МЕНЮ










2 лютий 2018 - 11:32
Свої життя віддали за Україну

Уже майже п’ятий рік наша країна борониться від російсько-терористичної агресії, українські солдати й офіцери стримують ворожу навалу, немало їх при цьому загинуло. Серед них – і наші земляки, які служили в Кропивницькому або були призвані з нього до війська.
На сторінках «Вечірньої газети» ми розповіли про кожного з полеглих у війні на Сході України у 2014–2017 роках краян. Однак час невпинно прямує вперед, залишаючи позаду не лише події, а й спогади про них. Тож ми знову згадуємо про земляків, які поклали свої життя за свою і нашу Батьківщину – Україну.
ВАЛЕРІЙ БОЧАРНІКОВ
Двадцятого січня 2016 року біля села під назвою Новоселівка Друга Ясинуватського району Донецької області від кульового поранення під час боєзіткнення з противником, обороняючи укріплення підрозділу, загинув командир відділення, заступник командира взводу 13-го окремого мотопіхотного батальйону (який спочатку був батальйоном територіальної оборони «Чернігів-1») 58-ї окремої мотопіхотної бригади сержант Валерій Бочарніков.
Указом Президента України № 103/2016 від 21 березня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Двадцять шостого січня із Валерієм Бочарніковим попрощалися в Кіровограді, а вже наступного дня його поховали в сусідньому із селом Ігнатполем селі Рудні Овруцького району Житомирської області.
Народився полеглий 10 грудня 1973 року в селі Ігнатполі Овруцького району Житомирської області. Навчався в тамтешній школі та в музичній школі (клас духових інструментів) у сусідньому містечку Овручі, вступив на навчання до ПТУ № 35 там же, де навчався на тракториста-машиніста. Строкову військову службу проходив у Хмельницькому, у підрозділі інженерних військ. З 1993-го по 1995 рік навчався в Кіровограді у вищому професійному училищі № 9, де опанував професію радіомеханіка з обслуговування та ремонту радіотелевізійної апаратури, створив сім’ю, жив і працював у нашому місті. Майже 20 років присвятив службі в органах внутрішніх справ на посадах рядового та начальницького складу. Був мобілізований з Кіровограда в березні 2015 року.
– Ми познайомилися 2013 року, коли Валерій уже працював в охороні банківської установи: супроводжував інкасаторів, постійно був зі зброєю, – розповіла про свого чоловіка його цивільна дружина Наталія Полудень. – Чоловік розповідав, що перед строковою службою пішов працювати в Ігнатпільський кар’єр слюсарем. За словами його мами, пішов на роботу, бо його батько рано помер. Дуже відповідальним був, до всього ставився серйозно.
До окремого зошита він записував усе про міни, замінування й розмінування, йому ця справа подобалася. Коли в зоні АТО нікого поряд зі спеціалістів-мінерів не було, то брався і за це. Під час розмов із чоловіком по телефону його товариші брали слухавку і казали мені: «Дякуємо вам за Валерія, він – молодець, один такий на весь взвод, що вміє все робити!»
На панахиду по Валерієві прийшло дуже багато людей: він мав чимало друзів, ніхто про нього мені поганого слова не сказав. Один з його товаришів, коли після загибелі чоловіка нарікала на те, що він пішов у те АТО, відповів: «А інакше він і не міг вчинити»… Йому прийшли дві повістки, першу від нього сховали. Іншу – не встигли. Валерій дуже обурювався, що йому не сказали про першу. Із зони АТО йому постійно телефонували друзі, дивувалися, що він іще не з ними, кликали до себе, а він відповідав, що невдовзі буде там.
Уже звідти обманював мене: казав, що на війну не потрапить і що його друзі там не служать. А потім раз – і вже на передовій. «Чому ж ти мені не казав, що ти в Артемівську?» – «Не хотів тебе тривожити, ти тільки мамі про це не кажи». Потім служив у селищі Зайцевому, а звідти їх на самий передок перевели, місяців із сім вони там були. Приїздив у відпустку після госпіталю, де його лікували від гнійної ангіни, лікар дав 30 днів на реабілітацію, а він знову рветься назад: «Я – командир відділення, мене призначили ще й заступником командира взводу, тому не можу кинути хлопців». Зібрався – і поїхав…
Мені допомагали збирати продукти й речі Валерієві і його побратимам волонтери Інна і Оксана з громадської організації «Серця матерів Кіровоградщини». А я до них приходила й допомагала плести маскувальні сітки. Сказала якось, що чоловікові з товаришами теж така потрібна, адже вони в Зайцевому перебували на висоті як на долоні. Ми сплели сітку, я туди вплела маленьку жовто-блакитну стрічку, щоб він зрозумів, що це й моя робота. Але попросила, аби вийняв її, бо, сказали дівчата, сепаратисти можуть помітити в бінокль цю стрічку. Разом з Інною і Оксаною ми передавали на передову ще й продукти, одяг, консервацію, цукерки, каву і цигарки.
А потім чоловік зателефонував і сказав, що їм потрібен бінокль, так дівчата і його передали. Допомагали чим могли. Валерій замерзав узимку в бліндажі, то я йому переслала й теплу ковдру. Її волонтер Гоча відвіз разом з відрами і лопатами, які вкрай потрібні були хлопцям для побудови захисних споруд. Старший брат В’ячеслав з Києва й ще один столичний волонтер приєдналися до нас і пересилали на передову цвяхи, сокири, молотки.
Чоловік дуже любив свого сина Владика. Радо з ним спілкувався, і син так само до нього ставився і ставиться зараз. Він у нас, бувало, залишався на декілька днів, подружився з моїми дітьми – сином Юрієм та донькою Олею. Коли Валерій приїздив додому, то одразу біг або у школу до сина, бо там замок у дверях зламався, або комусь іншому допомагав. Жодної вільної хвилини не сидів удома, усім був потрібен…
Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.64709 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua