МЕНЮ










11 серпень 2017 - 10:32
Свої життя віддали за Україну

Уже четвертий рік наша країна борониться від російсько-терористичної агресії, четвертий рік українські солдати й офіцери стримують ворожу навалу, немало їх при цьому загинуло. Серед них – і наші земляки, які служили в Кропивницькому або були призвані з нього до війська.
На сторінках «Вечірньої газети» ми розповіли про кожного з полеглих у війні на Сході України у 2014–2017 роках краян. Однак час невпинно прямує вперед, залишаючи позаду не лише події, а й спогади про них. Тож, починаючи із цього номера, ми згадуватимемо про земляків, які протягом останніх чотирьох років поклали свої життя за свою і нашу Батьківщину – Україну.
Сергій Пономаренко
Другого серпня 2015 року під час артилерійського обстрілу позицій ЗСУ поблизу селища Луганського Артемівського району Донецької області загинув молодший сержант 2-го окремого мотопіхотного батальйону 30-ї окремої механізованої бригади Сергій Пономаренко.
Указом Президента України № 76/2016 від 1 березня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився він 10 вересня 1982 року в селищі Павлиші Онуфріївського району Кіровоградської області. Деякий час з матір’ю та сестрою мешкав у селі Старі Кошари Первомайського району Миколаївської області. Там і познайомився з молодшою від нього дівчиною Яною, яка через роки стала йому за дружину.
– Потоваришували ми із Сергієм у Старих Кошарах, коли мені було всього 11 років, а йому на той час уже виповнилося 17, – поділилася спогадами про дорогу їй людину дружина полеглого Яна Пономаренко. – На той час Сергій з мамою й сестрою переїхали з Павлиша жити до Старих Кошар, а я зі своїми братами й сестрами з Кіровограда щороку приїздила туди на літній відпочинок до бабусі. Та Сергій там прожив недовго – років зо три, потім з мамою та сестрою вони повернулися до Павлиша. Так ми з ним і розсталися на деякий час.
А наступна наша зустріч відбулася вже після того, як від нього мені надійшов лист. Ми зустрілися й відновили наше спілкування, яке переросло в кохання і створення нашої родини вже в Кіровограді 28 липня 2007 року, народження доньки Єлизавети в 2009 році. Чоловік дуже любив коней. У нього навіть був свій Орлик, який нікого не підпускав до себе, слухався лише його. Та перед переїздом у Павлиш Сергієві довелося продати його через матеріальну скруту, він завжди жалкував про це, адже той був йому за справжнього друга. І згодом, коли ми разом з чоловіком їздили кудись відпочивати й там були коні, то він обов’язково був біля них.
Строкову службу відслужив на військовому аеродромі «Канатове» (там він потоваришував з Ігорем Правосудьком, з яким згодом у зоні АТО потрапив до одного підрозділу і разом з яким загинув). Після демобілізації декілька років мешкав у Києві, саме звідти я й отримала листа, про який згадувала. Результатом нашого листування стало те, що він переїхав до мене в Кіровоград. Працював тут будівельником, обожнював нашу доньку, був дуже хорошим батьком. І Ліза завжди до нього горнулася. Після Майдану був налаштований іти служити в армію, казав, що не зможе залишатися вдома, коли багато знайомих – там. Так воно і сталося. А загинув незадовго до своєї демобілізації…
Сергій Сєнчев
Заступник командира 3-го окремого полку спеціального призначення з виховної роботи оперативного командування «Південь» Сухопутних військ ЗСУ Сергій Сєнчев брав участь в антитерористичній операції на Сході України з початку квітня 2014 року. Четвертого серпня того ж року в бою під курганом Савур-могила, рятуючи кулеметника, зазнав тяжких кульових та осколкових поранень. Його евакуювали гвинтокрилом до польового госпіталю в місті Оріховому Запорізької області, але по дорозі він помер від ран.
Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Сергія Сєнчева нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Його прізвище тепер увічнено в назві однієї з вулиць Кропивницького.
Народився він восьмого липня 1973 року в Донецьку у сім’ї військовослужбовця, який разом із родиною час від часу переїздив з одного місця служби на інше. Тож середню освіту хлопцеві довелося здобувати і в Білорусі, і в Німецькій Демократичні Республіці, і в місті Свердловську Російської Федерації, де він навчався в тамтешньому суворовському училищі (1988–1990 рр.). Після його закінчення юнак став курсантом Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ і військ зв’язку (1990–1994 рр.) і пройшов військове стажування у 9-й окремій бригаді спеціального призначення ГРУ ГШ ЗС СРСР, що дислокувалася в Кіровограді. Закінчивши з відзнакою військовий виш, Сергій Сєнчев обійняв посаду заступника командира роти спеціального призначення з виховної роботи названої бригади (згодом її було реформовано в 50-й навчальний центр спеціальної підготовки та 50-й окремий навчальний загін спеціальної підготовки), служив у названих військових частинах на різних посадах до 2012 року, коли перейшов до 3-го окремого полку спеціального призначення заступником командира полку з виховної роботи. Перебуваючи на службі, вступив до Одеського національного університету ім. І. Мечникова, де опанував фах психолога.
– Суворовське училище було справжньою військовою школою для мого чоловіка, – розповіла дружина офіцера Сніжана Сєнчева. – Він пишався тим, що був суворовцем, і казав, що після навчання в суворовському училищі йому надалі було легко вчитися. У 50-му окремому навчальному загоні він створив кімнату бойової слави 9-ї окремої бригади спеціального призначення та 668-го окремого загону спеціального призначення, сформованого на базі бригади, який воював у Афганістані. Після розформування 50-го окремого навчального загону спеціальної підготовки ініціював її перенесення до 3-го окремого полку, де ця кімната стала складовою частиною кімнати бойової слави полку (насправді це не одна кімната, а цілий музей), у створенні якої також брав активну участь. Займався цією роботою із заступником командира загону 3-го окремого полку з виховної роботи Сергієм Лисенком, який теж загинув (перебуваючи на Сході України, вони планували продовжувати цю роботу і берегти пам’ять про полеглих однополчан)…
– Нас обох направили 1994-го до Кіровограда. Його – з Донецька, а мене – з Одеси, – розказав Володимир Литвин, який багато років прослужив із Сергієм Сєнчевим. – Ми, тоді ще лейтенанти Сєнчев, Литвин, Усачов, Звіздогляд, Назаренко, Ніколаєв, почали дружити сім’ями. Його не можна було не любити. Коли ми збиралися сім’ями, то дітьми опікувався Сєнчев. Якщо його не було видно десь поряд, усі знали, що Сергій десь уже бавиться з малими.
Він на жодному з польових виходів не спав у штабному наметі, ночував разом із солдатами. До бійців ставився по-особливому: колись побачив у курилці дуже засмученого солдата, той розповів, що причиною його поганого настрою є хвороба матері. Сергій швидко сів у свою машину і повіз солдата до мами в лікарню, аж у Світловодськ. А ще він ніколи не зачиняв на ключ свій кабінет. «Раптом якийсь солдат прийде, а мій кабінет замкнено», – так відповідав заступник командира частини з виховної роботи Сергій Сенчев на питання про те, чому не замикає кабінет. Свого сина він назвав Іваном. У радянському фільмі «Офіцери» є епізод, де генерал бере хлопчика-суворовця на руки і запитує, як його звати. А той відповідає: «Іван». Сергій любив цей фільм, тому й сина назвав Іваном. А слова «Є така робота – Батьківщину захищати» – це про нього.
Андрій Матвієнко
Сьомого серпня 2014 року групі прикордонників, у складі якої був і молодший інспектор прикордонної служби 1-ї категорії – дозиметрист першого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Іловайськ» в/ч 9937 Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління молодший сержант Андрій Матвієнко, поставили завдання зустріти колону, яка з боями проривалася із пункту пропуску «Довжанський» та перебувала під постійним обстрілом ворога.
Серед українських військових на той час було чимало поранених. Військовослужбовці з названої групи неодноразово поверталися до бійців, не зважаючи на щільний вогонь ворожої артилерії, під курганом Савур-могила надавали першу медичну допомогу постраждалим, зупиняли кровотечу та відвозили їх під місто Амвросіївку Донецької області, де заносили до гелікоптерів. Врятувавши десятки українських вояків та вже повертаючись із завдання, не доїжджаючи 1 500 метрів до місця дислокації – прикордонного пункту «Успенка», Андрій Матвієнко, перебуваючи за кермом УАЗа, підірвався на радіокерованому фугасі.
Тяжкопораненого прикордонника переправили до військово-польового шпиталю, проте шансів урятувати його в медиків практично не було. Молодший сержант помер того ж дня. Ціною власного життя він допоміг урятувати близько трьох десятків українських військових.
Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку» Андрія Матвієнка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Відзнаку Кіровоградської області – нагрудний знак «За мужність і відвагу» – замість батька отримала його донечка Олександра. На його честь названо вулицю нашого обласного центру.
Народився він сьомого листопада 1985 року в селищі Арбузинці Арбузинського району Миколаївської області. Коли Андрій із братом-близнюком Володимиром підросли, родина переїхала до села Кузнецового Доманівського району тієї ж області. Там хлопець здобув середню освіту і познайомився в десятому класі з Іриною – своєю майбутньою дружиною – та закохався в неї.
– Це було наше перше обопільне кохання, – розповіла Ірина Матвієнко. – Ми були однокласниками, сиділи за однією партою. Андрій дуже відрізнявся від однолітків: незважаючи на юний вік, був цілеспрямованим та організованим, знав, чого хоче досягти і що для цього потрібно…
Після закінчення школи у 2003 році Андрій Матвієнко вступив до Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки на економічний факультет. Усі свої студентські роки сумлінно та наполегливо навчався, мав багато нагород. Тамтешні викладачі й досі пам’ятають свого найкращого студента. У 2006 році його взяли на роботу до одного з найбільших банків України, а 2007-го призвали на військову строкову службу, яку він відслужив у Києві – в окремій бригаді охорони Генерального штабу Збройних сил України. Після повернення з війська 2008 року завершив навчання в інституті з червоним дипломом, повернувся у свій робочий колектив та продовжив банківську кар’єру. Того ж року Андрій та Ірина розпочали своє спільне життя, а 2010-го одружилися, у них народилась донечка Олександра.
– Тридцять першого березня Андрієві вручили повістку. Він мені зателефонував з роботи, сказав: «Збери мої речі, я пройшов медогляд, сьогодні о 17:00 мені потрібно бути у військкоматі, – продовжила розповідь Ірина Матвієнко. – Він завжди сам приймав рішення, я звикла, що вони правильні, повністю йому довіряла. Звичайно, хвилювався, однак заспокоював мене, казав, що все буде добре. Я намагалася його відмовити, та він сказав, як відрізав: «Я давав присягу Батьківщині, повернуся і буду дивитися на себе у дзеркало з чистою совістю, – і додав: – Я поважна людина, багато чого встиг досягти, у мене є Сашуня, вона після мене залишиться! Нехай бояться ті, в кого цього немає». Він був хоч і молодий, та у свої 28 років духовно зрілий, мудрий не по роках. Навіть зараз, після його смерті, Андрієві слова і фрази є для мене орієнтиром у житті. У ті рідкісні хвилини, коли вдавалося поспілкуватися з ним по телефону, Андрій взагалі нічого не розповідав про те, що відбувається на сході. Тільки після його загибелі я дізналася, як усе було, наскільки в зоні АТО страшно. А він не хотів мене засмучувати.
Андрій приїздив у відпустку всього лиш на три дні і сказав: «Ти знаєш, які там хлопці-герої: самі загинуть, але прикриють собою інших! Ось це люди, ось це герої!» Совісний був, у душі чистий, кришталеву душу мав. Скільки людей його знало в Кіровограді, і ніхто не може повірити, що його вже немає з нами…
Підготував до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.48326 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua