МЕНЮ










5 вересень 2017 - 11:21
Свої життя віддали за Україну

Уже четвертий рік наша країна борониться від російсько-терористичної агресії, четвертий рік українські солдати й офіцери стримують ворожу навалу, немало їх при цьому загинуло. Серед них – і наші земляки, які служили в Кропивницькому або були призвані з нього до війська.
На сторінках «Вечірньої газети» ми розповіли про кожного з полеглих у війні на Сході України у 2014–2016 роках краян. Однак час невпинно прямує вперед, залишаючи позаду не лише події, а й спогади про них. Тож ми знову розповідаємо про земляків, які поклали свої життя за свою і нашу Батьківщину – Україну.
Двадцять дев’ятого серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі поміж Многопіллям та Червоносільським – селами Амвросіївського району Донецької області – російські військові та проросійські бойовики порушили свою обіцянку не стріляти й почали розстрілювати колону наших військових. Так зигинули троє наших земляків – Дмитро Придатко, Віталій Волкотруб і Віктор Карнаух. А Федір Романов – на дорозі в районі села Новокатеринівки Старобешівського району Донецької області.
Дмитро Придатко
Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Дмитра Придатка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). На його честь названо одну з вулиць Кропивницького.
Дмитро народився 28 липня 1988 року, його виховав батько. Зі школи захоплювався футболом і боксом. Спочатку навчався у 16-й школі, а з 6-го класу – у 30-й. У ПТУ № 8 здобув професію столяра. Строкову військову службу проходив у 3-му окремому полку спеціального призначення. На службі Дмитро цікавився різними гранями воєнної справи та приділяв багато часу самовдосконаленню. Тоді ж, будучи контрактником, він познайомився з дівчиною Настею, яка стала коханням його життя і дружиною.
Другою після коханої пристрастю Дмитра була армія. І хоча він і не продовжив військового контракту після його завершення, однак часто водив Настю до військової частини, в якій служив, відзначав з нею і товаришами по службі своє військове професійне свято. Після завершення терміну контракту чоловік працював складальником меблів, таксистом, брався за будь-яку роботу.
– Дмитро завжди хотів повернутися до армії, мав потяг до військової справи. Коли вдома по телевізору показували стрибки з парашутами чи щось подібне, його не можна було відірвати від екрана. Він і сам сім чи вісім разів стрибав. Це йому дуже подобалося, а ще – тактична підготовка, – розповіла дружина спецпризначенця Анастасія Кашпур. – Ми хотіли дитину, і невдовзі в нас народилася Марійка. Коли з початком воєнних дій на сході оголосили першу хвилю мобілізації, Дмитро повідомив, що чекає дзвінка чи повістки, що піде на фронт, бо це його обов’язок. Пояснював: «Хто, як не я? Ну, от дивись, я не піду, потім ще хтось відмовиться – то ніхто не піде? – і заспокоював: – Зі мною нічого не трапиться. Я не прикриватимусь ні дітьми, ніким»…
У військкоматі йому дуже зраділи, адже прийшов підготовлений розвідник, снайпер, справжній спеціаліст військової справи. Після цього для старшого розвідника-снайпера групи спеціального призначення загону спеціального призначення розпочалась служба в зоні АТО. З дружиною він зідзвонювався щодня, але про те, де і чим займається, – не розповідав, пояснював, що це військова таємниця.
Про сміливість і жертовність Дмитра свідчить такий факт: коли група бійців із підрозділу, в якому він служив, потрапила під мінометний обстріл, спецпризначенці кілька днів ховались у кукурудзі, не маючи змоги відійти до своїх позицій. Команди поїхати й порятувати бійців ніхто не віддавав – надто ризиковано. Тоді Дмитро сів у машину й сам декілька разів з’їздив у небезпечне місце й вивіз товаришів з-під обстрілів.
Федір Романов
Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Федора Романова нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). На його честь названо одну з вулиць Кропивницького.
Народився він 27 вересня 1983 року. У початкових класах навчався в школі № 17, а потім – № 24. Вступив до професійно-технічного училища № 2, після закінчення якого працював слюсарем з ремонту автомобілів Кіровоградської станції швидкої медичної допомоги. Строкову військову службу проходив під Одесою в окремому полку зв’язку. Після демобілізації у вересні 2005 року обійняв посаду молодшої медичної сестри (санітара) психіатричної бригади Кіровоградської станції швидкої медичної допомоги. Через два роки вступив до медичного коледжу ім. Є. Мухіна (спеціальність – «Сестринська справа»). Здобувши медичний фах, обійняв посаду сестри медичної станції швидкої та невідкладної медичної допомоги загальнопрофільної бригади з обслуговування дорослого населення. А з першого квітня 2013 року, у зв’язку з реорганізацією Кіровоградської станції швидкої медичної допомоги шляхом приєднання до ТМО «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф у Кіровоградській області», – сестри медичної станції швидкої та невідкладної медичної допомоги підстанції № 1 Кіровоградської станції екстреної (швидкої) медичної допомоги.
Співробітники Федора Романова розповіли, що працював він чесно і сумлінно, добре орієнтувався в складних ситуаціях при наданні допомоги хворим. Був доброю і співчутливою людиною, справжнім помічником лікаря. Брав участь у конкурсах аматорського мистецтва, обласних спартакіадах серед працівників колективів фізичної культури профспілки охорони здоров’я та в змаганнях з більярду, плавання, бігу, шашок, на яких посідав призові місця.
– Федір виріс хорошою людиною – чесною, доброю, завжди готовою прийти на допомогу, – розповіла мати старшого солдата Людмила Федорівна. – Його завжди оточували друзі. Ріс він непосидючим, йому завжди треба було бути чимось зайнятим. Разом з батьком вони виконували всю чоловічу роботу в нашому приватному будинку. Учителі, які його навчали, згадують сина як учня, котрий встигав і попустувати, і на відкритому уроці не зганьбитися, і в роботі художнього гуртка взяти участь. Охоче грав у всіх шкільних, студентських постановках. Окрім творчості, захоплювався спортом, займався в секції рукопашного бою. Після навчання у професійно-технічному училищі трудився автослюсарем. Відбувши строкову військову службу, пішов працювати санітаром на станцію швидкої медичної допомоги. А через два роки вступив на навчання до медколеджу. Так він і жив – працював, учився. У будні – на навчанні, у вихідні – на роботі.
Третього квітня 2014 року Федора Романова мобілізували до 93-ї гвардійської окремої механізованої бригади. Він не ухилявся від служби, отримавши повістку, наступного ж дня пішов до військкомату. У бригаді його розподілили в медичну роту – на посаду фельдшера.
– На короткий перепочинок додому Федір приїхав уже дещо іншою людиною, – поділилася спогадами Людмила Федорівна. – Стільки в ньому було мужності, болю за своїх хлопців! І на нас дивився вже не веселий хлопчисько, а чоловік, котрий знає ціну життю. Федя нам з татом казав, що тепер він може в першого погляду визначити, що в людини за душею і чи зможе він довірити їй своє життя. Про те, що відбувається «там», син говорив неохоче і в основному так: «Усе добре…» Це потім ми дізналися, що означало оте «все добре»….
Віталій Волкотруб
Третього вересня 2014 року Віталія Волкотруба разом з 96 загиблими українськими військовими привезли в Дніпропетровськ. Там молодшого сержанта упізнали його бойові товариші та родичі. Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Віталія Волкотруба нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився він п’ятого червня 1986 року в місті Бобринці. Навчався спочатку в тамтешній школі № 1, а завершив здобуття повної загальної середньої освіти в обласному загальноосвітньому навчально-виховному комплексі гуманітарно-естетичного профілю (гімназія-інтернат-школа мистецтв), який закінчив 2003 року. Першого вересня того ж року вступив до КДПУ ім. В. Винниченка на мистецький факультет, а через два роки перевівся до Кіровоградської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» – на факультет журналістики, видавничої справи та редагування, де вчився заочно.
Навчаючись, устиг попрацювати у ВАТ «Бобринецька сільгосптехніка» та в газеті «Честь хлібороба» Бобринецького РВО «Новий день». Першого жовтня 2007 року був призваний на військову службу і виявив бажання служити за контрактом. Таким чином Віталій Волкотруб став контрактником 3-го окремого полку спеціального призначення. Проходив службу на посадах старшого розвідника, радиста, старшого радиста.
– Віталія я завжди пам’ятатиму хорошою, відповідальною, порядною, добросовісною людиною, – розповіла дружина молодшого сержанта Анна Волкотруб. – Познайомилися ми з ним, як і багато інших хлопців та дівчат, на дискотеці. Він тоді вже служив у 3-му окремому полку спеціального призначення і приїздив гостювати до батьків. А я навчалася в Бобринці у сільськогосподарському технікумі ім. В. Порика. Познайомилися, сподобались одне одному, почали зустрічатися. А 2008 року – одружилися, того ж року в нас народився син Ігор. Віталій дуже любив читати книги сучасних українських авторів, загалом художню літературу, слухати українські сучасні пісні. Можна сказати, що це було його хобі. Військова служба чоловікові дуже подобалася. На початку війни на Сході України мама просила його знайти спокійнішу роботу, і я те саме говорила. Але він відповів, що служитиме, бо це його обов’язок і покликання.
Віктор Карнаух
Третього вересня 2014 року загиблого привезли до Дніпропетровська. А 16 жовтня тимчасово поховали на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська як невпізнаного героя. Згодом його було ідентифіковано за результатами ДНК-експертизи, а 24 липня наступного року перепоховано в тодішньому Кіровограді.
Указом Президента України № 573/2015 від 10 жовтня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Віктора Капнауха нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Народився Віктор Карнаух 29 жовтня 1979 року в місті Новомиргороді, навчався в Новоукраїнській загальноосвітній школі № 3. Строкову військову службу чоловік проходив протягом 1997–1999 років, завершивши її заступником командира взводу. Згодом він усвідомив, що армія – його покликання, бо бути військовим – значить не відокремлювати себе від своєї Батьківщини. Тому через чотири роки повернувся до армії вже контрактником і служив переважно в 3-му окремому полку спеціального призначення (за винятком двох з половиною років, коли обіймав посаду старшого стрільця комендантського взводу). Службі в Збройних силах України він присвятив усе своє доросле життя. Та, окрім цього, 2013 року завершив навчання в Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. В. Винниченка, де здобув вищу освіту.
У 3-му окремому полку спецпризначення Віктор Карнаух стрімко підіймався щаблями професійного й службового зростання: командир відділення групи спеціального призначення, командир відділення радіогрупи загону спеціального призначення, головний сержант роти спеціального призначення, головний старшина загону спеціального призначення, командир групи спеціального призначення.
Із самого початку проведення антитерористичної операції прапорщик Віктор Карнаух перебував на Сході України та, не шкодуючи себе, виконував поставлені командуванням завдання. Тривалий час він вважався безвісти зниклим.
Підготував до друку
Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.54387 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua