МЕНЮ










13 квiтень 2018 - 07:45
Свої життя віддали за Україну

Уже п’ятий рік наша країна борониться від російсько-терористичної агресії, п’ятий рік українські солдати й офіцери стримують ворожу навалу, немало їх при цьому загинуло. Серед них – і наші земляки, які служили в Кропивницькому або були призвані з нього до війська.
На сторінках «Вечірньої газети» ми розповіли про кожного з полеглих у війні на Сході України у 2014 – 2017 роках краян. Однак час невпинно прямує вперед, залишаючи позаду не лише події, а й спогади про них. Тож ми знову згадуємо про земляків, які поклали свої життя за свою і нашу Батьківщину.
Руслан Слободянюк
Під селом Старогнатівкою Волноваського району Донецької області 12 квітня 2015 року підірвався на розтяжці і загинув стрілець солдат 72-ї окремої механізованої бригади Руслан Слободянюк.
Заступник командира роти з виховної роботи Анатолій Соловей на церемонії прощання з нашим земляком так розповів про бійця, який тільки прийшов з навчального центру і трагічно загинув: «Знаєте, ми живемо там у непростих побутових умовах: бруд, відсутність води, з їжі – лише тушонка і картопля, сушені овочі. Та Руслан ніколи не скаржився. Він казав: “Я тут за покликом серця. Не хочу, щоб мою землю топтали чоботи Путіна і росіян”. Чистий, чесний, відкритий молодий чоловік, якому б жити й жити. До армії він прийшов захищати Батьківщину. Мав гасло “Україна єдина!” Він казав, що хоче, аби його країна була вільною, єдиною і не жила під черевиком Путіна».
Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" Руслана Слободянюка нагороджено орденом “За мужність” III ступеня (посмертно). На його честь названо одну з вулиць Кропивницького.
Народився він 2 грудня 1979 року, навчався у школі № 18 і здобував музичну освіту в музичній школі № 3, де грав на баяні. Після дев’яти класів загальноосвітньої школи вступив до СПТУ № 8 й опановував фах майстра сільського будівництва та здобував повну загальну середню освіту. Там же хлопець навчався на курсах водіїв і отримав необхідні для керування автомобілями знання, які в подальшому йому дуже знадобилися.
Строкову військову службу він проходив у Прикордонних військах водієм, після мобілізації працював на різних автомобілях (КАТП-1128, група компаній «Креатив», Новгородківська районна державна адміністрація, ПП «Стандарт Сервіс»), особливо йому подобалося працювати на багатотонних машинах. Коли не було роботи водія, то трудився за своєю будівельною спеціальністю. А щоб поглибити знання в даній сфері, вступив на заочне відділення будівельного коледжу. Ось як розповіла про свого студента завідувач заочного відділення коледжу Олександра Ковтун: «Руслан Слободянюк став студентом заочної форми навчання ДВНЗ “Кіровоградський будівельний коледж” першого вересня 2011 року за спеціальністю “Будівництво та експлуатація будівель і споруд”. Чому заочна форма? Бо Руслан завжди прагнув працювати і забезпечувати себе самостійно, любив автомобілі, тривалий час працював водієм на різних підприємствах міста. А заочна форма навчання дозволяє і працювати, і вчитися одночасно. Руслан завжди дуже переживав за результати навчання, старанно виконував усі завдання викладачів. А цих завдань заочники мали багато. Цікавився новітніми технологіями, матеріалами. Навчався на “добре” та “відмінно”. Був порядним, чуйним, добрим та відповідальним, з великою шаною і любов’ю ставився до своїх батьків і рідних. Закінчив Руслан коледж першого липня 2014 року гідним захистом свого дипломного проекту й отримав диплом молодшого спеціаліста – техніка-будівельника. Я як завідувач відділення заочної форми навчання пишаюся, що мала можливість працювати із таким студентом».
У лютому 2015 року під час часткової мобілізації Руслана Слободянюка призвали до лав Збройних сил України. Він пройшов військову підготовку в навчальному центрі Сухопутних військ Збройних сил України «Десна».
– Руслан ріс порядною, доброю, чуйною дитиною, – розповіла про сина його мати Людмила Іванівна. – Характер у нього був відкритий, спокійний, урівноважений. Він охоче спілкувався зі своїми друзями, у професійно-технічному училищі грав у тамтешньому музичному гурті на клавішних інструментах і разом з іншими його учасниками виступав на концертах. А після закінчення училища завжди приходив туди, коли потребували його допомоги. Мені, батькові Руслана Миколі Григоровичу та синовій старшій сестрі Наталії дуже його не вистачає, ми його досі чекаємо: от відчиняться двері – і наш Руслан повернеться з відрядження…
– Брат увесь час казав батькам, щоб вони лікувалися, а він допомагатиме їм, – поділилася спогадами Русланова сестра Наталія Пантілеєва. – Він дуже любив свою племінницю, мою доньку, дуже трепетно ставився до мене. Племінниці був і за дядька, і за батька, віддавав їй усю свою любов. А коли прийшов час іти боронити Батьківщину, то сказав матері, що мусить іти захищати Україну, бо це – його обов’язок…
Микола Нароженко
Тринадцятого квітня 2015 року в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. І. Мечникова помер командир відділення 55-ї окремої артилерійської бригади імені генерал-полковника Василя Петрова старшина Микола Нароженко, який тривалий час до мобілізації з дружиною і сином мешкав у нашому обласному центрі.
Народився він 14 березня 1980 року в селі Велика Виска Маловисківського району Кіровоградської області, навчався в рідному селі й Кіровограді, де згодом і працював.
– Ми обоє з Миколою – з Великої Виски, – розповіла дружина учасника АТО Ольга Нароженко. – Там же ходили в школу, на якій йому після загибелі встановлено меморіальну дошку. Після закінчення школи чоловік навчався в Кіровоградському професійному ліцеї імені Героя Радянського Союзу О. Єгорова на кухаря-технолога, а також перебував на строковій військовій службі в Харкові та Криму у військах протиповітряної оборони, де служив командиром гармати. Разом ми прожили п’ятнадцять років, працював він на птахокомбінаті, їздив на заробітки до Ірландії. Коли повернувся звідти, то пішов працювати водієм. А в серпні 2014 року поїхав до районного військкомату в Малу Виску, де перебував на військовому обліку. Я тоді сердилася на нього, адже ніхто його туди не викликав, він добровільно це зробив. Казала: «Інші відкуповуються від мобілізації, а ти сам рвешся на війну…» Згодом бойові побратими мені розповіли, що в зоні проведення антитерористичної операції мій чоловік перебував з ними біля Донецька, недалеко від аеропорту, біля Авдіївки. Кулі і снаряди оминали його, а от у лікарні він помер. Чому так сталося, я й досі не можу зрозуміти. Чоловік мало розповідав мені про свою службу, просто сказав, що захворів. Його товариші розповіли, що вони базувалися біля Авдіївського коксохімічного заводу. Коли його обстрілювали, то пошкодили резервуари з отруйними речовинами. Наші бійці дихали цими випарами, які викликали блювання й призводили до того, що вони задихалися. А Микола був такий, що його іще й не відвезеш до лікарні: «Як це я покину своїх побратимів!» Возив туди їх, а сам завжди повертався: не хотів полишати друзів на позиціях. Був надзвичайно добрим, щирим, останнє віддасть, а допоможе, про себе не подумає, а для інших зробить усе, що зможе. Якщо щось вирішить, то вже не відступить. Армійські товариші Миколи розповіли мені, що трьом із них він урятував життя, а за одним усю ніч доглядав у лікарні.
Він дуже любив нашого сина Вадика, який на нього схожий. Щодня телефонував або писав повідомлення, коли були перебої з телефонним зв’язком. Коли приїжджав додому, то син у дитсадок не ходив: чоловік хотів бути з ним якомога довше. Шкільний класний керівник Миколи вчитель української мови і літератури Галина Панова згадувала, що в школі він був сміливим, завжди – у вирі подій (я молодша від нього, тож не приятелювала з ним у школі). Коли Галина Володимирівна дізналася, що він воює на сході країни, то почала за нього хвилюватися: знала, що той не дбатиме про свою безпеку…
Поховали старшину Миколу Нароженка в Малій Висці. У газеті «Маловисківські вісті» (№ 30 від 18 квітня 2015 року) автор публікації Володимир Тільнов так описав прощання маловисківців із земляком: «Микола Нароженко пішов на війну, що вже більше року триває на сході України, з липня 2014-го. Пішов – бо таке виховання у багатодітній родині Нароженків, де у любові до Вітчизни зростало п’ятеро дітей… За понад півроку довелося сповна “скуштувати” солдатських випробувань, але про це він уже не розповість ніколи. Тринадцяте квітня – це чорний день для родини Нароженків, для Великої Виски та всієї Маловисківщини.
Похорон героя відбувався в середу 15-го. А напередодні вже вечірньої пори труну з тілом земляка великовищани зустрічали живим коридором – зі свічками в руках, державним прапором, залпом сигнальної ракети і виконанням Гімну України.
Проводи в останню путь відбулися з двору Нароженків, з панахидою, словами співчуття, “Славою” для героя та хвилиною мовчання. На багатолюдній церемонії були присутні бойові побратими Миколи Нароженка, керівники району, військовий комісар, керівники і працівники сільради, місцеві сільгоспвиробники, які постійно допомагають і підтримують воїнів-земляків…»
Дмитро Андрусенко
Дев’ятнадцятого квітня 2014 року близько 1:30 в Міжнародному аеропорту «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва загинув військовослужбовець 3-го окремого полку спеціального призначення молодший сержант військової служби за контрактом старший розвідник Дмитро Андрусенко.
Товариш по службі Дмитра стояв на варті, раптово він почув якийсь шум. Солдат розцінив це як проникнення в будівлю аеропорту і застосував зброю. За фатальним збігом обставин він не впізнав у темряві свого однополчанина. Від отриманого поранення Дмитро загинув.
Указом Президента України № 599/2014 від 19 липня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Дмитра Андрусенка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). А за рішенням Полтавської обласної ради від 21 жовтня 2015 року – відзнакою «За вірність народу України» І ступеня.
– Народився мій чоловік 24 вересня 1992 року в місті Салаваті (Башкортостан, РФ), але більшу частину життя прожив з матір’ю в Кременчуці та Піщаному й Кривушах (села в Кременчуцькому районі Полтавської області), – розповіла цивільна дружина загиблого бійця Катерина Грушова. – Прожили ми з Дмитром усього рік, який був вартий багатьох. Прослужив за контрактом чоловік майже три роки, після його завершення планував переходити до правоохоронних органів.
Коли його разом з іншими бійцями полку направляли в аеропорт у Донецьку, то він мені сказав (а я тоді була вагітна і просила залишитися: відчувала, що він звідти вже не повернеться), що не стане дезертиром. «Як мої хлопці, так і я, ми ще повоюємо…» – сказав тоді він.
З 14 років Дмитро займався спортом – боксом у спортивному клубі «Фортуна», що в Кременчуці. З його тренером Сергієм Довгим я й досі спілкуюся. Сергій Валерійович став для Дмитра другим батьком, наставником і у спорті, і в житті, навчав його лише хорошому й доклав зусиль, аби чоловік у юності не потрапив у погану компанію. Він дуже поважав свого тренера, постійно спілкувався з ним по телефону, ми удвох часто приїздили до нього в гості, разом зустрічали Новий рік.
Дмитро рано пішов працювати, велику роль у його вихованні відіграла його бабуся з Кривушів, яку він дуже любив і до якої часто приїздив, допомагав поратися на городі, рубав дрова на зиму. Навчався він у різних школах Кременчука й у ПТУ № 26, де опанував професію автослюсаря й де тепер встановлено меморіальну дошку на його честь.
Наша дитина, донечка Вікторія, народилася вже після загибелі батька. Через горе, загибель чоловіка, я не доносила її, тому зараз у неї багато проблем зі здоров’ям. Про чоловіка можу ще сказати, що він був дуже позитивним. Він мав мого старшого сина Єгора за рідного, замінив йому батька, робив усе для мене, для Єгора, якого хотів усиновити, але не встиг. Добрий був, справедливий, усе ладен був віддати заради друзів, прийти в будь-який час на допомогу. Дуже мріяв стати батьком, казав, що дуже хоче мати доньку. І коли дізнався, що в нього буде саме донечка, то нетямився від радості. Запевняв, що вона не знатиме нестатків, що її дитинство буде кращим, аніж було в нього...
Поховали молодшого сержанта Дмитра Андрусенка 21 квітня 2014 року в селі Піщаному, що неподалік від Кривушів. Туди його привезли з Кременчука, куди доправили військовим гвинтокрилом.
Підготував до друку
Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.68229 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua