МЕНЮ










1 грудень 2017 - 08:59
Свої життя віддали за Україну

Уже четвертий рік наша країна борониться від російсько-терористичної агресії, четвертий рік українські солдати й офіцери стримують ворожу навалу, немало їх при цьому загинуло. Серед них – і наші земляки, які служили в Кропивницькому або були призвані з нього до війська.
На сторінках «Вечірньої газети» ми розповіли про кожного з полеглих у війні на Сході України у 2014–2017 роках краян. Однак час невпинно прямує вперед, залишаючи позаду не лише події, а й спогади про них. Тож ми знову розповідаємо про земляків, які поклали свої життя за свою і нашу Батьківщину – Україну.
СЕРГІЙ ХРИПУНОВ
Уранці першого листопада 2014 року під прикриттям туману російська диверсійно-розвідувальна група підібралась до українського блокпосту поблизу селища Майорського (біля міста Горлівки однойменного району Донецької області) та відкрила вогонь зі стрілецької зброї й мінометів.
У цьому бою кулеметник солдат Сергій Хрипунов з 34-го мотопіхотного батальйону (колишній батальйон територіальної оборони «Батьківщина») 57-ї окремої мотопіхотної бригади зазнав тяжкого поранення. Побратими полеглого розповіли, що міна розірвалася за три метри від нього і завдала йому смертельного ураження в голову. Його евакуювали в районну лікарню міста Дзержинська, а потім відправили в госпіталь у Харків. Там він через добу після поранення, не приходячи до тями, помер.
Указом Президента України «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Сергія Хрипунова нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Одну з вулиць Кропивницького названо на його честь.
Народився Сергій Хрипунов 13 жовтня 1978 року в селищі Черському (Якутія, РРФСР, тепер – Російська Федерація). Його батько 1968 року разом з дружиною виїхав на Крайню Північ за розподілом після закінчення Кременчуцького льотного училища. Там у подружжя спочатку народилася донька, а згодом – і син. Семирічним Сергій з батьками й сестрою переїхав до Кіровограда й пішов у перший клас 27-ї школи. Після закінчення початкових класів батьки перевели його до 31-ї, ближче до кооперативного будинку, в який родина незадовго перед тим переїхала.
– Син змалку дуже любив риболовлю і природу загалом, – розповів батько солдата Всеволод Іванович. – Ми з ним ще на Крайній Півночі, коли він ходив у дитячий садок, рибалили. Після закінчення восьми класів син вступив до ПТУ № 6, де вчився на столяра-верстатника. Провчився два роки, здобув спеціальність. За цим фахом у подальшому і працював. А коли на зміну дереву прийшов металопластик і у столярів роботи значно поменшало, Сергій почав працювати в різних охоронних організаціях. У вільний час займався кікбоксингом. І не лише займався, а й з одноклубівцями залучав до спорту молодь. Сергій захопився спортом, бо змалку мав проблеми зі здоров’ям, його тому і в армію свого часу не взяли. Тож він, уже будучи дорослим, зайнявся кікбоксингом, щодня вибігав на пробіжки. А незадовго до початку окупації Криму Росією та початку війни на сході України сказав, що хоче відслужити в армії. Я йому відповів, що за станом здоров’я не пройде. «Пройду, я вже не той, яким був раніше», – заперечив син. Тож я не зміг переконати його, що йому вже запізно йти до війська. Він пішов у військкомат, пройшов медкомісію – і його зарахували до 34-го батальйону територіальної оборони «Батьківщина». Два місяці разом зі своїми товаришами Сергій опановував військову науку на території аеродрому «Канатове», а рік тому поїхав на війну. Від вибухів снарядів і мін він захворів на кон’юнктивіт. Я щотижня з ним зідзвонювався і порадив відпроситися в командира у відпустку додому на лікування. У середині вересня він приїхав до Кіровограда. Побув тут тижнів зо три, полікувався й на початку жовтня поїхав назад – на схід. У сина було надзвичайно розвинене почуття справедливості. Якщо він бачив неправду або хтось його обманював, то не міг більше працювати і спілкуватися з людьми, які його обдурюють або чинять не по совісті. Ніхто його на війну не посилав, він сам пішов. Я казав йому: «Дивись, твої друзі лишаються, не йдуть в армію, ходять собі пити пиво». На що він відповів: «Батьку, а хто ж піде, якщо я не піду?» Дуже довірливим був, добрим. Нікого не образить, не підведе, не полишить напризволяще...
АНДРІЙ ШАПОВАЛ
Сьомого листопада 2014 року поблизу села Георгіївки Мар’їнського району Донецької області загинув заступник командира взводу – командир бойової машини взводу спостереження і технічних засобів розвідки розвідувальної роти 28-ї окремої механізованої бригади старший сержант Андрій Шаповал.
У витягу з наказу командира військової частини польова пошта В0095 щодо результатів службового розслідування за фактом загибелі воїна сказано, що сьомого листопада 2014 року під час виконання бойового завдання між заступником командира взводу старшим сержантом Андрієм Шаповалом та командиром відділення старшиною Олександром Поповим виникла суперечка з приводу правильності вибраного місця для виставлення спостережного поста. Старшина застосував зброю, унаслідок чого старший сержант дістав смертельні поранення. За словами дружини загиблого Олени Шаповал, на суді старшина визнав свою провину, а їй сказав, що не хотів, аби так було, проте так сталося.
Народився Андрій Шаповал 13 грудня 1977 року в Одесі, дитинство і юність його пройшли в селі Повстанському Біляївського району Одеської області. Змалку займався спортом, зокрема силовими видами, постійно тричі на день обливався холодною водою. Тож і не дивно, що потрапив на строкову службу до підрозділу спеціального призначення, що базувався в місті Чугуєві Харківської області. Після демобілізації його радо прийняли на службу до правоохоронних органів: у званні старшого сержанта він служив у батальйоні міліції швидкого реагування «Беркут» УМВС України в Одеській області.
З міліції Андрій Шаповал згодом звільнився й почав шукати собі нову роботу. Цього разу доля завела його в Чернігівську область. Працюючи там, він розмістив в одній з газет оголошення, в якому написав, що шукає жінку, яка стане для нього єдиною і коханою.
– Ми познайомилися з Андрієм, коли мені було 25 років, а йому – майже 28. Познайомилися нетрадиційно – через оголошення в газеті, яке було в самому низу сторінки останнім, – розповіла Олена Шаповал. – Лист мені сподобався, тож я відповіла на нього. Листувалися довго, більше п’яти років, час від часу зустрічалися. Згодом одружилися – 21 вересня 2010 року в місті Мені Чернігівської області. Але там у нас не було житла, тож ми вирішили, що я продовжуватиму жити з матір’ю і працюватиму вдома, а він – у Чернігівській області. І знову їздили одне до одного. Потім я завагітніла, після чого ми переїхали на батьківщину чоловіка до його батька й старшого брата – у село Повстанське.
До Біляївського районного військкомату чоловік пішов добровільно, без повістки, під час другої хвилі мобілізації. Спинити його було неможливо. Близько двох місяців перебував на полігоні Широкий Лан, де пройшов курс військової підготовки, а звідти вже потрапив у Донецьку область.
Чоловік був патріотом, правдолюбом і волелюбною людиною. Не терпів неправди, гнув свою лінію, щоб було все правильно, аби не було брехні. До всіх ставився добре, нікому не бажав зла, завжди допомагав у скрутну годину. Про це кажуть і його друзі з Харківської, Київської, Одеської областей – багато людей, які з нами пов’язані. Він наче відчував, що додому не повернеться. В зону АТО забрав свій меч, який йому викували на замовлення (усе мріяв про таку ж і шаблю), та інші речі. З усім цим і поїхав боротися з ворогом. Мріяв, щоб в Україні знову постала козацька держава. Рідні, друзі і знайомі його так і називали – козаком. Хотів мати велику родину, жити на природі, щоб усе було справжнє, природне. Йому дуже подобалися старовинні імена, одним з них навіть хотів сина назвати, однак я переконала його не робити цього.
Він дбав про інших, не про себе. І в зоні АТО – теж. Коли на завдання виїжджали дві бойові машини, то він сідав на першу, а молодих хлопців відправляв на другу. Вони його питали чому, на що він відповідав: «Я вже пожив, а ви ще молоді, ще й не жили зовсім». Так він прикривав їх собою, захищав…
Підготував до друку
Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.54114 сек. / запитів: 6 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua