросов – росіянин, ерзя Олексій Маресьєв – росіянин, якут снайпер Олексій Миронов, котрий знищив 229 гітлерівців, – теж. Як і бурят полковник артилерії Володимир Борсоєв… Усі «россияне», коли не для статистики, а для пропаганди. Однак в Росії перед війною проживали ще й 3 мільйони 360 тисяч українців, 459 тисяч білорусів, представники інших національностей. На фронт їх призивали теж звідти.

А тепер – обіцяні на початку цифри.

«Загальні втрати України лише загиблими під час війни становлять більше 8 млн осіб. На окупованій території України було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42 % від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. У 1945 році в Україні залишилося лише 27,4 млн осіб із 41,7 млн, що проживали у 1941 році… З 15 фронтів, що діяли в період німецько-радянської війни, понад половина очолювалася маршалами і генералами українського походження — С. Тимошенком, С. Штеменком (Генштаб), А. Гречком, А. Єременком, К. Москаленком, П. Жмаченком, Р. Малиновським, І. Черняхівським, П. Рибалком, Г. Куликом, Д. Лелюшенком, М. Кирпоносом, Ф. Костенком та багатьма іншими. За участь у «Великій вітчизняній війні» близько 2,5 млн українців нагороджено орденами і медалями, із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі». Це із статті політолога, кандидата історичних наук нашого земляка Олексія Воловича. Дані взято теж із цілком доступних джерел.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ,
заслужений журналіст України



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.42991 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua