МЕНЮ










25 сiчень 2019 - 13:28

Солдат інформаційної війни, що відчув себе українцем після перемоги «Дніпра»


Старший викладач кафедри теорії і методики середньої освіти Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. Василя Сухомлинського (КОІППО), кандидат історичних наук Юрій Митрофаненко – людина відома і серед педагогів, і серед громадських активістів, і серед цивільних, військових і студентства. Його активна наукова й громадська діяльність привертає увагу багатьох, бо йому завжди є що сказати про минуле й сьогодення як нашого краю, так і України загалом.


Учитель – викладач – науковець

– Хоча з вами, Юрію, можна перетнутися і на вашій лекції в обласному художньому музеї, і на екскурсії чи то в Холодному Яру, чи на вулицях Кропивницького, які ви проводите, однак основне місце вашої роботи – обласний інститут післядипломної педагогічної освіти ім. Василя Сухомлинського…

– Перед тим, як почав працювати в КОІППО, викладав історію в Первозванівській загальноосвітній школі, знав, що є такий інститут, в якому вчителі проходять курси підвищення кваліфікації, бо сам був на цих курсах, де здобув корисні знання від викладачів та колег-учителів і в науковому плані, і в освітньо-методичному. Як учитель співпрацював з інститутом, а коли після захисту дисертації з’явилася можливість перейти до нього, то погодився.

Мене запросили на роботу до інституту заступник директора Адам Бик та вже покійний викладач чудовий історик Андрій Іванко. І хоча мені подобалося працювати в школі, однак у той же час прагнув дещо іншого рівня викладання і спілкування. Довго вагався, бо у випадку зміни місця роботи програвав у зарплаті. Порадився зі своїм товаришем Олегом Репаном, кандидатом історичних наук доцентом Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара. А той відповів: «Юро, звичайно, треба йти, там ти зможеш впливати на вчителів, а вчителі – на учнів. І так ми зможемо коло українства, історичних знань про наше минуле розширити. В інституті від тебе буде більше користі». Після цих слів я погодився.


На курси підвищення кваліфікації раз на п’ять років приїздять учителі з усієї області, а я їм читаю лекції, які входять до соціально-гуманітарного блоку. Це теми, що стосуються історії України, політології, соціології, релігієзнавства, сучасних процесів, які відбуваються в нашій країні та світі. Наприклад, такі: «Україна в світових інтеграційних процесах: ментальний аспект», «Українська національна ідея: витоки, генезис, перспективи», «Історичні уроки Української революції». Це теми для всіх учителів. А для істориків читаю іще специфічні курси, під час яких заглиблююсь в історію, проводжу практичні заняття.

– Ви є автором численних публікацій у наукових виданнях, книги «Українська отаманщина 1918–1919 років», а також співавтором іще декількох.

– Здавна мріяв написати книжку, спочатку – дисертацію, а потім – книгу. А вийшло так, що коли захищав дисертацію в Дніпровському національному університеті, то й Олег Репан, і мій науковий керівник Сергій Світленко, й інші колеги, які читали її, казали, що з неї може вийти книга. Так і сталося, згодом ця дисертація лягла в основу моєї першої книжки «Українська отаманщина 1918–1919 років». Фактично її було написано ще тоді, коли працював у школі, вдячний за сприяння в написанні дисертації тодішньому директорові Первозванівської школи Леонідові Курілову та Оксані Курловій, моїй шкільній колезі, що зараз директорує в тій школі.


Слід сказати, що для автора написати книгу – це півсправи, інша половина – видати її. Чимало людей з тих чи інших причин так і не бачать надрукованих плодів своєї праці. Я скористався обласною програмою книговидання. Члени журі проаналізували рукопис і дали добро на його друк. Пишаюся тим, що моя перша книга витримала вже три видання і при цьому була профінансована з трьох джерел. Спочатку вона вийшла друком за кошти обласного бюджету, потім – за гроші моїх знайомих, державних та громадських діячів Алли Поліщук та Олега Вєтрова. А третій тираж профінансувало вже Міністерство культури України. Загалом, на сьогодні тираж книги «Українська отаманщина 1918–1919 років» склав близько чотирьох тисяч примірників, що дуже непогано.

До її виходу побачили світ книги авторських колективів за моєї участі. Гордий з того, що причетний до створення книги «Кіровоградщина. Історія рідного краю» (авторський колектив очолювала Ірина Козир, за книгу ми отримали колективну краєзнавчу премію ім. Володимира Ястребова), а на всеукраїнському рівні – до авторських колективів фотоальбому «Фотолітопис. Українська революція 1917–1921 рр.», книг «Селянський повстанський рух 1917–1921 рр.: війна з державою чи за державу?» і «Таємниці Байгорода Юрія Яновського». Усі вони вишли друком. Зараз разом з іншими авторами працюю над тритомником «Роки боротьби 1917–1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд». Першу книгу вже видано, працюємо над другою.

Фортеця святої Єлисавети українськими очима

– Теми названих книг і є колом ваших наукових зацікавлень?

– Так. Сфера моїх наукових інтересів – проблеми новітньої історії України, революційного періоду 1917–1921 років в Україні, регіональна історія, урбаністика, теорія та методика викладання історії. Оскільки мене запрошують у всеукраїнські проекти на тему Української революції початку минулого сторіччя, то вважають одним з тих, хто на ній розуміється. Тож входжу до кола дослідників, які дещо знають про неї. А на місцевому рівні – це краєзнавство, події й особистості нашого краю, зокрема пов’язані з добою Української революції. Віднедавна проводжу екскурсії Кропивницьким та областю. Ця ідея виникла й реалізувалася завдяки підтримці громадської діячки колишньої заступниці голови облдержадміністрації Віти Атаманчук та викладача педуніверситету Олександра Ратушняка.


– Екскурсії та їх учасники, упевнений, різноманітні.

– На своїй сторінці у Фейсбуці оголошую про заплановану екскурсію, хто бажає взяти в ній участь, той про це повідомляє. Уже існує доволі сталий колектив людей, з якими ми не лише пройшлися Кропивницьким, а й відвідали маловідомі куточки нашого краю: урочище Чорний Ворон, Помічну, Піщаний Брід, Кочубеївські штольні, терени Світловодщини, Гайдамацьку Січ у Цибулевому. Причому не обмежуємося теплою порою року. Торік, наприклад, 21 січня їздили до Холодного Яру. Пішки пройшли зимовим лісом. У будь-яку пору року подорожуємо-мандруємо. Екскурсанти дуже різні, від дітей – до літніх людей.

У Кропивницькому розповідаю про колишню фортецю святої Єлисавети, хоча не згоден з тим, що (як було сказано на комісії з реставрації цієї пам’ятки) фортеця святої Єлисавети – єдина пам‘ятка в нашому місті, яка заслуговує на увагу. У Львові от немає ніякої фортеці, але львів’яни ознайомлюють своїх гостей з історичним центром, який туристи відвідують набагато частіше за Замкову гору. Тож показую людям і архітектурний центр нашого міста від Ковалівського парку й до пам’ятника міському голові Єлисаветграда Олександрові Пашутіну. Це – короткий маршрут, а довший – до набережної Інгулу. Торік розробив екскурсію «Українські стежки фортеці святої Єлисавети». Пояснюю, яку роль, на мою думку, ця фортеця відіграла в історії України. Зрозуміло, що люди чують не лише про українців, а й про всіх, хто має до неї стосунок. Проводжу екскурсії, пов’язані з локальними подіями. Зокрема, народним постанням 1918 року в нашому місті. Тоді відбувся унікальний випадок: місто об’єдналося й вигнало звідси більшовиків та анархістів. Згодом письменник Юрій Яновський написав повість «Байгород», в якій описано ті події. Про єврейську історію нашого міста, наприклад, теж розказую.

– Кажете, що розповідаєте про роль фортеці святої Єлисавети в історії нашого міста. То яку ж роль, на вашу думку, вона відіграла?

– Я зовсім не проти того, щоб ця фортеця стала відвідуваною пам’яткою Кропивницького (хоча, можливо, краще вкласти кошти в реконструкцію історичного центру і зробити його привабливішим) і щоб її відновлювали. Але, на мою думку, на території колишньої фортеці обов’язково мають бути декілька дуже важливих інформаційних стендів. Перше: людина заходить до неї й бачить перед собою банер із зображенням запорожців та надписом: «1755 рік, запорозькі козаки розмірковують над тим, для чого з’явилася фортеця святої Єлисавети: “Росіяни нині військо Запорозьке до решти вигубити хотять. Для цього фортеці, як-от Єлисавет і прочі, на цьому боці Дніпра пороблено. І військо Запорозьке зовсім у мішок убрато. І щоб тільки той мішок зав’язати, росіяни способу не обрали”». Друге: проходить людина ще сто метрів і читає на щиті слова з української пісні: «Одно время під Єлісавєтом багато орлів зліталося. А в Москві-городі пани-генерали збиралися. Вони думали-гадали, як ту землю Запорізьку одібрати. Ой як вдасться нам ту землю одібрати, то будемо ми і потомки наші у їхній Отчизні панувати». Третє: ще декілька метрів пройшла й побачила такий банер: «Під час будівництва фортеці святої Єлисавети загинуло 72 козаки. А фортеця святої Єлисавети стала центром передсмертної земельної боротьби». Це – цитата з праці російського історика Андрія Шиманова. От щонайменше три таких інформаційних стенди мають бути. Щоб люди розуміли значення цієї фортеці (як, безперечно, важливого етапу в розвитку міста і краю) для українців, щоб у ній була висвітлена й ця частина української історії.

Друга робота – громадська діяльність

– Нещодавно, 22 січня, українці відзначили День соборності та сторіччя врочистого оголошення 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну (об’єднану, неподільну) Україну. А 29-го відзначатимуть День пам’яті героїв Крут. Як ви особисто зустріли перше й плануєте провести друге свято?

– У День соборності провів лекцію в Кропивницькій районній державній адміністрації для працівників місцевого самоврядування, взяв участь у його відзначенні біля пам’ятника Володимирові Винниченку, а в обласному художньому музеї прочитав лекцію «Соборність України: духовний і територіальний вимір». Розповідав про витоки соборності, зв’язок між територіальною соборністю й духовною, про те, що люди можуть жити на одній території, але не відчувати духовного зв’язку один з одним. Це, до речі, стало однією з причин подій 2014 року, коли одна частина України заявила, що вона не є її частиною. У нас була територіальна й політична соборність, але не було духовної.


Напередодні Дня пам’яті героїв Крут планую прочитати лекцію, присвячену бою під Крутами. Останнім часом ми чомусь говоримо тільки про одного нашого земляка, учасника бою під Крутами, – Володимира Шульгіна.
Насправді їх було декілька. Це й Левко Прядко, Михайло Михайлик та Семен Могила з Глодосів, а також Сергій Горячко із села Гурівки Долинського району, автор відомої схеми бою під Крутами. Це теж наші земляки, про яких не можна забувати. Тим паче, що вже скоро на широкий екран виходить кінофільм «Крути. 1918 рік». Після його перегляду, гадаю, треба буде провести ще одну зустріч, бо дуже багато міфів існують навколо бою під Крутами.

І ще маємо пам’ятати, що саме наш земляк Володимир Винниченко є співавтором IV Універсалу Української Центральної Ради – державно-правового акта, що проголосив незалежність Української Народної Республіки від Росії і був прийнятий 22 січня 1918 року в Києві. У Кропивницькому є пам’ятник Володимирові Винниченку, його ім’я носить наш педуніверситет, є меморіальна дошка, присвячена йому. Її, щоправда, вже треба оновити, та, на жаль, до свята не встигли. Маємо це зробити протягом року, це така маленька моя й інших активістів мета. Встановлюємо пам’ятники, меморіальні дошки, які вшановують видатних постатей Української революції 1917–1921 років. Звертаємося по кошти для цього до різних людей. Наприклад, секретар міської ради Кропивницького Андрій Табалов допоміг з виготовленням і встановленням меморіальної дошки Українським січовим стрільцям; фонд народного депутата України Станіслава Березкіна «Добротвір» і громадська організація «Спільна дія» – з виготовленням пам’ятника письменникові Юрієві Горліс-Горському, установленому в Холодному Ярі; хлопці із 17-го мотопіхотного батальйону встановили пам’ятник землякам-повстанцям – учасникам Української революції 1917–1921 років у Цибулевому; голова Спілки вірмен України в Кіровоградській області Тигран Хачатрян допоміг встановити банер із зображенням холодноярського отамана Чорного Ворона на дорозі до села Розумівки. Є багато й інших людей, які фінансово долучаються до вшанування пам’яті борців за українську незалежну державу.

– Ваша громадська діяльність не менш ґрунтовна й широка, аніж професійна.

– Львів’янин Юрій Руф написав такі рядки: «Мій фронт – плацдарм інформаційної війни, де мова – зброя, а набої – слово». Повністю згоден із цими словами й дотримуюсь думки, що якщо ти не на фронті, то маєш стати солдатом інформаційної війни. Протягом 2014–2017 років, особливо у перших два роки, активно їздив сходом України, де, зокрема, брав участь у представленні кінострічки «Холодний Яр. Воля України – або смерть!» – документального фільму про визвольну боротьбу українських повстанців Холодноярської республіки проти російських окупантів протягом 1918–1922 років, знятого за мотивами роману «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського під егідою громадського руху «Не будь байдужим!». Його виконавча директорка Оксана Левкова була продюсером фільму. Я вдячний їй, що запросила мене до цього проекту як наукового консультанта.


Разом з тими, хто брав участь у створенні фільму, побував у Слов’янську, Краматорську, Маріуполі, Лисичанську, Сіверськодонецьку, Попасній, Старобільську, Сватовому, Дружківці, Костянтинівці. Показували кінострічку військовим, нацгвардійцям, учасникам самооборони, студентами, учням шкіл, представниками місцевого самоврядування тощо, аналізували її й коментували. Усвідомив, що те ж саме потрібно робити й тут, у нашому місті. Тому з 2014 року активно займаюсь просвітницько-патріотичною діяльністю в Кропивницькому разом з такими людьми, як-от: Олександр Ратушняк, Андрій Домаранський, Ольга Кирилюк, Олег Вєтров, Андрій Лісота, Надія Кравченко та інші, які долучаються до різних проектів і роблять їх різноманітними й цікавими. Цьогоріч, наприклад, разом з директоркою шостої школи Надією Кравченко братиму участь у проекті, що буде реалізований за державні кошти. Це – продовження торішнього тижневого фестивалю в Кропивницькому «Рідні гості» за участі акторів Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка на чолі з його директором та художнім керівником народним артистом України Ростиславом Держипільським. Тоді ми з Олександром Ратушняком зробили все можливе, щоб до сторіччя перебування в нашому місті та його околицях легіону Українських січових стрільців кропивничани могли насолодитися протягом тижня якісним патріотичним мистецтвом івано-франківців.

Це – важлива ділянка роботи, і я радий, що вона є, бо під час війни кожен має робити для своєї країни те, що може і на що здатен.

Українець із шести років

– Часто коли хтось розмовляє не суржиком, а українською мовою, то його багато хто обов’язково вважає людиною із Західної України. А якщо ця людина ще й патріот, то й поготів!..

– Я – корінний кропивничанин, якому, як було написано в скарзі до міліції на мене та двох моїх друзів, має бути заборонено виїздити за межі області, бо ми сприяли «злочинному» перейменуванню міста. У ньому я і народився, і школу № 19 закінчив, і в місцевому педуніверситеті на історичному факультеті навчався. Дуже вдячний рідному факультетові за науку, хоча з різними людьми із нього були різні стосунки, дискусії, особливо під час перейменувальної кампанії, але дуже радий і гордий з того, що закінчив саме наш історичний факультет. Бо він зробив мене патріотом України, дав мені ті знання і вміння, які потім допомогли успішно захистити дисертацію і стати автором і співавтором кількох книг з історії України й рідного краю. Тож з великою повагою ставлюся до педуніверситету й історичного факультету, і мені приємно, що мій фотопортрет є на дошці пошани факультету. Для мене це дійсно честь.

– То саме з альма матер ви вийшли свідомим патріотом?

– Уперше відчув себе українцем у шість років під час поїздки з рідними на Одещину. Тоді якраз проходив матч за звання чемпіона СРСР між дніпропетровським «Дніпром» і московським «Спартаком». Команда «Дніпро» тоді виграла з рахунком 4:2 і вперше стала чемпіоном СРСР. Але я тоді з якогось дива вболівав за «Спартак» і почав плакати. На що дядько з батьком сказали: «Чого ж ти плачеш, “Дніпро” – українська команда, у тебе рідні в Дніпропетровську живуть, тож за “Дніпро” треба вболівати». Тоді вперше зрозумів, що я – українець. Моя бабуся Марія Борисівна Куниця, яка була вчителькою, готувала зі мною уроки, коли батьки були на роботі, виховувала мене. Від неї чув українську мову, українські прислів’я, про Голодомор уперше почув, про повстанців. До речі, напевно, то вона ще тоді тему моєї майбутньої дисертації як якийсь код у мене заклала.

У дитинстві жив у російськомовному Кіровограді, навчався в радянській школі, де все ж формували патріотів не України, а Радянського Союзу. Тож ненавидів бандерівців, був прихильником усього радянського, але потім старша школа, педуніверситет, спілкування із цікавими людьми, читання недоступних раніше книг зробили з мене українського патріота, українського націоналіста. Уперше свідомо в громадському транспорті перейшов на українську мову 2003 року, а після 2005-го став україномовним у побуті. Та є коло друзів зі спільним футбольним минулим, з якими спілкуюся російською мовою. Але в основному я – людина україномовна.

– Когось можете виокремити з університетських викладачів, хто спрямував на теперішню вашу наукову й світоглядну стежку?

– Насамперед, це Віктор Філорєтов, Віталій Павченко, Борис Ачкіназі, Євгеній Дємєнтов та Сергій Шевченко. Кілька слів скажу про Сергія Шевченка, який викладав у мене й однокурсників історичне краєзнавство. На жаль, тоді я не скористався його потенціалом. А коли він уже пішов з життя, то почав читати його численні публікації, книги, розуміти, якого високого рівня професійності була ця людина – надзвичайно глибокий краєзнавець. Мені приємно, що він подарував мені одну зі своїх останніх книг з побажанням написати історію українського війська на території нашого краю. І моя перша книга «Українська отаманщина 1918–1919 років» присвячена саме Сергієві Шевченкові. Друга буде присвячена Вікторові Філоретову, моєму викладачеві, теж покійному, якого я дуже глибоко поважаю.

– Робота і громадська діяльність – це ж не все ваше життя?

– Трохи часу лишається й на інше. Люблю відвідувати футбольні матчі, бо колись активно займався футболом. Причому на дуже непоганому рівні, 1994 року в складі юнацької команди Кіровоградської області став срібним призером першості України, грав за інститутську команду «Буревісник», навіть був її капітаном деякий час. Рік – у другій лізі за «Зірку-2». Грав із Сергієм Назаренком, дуже хорошою людиною й чудовим гравцем, який у подальшому став відомим українським футболістом, гравцем дніпропетровського «Дніпра», учасником чемпіонатів Європи і світу. Виходив на футбольні поля з такими гравцями, як Андрій Порошин, Анатолій Маткевич, Сергій Собко, нинішнім тренером «Зірки» Андрієм Горбанем та колишнім – Романом Монарьовим. Грав і тренувався з людьми, які стали відомими в українському футболі і брали участь у престижних футбольних форумах. З Андрієм П’ятовим перетинався на футбольних полях області, спілкувався після ігор, приємно згадувати, що колись ми тисли один одному руки і що грав проти нього. Його команда вигравала у нашої, лише одного разу ми зіграли внічию.

Грав переважно на аматорському рівні, хоча рік – і в професійній другій лізі та на Кубок України. Був чемпіоном області серед аматорів, міста з великого футболу, міні-футболу, зимового, серед ветеранів і так далі. Коли працював у селі Первозванівці, то створив дорослу команду «Інгул-2006», яка доволі успішно виступала на першість району. На жаль, зараз уже не граю у футбол через хворобу суглобів…

Інколи можу попроситися на риболовлю з друзями. Але я з тих рибалок, яким треба, щоб їм вудку закинули, а вони спостерігатимуть за нею й витягуватимуть рибу. Це я люблю. Ну й читання книг, звичайно, подорожі, спілкування з друзями, родинне коло. Поки що не одружений і дітей не маю. Але от дивився інтерв’ю з відомим у минулому футболістом і тренером Йожефом Сабо, так у нього в 68 років народилася дитина. Тож попереду в мене є ще 27. Думаю, що Бог подарує мені дитину. Хочу продовжити себе в іншому, дати життя новій людині.

Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото зі сторінки Юрія МИТРОФАНЕНКА у Фейсбуці



25 сiчень 2019 - 16:04
Юрій Миколайович (вст)

От хіба нормальну людину Юрчиком назвуть?

26 сiчень 2019 - 15:57
Юрій Лісниченко (вст)

Ми з вами теж Юрчики)

Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.4317 сек. / запитів: 8 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua