МЕНЮ










8 березень 2018 - 09:54
Свої життя віддали за Україну

Уже чотири роки наша країна борониться від російсько-терористичної агресії, чотири роки українські солдати й офіцери стримують ворожу навалу, немало їх при цьому загинуло. Серед них – і наші земляки, які служили в Кропивницькому або були призвані з нього до війська.
На сторінках «Вечірньої газети» ми розповіли про кожного з полеглих у війні на Сході України у 2014 – 2017 роках краян. Однак час невпинно прямує вперед, залишаючи позаду не лише події, а й спогади про них. Тож ми знову згадуємо про земляків, які поклали свої життя за свою і нашу Батьківщину.
Євгеній Тельнов
П’ятнадцятого лютого 2015 року група з 2-го батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас» прийняла бій біля блокпосту сепаратистів під Маріуполем (поблизу села Широкиного Новоазовського району Донецької області), до якого її навмисне привів провідник.
Тоді загинули двоє українських бійців, серед них і наш земляк Євгеній Тельнов з позивним «Усач». Перед загибеллю він під ворожим вогнем витягнув одного з поранених товаришів з поля бою. Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» солдата 2-го батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас» Євгенія Тельнова нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). На його честь названо одну з вулиць Кропивницького.
Народився він 20 листопада 1961 року, навчався спочатку в школі № 8, а потім у школі № 17. Строкову військову службу проходив у Києві – радистом у Внутрішніх військах. Згодом працював на Кіровоградському заводі радіовиробів токарем, потім – лаштувальником верстатів з ЧПК. Заочно навчався в Кіровоградському інституті сільськогосподарського машинобудування за спеціальністю «Обробка металів». Працював інструктором зі спорту в Кіровоградському обласному відділенні ДТСААФ (тепер – ТСОУ). Із початку 90-х років займався приватним підприємництвом.
Після вторгнення росіян у Крим та початку війни на Сході України Євгеній Львович облишив бізнес і пішов до військкомату, аби його призвали до армії. Та на той час відставників, старших п’ятдесяти років, не брали до війська, тож він 10 червня 2014 року прибув до тоді ще добровольчого батальйону «Донбас» у село Нові Петрівці, де його й зарахували до складу підрозділу. З 13 липня по 31 серпня перебував у зоні АТО (Артемівськ, Попасна, Іловайськ). Двадцять шостого серпня «Усач» зазнав поранення лівої руки уламком міни на околиці Іловайська, а 29-го опинився в оточенні. Під час виходу батальйону з кільця через так званий «зелений коридор» росіяни розстріляли колону з танків: 109 бійців потрапили в полон, більше сорока п’яти людей загинули, вийшли зі зброєю, за різними даними, від десяти до сорока бійців, у тому числі й наш земляк. При цьому він підбив два танки Т-72 і дві БМП терористів.
– Коли ми виходили з міста Іловайська, – розповідав Євгеній Львович, – то росіяни пообіцяли нам «зелений коридор» в обмін на п’ятнадцять полонених. Але перед селом Червоносільським російські танки і БТРи стали обстрілювати колону. Видовище страшне: машини «розкриваються» навпіл, як іграшки, шматки м’яса летять в різні боки. Скільки там загинуло людей, точно невідомо, повністю останки зібрали тільки через місяць, 29 вересня, і відвезли в Дніпропетровськ на експертизу. Вісімдесят сім осіб – ще в полоні, тому поки що важко відтворити картину. Ми через поле рвонули до найближчого села. Там відстрілювалися. До вечора почалися переговори: нам пропонували здатися і обіцяли відправити в буферну зону. Але наша група, 12 осіб, після настання темряви змогла вийти з кільця. А 31 серпня я добрався до бази батальйону в місті Кураховому Мар’їнського району Донецької області.
Мене дуже часто запитують, навіщо я туди пішов у п’ятдесят два роки. Чесно кажучи, це питання не перестає дивувати. Якщо не я, то хто? Наші діти? Якщо кожен буде думати, що «мене це не стосується», «мені це не потрібно», то скоро чужі війська стоятимуть під Кіровоградом. У нас у батальйоні був молодий чоловік з невеликого містечка під Донецьком (він зараз у полоні), то він, коли обстрілювали його рідне місто, говорив: «Так їм і треба». Я дуже здивувався, а хлопець пояснив: «Коли в місті було двадцять сепарів, я кликав: “Ходімо наб`ємо їм морди, виженемо з нашої землі”. Та ніхто не хотів втручатися, вступати в конфлікт, усі думали, що і без них обійдеться. Не обійшлося». Ось і я про те ж: не можна сидіти і чекати, що хтось зробить щось за тебе, – потрібно йти і робити. Інакше те саме буде і з Кіровоградом…
Побачивши руїну на Сході і зрозумівши, що країну потрібно змінювати не лише на фронті, Євгеній Тельнов взяв участь у виборах до Верховної Ради України на виборчому окрузі № 100 в Кіровоградській області.
Після загибелі свого бойового побратима боєць батальйону «Донбас» із позивним «Авер», якого врятував «Усач», так написав на сторінці культурно-історичної інтернет-енциклопедії: «Перебуваю зараз у госпіталі і плачу. “Усач” єдиний, хто пішов витягати мене пораненого. Я лежав напівпритомний із закривавленою рукою. Побачив, як уся техніка розвертається назад і подумав, що мене залишили. Я був останній до сепарського посту. Лежав і думав, що моя місія в цій війні закінчилася. Навколо мене рвалися міни. Поруч – КрАЗ, у якому знаходився мій друг “Цар”. Йому снайпер поцілив прямо в ліве око. Я лежав години півтори. І раптом почув знайомий голос. Це був “Усач”. Він кричав: “Хто залишився попереду?” Ви не уявляєте, як я був радий цьому голосу. Я кричав, що ще живий, але йти не можу. На що він відповів: “Лежи, я йду”. Йти потрібно було метрів сто. Я кричав, що не треба, бо працюють снайпер і ПКМ. Дивлюся, а він іде до мене навприсядки. Я не знаю, звідки у мене взялися сили, але я поповз йому назустріч. Коли ми зустрілися, він почав, відстрілюючись, тягти мене назад. Підбігли “Святослав”, “Свєт” і “Карпо”. Посадили мене в БТР і відправили в тил. Після приїзду в госпіталь я дізнався, що “Усач” загинув. Я клянуся всім, що в мене є, що не забуду його. Він врятував мені життя. Спи спокійно і нехай тобі буде пухом земля».
– Ми познайомилися 1987 року, коли обоє працювали на Кіровоградському заводі радіовиробів, – розповіла про чоловіка його дружина Світлана Тельнова. – Зустрічалися п’ять років, а потім одружилися. Він тоді працював токарем-фрезерувальником на верстаті з числовим програмним керуванням. Був відповідальним, працював по дві зміни. Мав багато грамот, нагород, надзвичайно діяльним був, трудоголіком, дуже багато читав.
У школі займався легкою атлетикою, хотів вступати в мореходку, але через проблеми із зором не пройшов медичну комісію. Строкову службу проходив у Внутрішніх військах у Києві, їхній полігон був у Нових Петрівцях. Чоловік, коли пішов добровольцем на війну, потрапив у ту ж частину, в якій служив у молодості. Він тоді зателефонував мені і сказав: «Справжнє дежавю: через тридцять років потрапив знову у свою частину!»
Після радіозаводу й декількох інших робіт чоловік зайнявся бізнесом, починав з нуля. Я пішла в декрет, у нас народилася донечка, а коли знову вийшла на роботу, то побачила, що Євгеній може бути й суворим, і вимогливим. Адже вдома я його бачила лише дбайливим чоловіком і турботливим батьком. Коли ми їздили відпочивати, то він відключався від роботи, від цифр, від обліків-переобліків, йому подобалося бути разом з родиною. Він веселився, жартував, нам було дуже добре утрьох.
Бути попереду всіх він звик іще зі школи, був відмінником і на строковій військовій службі (уже тоді про нього писали в газеті). Коли ми з донькою їздили отримувати чоловікову державну нагороду, то заступник керівника Нацгвардії при врученні ордена сказав про те, що був особисто знайомим із Євгенієм, який не лише служив на Сході, а й приїздив у Київ, де йому доручали серйозні справи, які стосувалися батальйону «Донбас».
Віталій Федитник
Старший розвідник старший сержант 3-го окремого полку спеціального призначення Віталій Федитник 16 лютого 2015 року виконував бойове завдання у складі групи в районі міста Дебальцевого. Група вступила в бій, натрапивши на засідку російських найманців-терористів. БТР, на якому перебував Віталій Федитник, був підбитий. Старший сержант вступив у бій з ворогом, під час якого отримав смертельне поранення.
Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Віталія Федитника нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Його прізвище тепер має одна з вулиць нашого обласного центру.
– У найгрізніший для України час він став на захист територіальної цілісності України й упав на полі слави. Ще до цих подій пішов на контрактну службу й готував себе до захисту Батьківщини. Достойно служив у полку, пройшов випробовування в АТО, був умілим солдатом, вірним другом і побратимом, дисциплінованим воїном. На жаль, ворожа куля скосила його, наш обов’язок – помститися, щоб вороги знали, що неминуча розправа очікуватиме на кожного, хто замірився на нашу державу, на життя наших людей, – сказав під час прощання зі старшим сержантом заступник командира 3-го окремого полку спеціального призначення підполковник Микола Поровський.
Народився Віталій Федитник 2 липня 1988 року в селі Докучаєвому Устинівського району. Закінчив навчання у школі рідного села і вступив до ПТУ № 45 у Кривому Розі, де здобув фах автослюсаря. Після училища відслужив строкову військову службу в тому ж місті. Побувши вдома декілька місяців, підписав військовий контракт із командуванням 3-го окремого полку спеціального призначення. До цієї славетної військової частини його привела мрія бути розвідником, побувати в небі і стрибати з парашутом. Там він служив на посаді старшого розвідника, командира відділення. Оволодів усіма видами стрілецької зброї, неодноразово брав участь у показових заняттях з рукопашного бою, за що отримував заохочення від командування частини.
– Чоловікові дуже подобалася його професія спецпризначенця, – розповіла дружина старшого сержанта Наталія Федитник. – Він з однополчанами часто їздив на полігон, постійно перебував на різних навчаннях. У його десантному доробку – 29 денних стрибків і два нічних. Дуже мріяв стрибнути зі спортивним парашутом. Був цілком відданий службі, і навіть сварив мене, коли я йому телефонувала на роботу, а він був зайнятий. І на роботі був командиром, і вдома – головою сім’ї. Дуже любив грати у футбол і переглядати футбольні матчі.
Познайомилися ми 2012 року в одній з електронних соціальних мереж. Потім зустрілися, почали спілкуватися, одружилися, у нас народився син. Чоловіком і батьком Віталій був турботливим, для мене й сина Сергійка, особливо для сина, нічого не жалів. У нас удома дуже багато іграшок, які для Сергійка купив Віталій. Якось приніс іграшковий БТР і сказав: «Ми разом збережемо цю іграшку, щоб син, коли виросте, знав, на якому тато БТРі їздив».
Віталій цілком усвідомлював, коли відбулася анексія Криму й почалися бойові дії на Сході України, що його служба є дуже небезпечною. Та він був справжнім чоловіком, тому виконував свій військовий обов’язок до кінця. І вдома старався сина виховувати чоловіком. Намагався робити все так, як мало бути в хорошій родині. Приїжджаючи з війни, постійно займався із сином, допомагав мені. А коли синок тільки народився, зранку вставав йому варити кашу. Після служби бавився з ним, памперси міняв, мастив йому ясна, коли в сина зубки прорізалися, колихав його.
Віталій дуже любив свою матір, яка померла, коли він був підлітком, постійно про неї розповідав. Поважав бабусю, яка замінила тоді йому матір. На війні чоловік за мене й сина дуже хвилювався. Переживав, що з нами буде, якщо із ним щось трапиться…
На війну чоловіка викликали 2014 року 11 квітня по тривозі, щойно він повернувся з полігону. Він там захворів, я йому навіть «швидку» викликала, температура була 40 градусів. І тут – телефонний дзвінок пів на двадцять третю годину: прибути в частину. А я навіть не встигла його військові речі випрати. Швидко почали збирати їх, надавала ліків – і він з високою температурою поїхав у частину.
Прибули спецпризначенці з 3-го окремого полку у Кривий Ріг, а звідти літаком у Донецький міжнародний аеропорт. Там їх по різних секторах розподілили. Віталій звільняв міста Краматорськ і Слов’янськ, був у Макіївці, Дебальцевому. Коли наші спецпризначенці звільнили Краматорськ і їхали на БТРах, то діти й дорослі кидали їм квіти й гроші, зустрічали з плакатами, маленькі діти махали руками. Чоловік розповідав, що йому та його друзям було дуже приємно, що їх так зустрічають. Тим паче, що він дуже любив маленьких дітей…
Підготував до друку
Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.61505 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua