МЕНЮ










10 листопад 2017 - 09:01
Тисяча днів у ворожому полоні

Протягом тисячі днів перебувають в полоні терористів “ДНР” кадрові українські військові з третього окремого полку спеціального призначення старшина Сергій Глондар та сержант Олександр Коріньков. Щоб вкотре нагадати землякам про це, дружини спецпризначенців Катерина Глондар та Юлія Корінькова організовують у суботу, 11 листопада, з 10-ї до 11-ї години акцію “Довга дорога додому. 1000 днів”.
Разом із військовими побратимами, друзями, громадськими активістами, волонтерами, просто небайдужими громадянами вони планують пройти мирною ходою від монументу Янголу-Охоронцю до площі Героїв Майдану. Взяти участь у ході запрошують всіх кропивничан, яким не байдужа доля українських полонених-заручників, які вже більше 32-ох місяців перебувають у нелюдських умовах, зазнають знущань терористів, але не полишають надії повернутись додому, до своїх рідних. Щоб прискорити їх звільнення, і борються дві молоді жінки, прагнуть згуртувати навколо себе небайдужих громадян, щоб вкотре заявити, що війна на Донбасі – спільна біда всього українського народу і боротися з нею потрібно всім миром.
16 лютого 2015 року група військовослужбовців Збройних сил України виконувала бойове завдання під Дебальцевим. На виїзді з міста бійці потрапили в засідку, зав’язався нерівний бій. В групі були дев’ятеро чоловік – двоє загинуло, двоє отримали тяжкі поранення, п’ятеро потрапили в полон. Після 50 днів перебування в неволі двох військових звільнили, а один втік. Спецпризначенці Олександр Коріньков та Сергій Глондар й досі перебувають у полоні.
– Віддайте одну годину свого часу на підтримку наших хлопців, які чекають звільнення з полону, – закликають Юлія та Катерина. – Можливо, такий акт солідарності прискорить цей процес, вселить у багатьох наших військовополонених віру в те, що їх не забули, за них борються і з нетерпінням чекають удома.
Дружини мають досить обмежені відомості про те, в яких умовах перебувають їхні чоловіки, як себе почувають, який стан їхнього здоров’я, бо обоє отримали контузії. Знають, що зараз хлопці перебувають у Макіївській колонії №97. Які там умови – один Бог відає, бо до полонених нікого не допускають, навіть представників Червоного Хреста. Правда, 29 серпня цього року жінкам через Червоний Хрест передали листи. Вони були розкриті, жодної конфіденційності. Стандартні фрази, відсутність емоцій. Видно, що попрацювала цензура.
– Зараз ми навіть не знаємо, чи будуть надходити хоч такі вісточки від наших чоловіків, – говорить Юлія. – Ті люди живуть по своїх законах, жодні міжнародні конвенції там не діють. Хлопці пройшли катування, вони виснажені як морально, так і фізично. Ми не знаємо, чи надається їм якась медична допомога. Звичайно, сподіваємося на краще. Своєю вірою та надією хочемо підтримати і своїх чоловіків. Можливо, вони дізнаються про те, що ми як можемо прискорюємо день їхнього повернення додому. Адже, попри всю суворість умов їхнього перебування, їм дозволяють дивитись телевізор. Там транслюють лише російські канали, місцеві та наш український “5 канал”.
– Ми просто не в праві опускати рук, – підтримує Юлю і Катерина. – Звертаємось в усі інстанції, стукаємо в усі двері, виїздимо на різні акції разом із іншими такими ж згорьованими, але незламними матерями, дружинами, сестрами інших наших полонених. Звертались і до світової спільноти, лідерів провідних європейських держав. Але ж ви бачите, що за останній рік жодного звільнення з полону чи обміну не було. Процес цей заморожено. Чому?
Зараз, за офіційними даними, в полоні бойовиків перебувають 155 осіб. Але з кожним днем їх число зростає. Значить, нам потрібно помножити зусилля. Хочемо, щоб нинішня акція привернула увагу всіх українців, а керівництво держави має зробити все, щоб ці люди якнайшвидше були звільнені. Їх чекають рідні. Кожна доля не має загубитись у вирі подій.
Сергія Глондаря вдома чекають маленькі донечки Марійка та Анюта. Кожного дня вони запитують про нього.
– А мені немає що відповісти, – розповідає Катерина. – Марійка вже усвідомлює всю тяжкість ситуації, так прямо і відповідає інколи на нетактовні запитання: “Тато – у полоні”, а молодша, яка у своєму житті жодного разу не бачила батька, щодня виглядає його, сподівається, що приїде на день її народження. Хто поверне моїм дітям радість спілкування з рідним батьком? Хто розвіє мою тугу за чоловіком? А йому – ці скоро вже три роки повноцінного життя? Ось і Юля з Сашею побрались якраз напередодні його відправки в зону АТО. У них навіть медового місяця не було. Тому ми не маємо жодного морального права опускати рук. Ми будемо боротись за наших чоловіків до переможного кінця. Нагадувати всім, що їхнє мирне, спокійне, сповнене радощами життя, триває завдяки тим, хто зараз несе службу в зоні АТО, поклав свої життя за мир в Україні або, як наші чоловіки, перебуває в нелюдських умовах, але не зрадили присязі, до кінця виконали свій військовий обов’язок. І віримо в те, що цей день вже не за горами!
Оксана ВЕРСТЮК
Фото УНІАН



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.79697 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua