МЕНЮ










19 лютий 2021 - 16:09

Тут клубочаться всі відтінки чорного…


Післямова до роздачі обласних літературних премій імені Євгена Маланюка

Шість моїх новел обласна наукова бібліотека імені Д.Чижевського висунула на здобуття премії в номінації «Проза».

Як і хто розглядає ці твори, який алгоритм оцінювання, який стиль комунікації журі з претендентами, про це я не мала практично ніякого уявлення. Читала краєм ока, що останніми роками кожне преміювання супроводжується резонансними скандалами, але глибоко не вникала. Бо то мене не стосувалося. Тепер вникла. І була так ошелешена, що одразу й не могла зібрати докупи думки з цього приводу та озвучити їх. Тепер ось спробую.

«Мовчи, глуха, – менше гріха!» – це прислів’я нагадали дехто з колег, коли обговорювали підсумки літературного конкурсу. Мені давали зрозуміти, що не слід демонструвати свого невдоволення, бо журі образиться і наступного разу забанить мій твір навіть у випадку, коли він буде рівня «Розвіяних вітром».
Не мовчатиму!

Володимир Яремчук, Людмила Юферова і Тетяна Микитась (номінація «Поезія») запропонували на конкурс вірші, які не соромно ні людям показати, ні на премію подати. Те саме скажу про літературознавчі статті Людмили Островерх.

Роман Кирила Поліщука (номінація «Проза») не читала. Як і книги Івана Задої (номінація «Публіцистика та літературознавство»). Її спочатку преміювали, а потім передумали під тиском читачів. Вони знайшли там місця, що нібито не відповідають засадам премії. Журі вирішило подати твір на експертизу стороннім фахівцям. Таким чином, наші літератори, які наділені повноваженнями поціновувати твори інших, ніби розписалися у своїй безпорадності.

Хтось може сказати: та хто ти така, щоб підіймати голос проти літературних баронів, графів та герцогів?

Відповім: а я нітрохи не гірша від них. Закінчила філфак університету і все життя нічим іншим не займалася – тільки писала. По-дорослому, в різних жанрах: статті, сценарії, коментарі, інтерв’ю, блоги, кореспонденції, рецензії, новели.

Це не реклама, а інформація про рід занять. Тобто в силу освіти та практики я можу оцінити твір – і за дотриманням формальних вимог до його структури, і за чіткістю та енергетикою месседжів, які він транслює, і за відповідністю принципам, окресленим у Положенні про премію Євгена Маланюка.

І при тому всьому майже впевнена: і коли за порадою друзів сидітиму нищечком, як метелик під листочком, і коли при зустрічі зі знайомими членами журі розсипатимуся в компліментах і 24/7 лайкатиму їхні пости у мережі, мені при теперішньому «суддівському» складі премія Маланюка не світить. Бо якщо припустити, що ця відзнака присуджується виключно за тексти творів, то в мене руки не здіймуться створити щось подібне до того нагромадження букв, яке взяло «степового орла».

Це книга Інни Немированої «Неспокій». За композицією і стилем то не є роман, як він заявлений. Дві третини обсягу видання займають описи біографій, переживань і діагнозів окремих людей, вплив яких на розвиток подій або мінімальний, або взагалі ніякий. Нащо ці особи в книжці? Щоб авторка через них оприлюднила якісь свої спостереження і вихлюпнула власні сумніви, комплекси та фобії? Гаразд. Хай це буде stream of consciousness, потік свідомості, про який Володимир Набоков сказав, що він «звучить умовно і непереконливо, бо ніхто не ходить, згадуючи з ранку до ночі своє минуле життя, крім авторів». Тут хочеться поставити низочку смайликів із зубами до вух.


Автор має право ділитися своїми відчуттями, але якщо вони органічно не вмонтовані в сюжет, то це не художня річ, а есе, якому нічого робити в номінації «Проза», – хіба в публіцистиці.
Це раз. По-друге, лауреатський текст, наче головна площа Кропивницького голубиним послідом, поцяткована копрогенітальною та обсценною лексикою. Журі має розуміти значення цих термінів, а читачам поясню: це нецензурщина та слова туалетної тематики на г., с., п., ж… Хай це буде 300 разів реалістично, але премія Маланюка згідно з Положенням вимагає високохудожньої літератури, а не словничка обкурених відвідувачів підвальної кнайпи.

І, нарешті, по-третє. Головний пункт. Третьорядний персонаж, про якого відомо лише, що він неповнолітній, що йому подобається головна героїня і що він зарубав свого вітчима сокирою, демонструє майстерне володіння й іншою холодною зброєю. Перерізає ножем шию свого попутника, який напав на дівчину. Авторка скупо характеризує загиблого як маніяка без підтвердження діями та вчинками – зате як щедро і кучеряво описує, що роблять убивця та співучасниця з його трупом!

Вони вмиваються його кров’ю. Постійно та азартно кантують, щоб кров швидше стекла,зазирають у його осклянілі очі, фантазують з варіантами, куди його сховати: чи спалити, чи прикопати, чи собаці згодувати (але ж цілого пес не вгризе!)… І все те з кокетством, жартами та фліртом. Весело, збуджено, амфетамінно, я б сказала! На багато сторінок! З незамаскованою авторською симпатією до цих двох. Читала це і міркувала: чи знає журі (включно з членами, що були затверджені напередодні прийняття рішення про преміювання), що таке сплаттерпанк? Мабуть, що ні. Інакше б скерували «Неспокій» на конкурс саме в цьому жанрі. Точніше, у «брутальному піджанрі», на думку немісцевих літературознавців.

Піджанрі, де натуралістично описуються криваві сцени вбивств, катувань, розчленувань, канібалізму. Піджанрі з характеристикою: «Тут немає добра, тут клубочаться лише всі відтінки чорного».

Піджанр, який називають плювком у класиків…

Євген Маланюк – класик української літератури, якщо хто про це не знає.

Твори, які претендують на премію Євгена Маланюка, мають бути «спрямовані на утвердження ідеалів гуманізму та української національної ідеї, патріотизму, високих духовних цінностей, збагачення історичної спадщини народу та становлення української державності». Розумію, що в будь-який твір важко вмістити всі ці засади, але той твір, як мінімум, не повинен іти врозріз із жодним з перелічених пунктів.

І яким же боком насичений нескінченними описами ігрових маніпуляцій з понівеченим трупом «Неспокій» хоча б примарно причетний до утвердження «ідеалів гуманізму та високих духовних цінностей»?

«Ти наїжджаєш на твір-переможець, бо сама подала на конкурс бездарні тексти і заздриш чужому таланту», – чую заочні голоси опонентів. Бездарні? А хто це довів? Може, журі своїм ґрунтовним, висловленим кожним членом аналізом кожного твору і розісланим усім номінантам для ознайомлення та роботи над помилками? Хто мені покаже ту роздруківку?

Чи, може, журі розлого і з літературознавчими викладками озвучило думки про кожен твір усно? Еге ж, озвучило! Наприклад, переконливим аргументом за твір кандидата назвали той факт, що він виданий солідною книжкою, а не всього лиш у журналі надрукований… Стоп! Жовта картка за тиск на інших членів журі та за дискримінацію твору за місцем опублікування! Положенням про премію передбачено, що журнальні публікації мають право номінуватися нарівні з книжками.

Одна членкиня зневажливо висловилася про мою новелу, що вона про пошуки жінкою чоловіка. І що такого? А про пошуки геологами корисних копалин писати можна? А про пошуки водолазами затонулих кораблів? А про пошук туристами грибів у лісі?! І ще раз стоп! Ще одна жовта картка за тиск на інших членів журі та за дискримінацію твору з теми. У положенні не обумовлено, що писати на якісь теми не можна А якщо хотілося не про жінку в пошуку, то треба було виконати свій обов’язок члена журі та прочитати решту п’ять новел.

Звідки я все це знаю, якщо, як і інші номінанти, не була на засіданні журі? А з сарафанного радіо. Так, у його передачах можливі ефірні перешкоди і спотворення інформації, але нагадаю: жодного офіційного релізу з розлого розписаними мотивами преміювання чи відхилення творів журі не оприлюднило.

В одній із опублікованих в обласній газеті рецензій давалася схожа з моєю оцінка роману «Неспокій» і наводилася анекдотична фраза: «Кому віддати премію, ми вже вирішили. Тепер залишилося придумати, за що».

За що? Де там журі знайшло утвердження гуманістичних ідеалів? Може, думала я, ці пояснення прозвучать на врученні, куди, до речі, не запросили номінантів і навіть не згадали про них.
Мої надії виправдалися!

Двоє членів журі (обидва – члени НСПУ) з пієтетом повідомили, що авторка премійованого роману покинула місто, перебралася в село і описує його занепад. Тобто твір нагороджений саме за це? Отакої! Де в Положенні зазначені преференції сільській темі порівняно з міською (студентською, поліцейською, робітничою, залізничною тощо)? І де у тому творі село? Там є тільки покинута хата в колишньому селі та опис побуту без комунальних зручностей, але з мобільним телефоном, який підзаряджається невідомо від чого. Якщо члени журі спустяться з балкона і захочуть подихати повітрям на околицях Кропивницького, то відкриють і в обласному центрі європейської країни 21 століття зруйновані оселі, розбиті й розквашені дороги та життя з пічним опаленням, без водогону і з козою на прив’язі .

А де в романі сільські жителі? Лише один алкоголік – та й той приїжджий. Родичі головної героїні, за рахунок яких вона живе, навідуються з міст. І нечисленні дії, які іноді кволо визирають із-за велетенських брил описів, нічим автентично сільським не позначені.

Премія Євгена Маланюка – це не приватна відзнака, де фундатор може віддати її комусь хоч і за блакитні очі, довгу бороду чи стрижку «вікінг». Премія видається під егідою Кіровоградської обласної ради і монетизується, якщо не помиляюся, з обласного бюджету. А відтак премійований твір за ідеєю має йти в маси та всіляко пропагуватися, як еталонний орієнтир для аматорів. За книжкою, яку титуловані літератори благословили на премію (до речі, скількома голосами? Проти хтось був? Утримався? Таємниця!), мають полювати читачі…

Це в моїй уяві – а по життю?

Відповідь прозвучала з лауреатського спіча самої авторки «Неспокою» Інни Немированої:

– Я знаю, що мій твір – це книга без читача. Це текст виключно для філологів, їм цікаво буде знайти там багато неологізмів.

Лауреатка зізналася, що їй дуже подобається книжка з детальним описом підготовки до самогубства, що подібні твори – то «гетто для таких повернутих мізками, як я», що для неї характерний «пофігізм» і що взагалі її зараз трохи «ковбасить»…

…Я слухала і дивилася на одного чоловіка в залі, намагаючись збагнути, що він у цей час відчуває. Це був цьогорічний переможець премії Євгена Маланюка в номінації «Поезія» Володимир Яремчук. Він у лауреатській промові прочитав свій вірш, пронизаний болем через культурну і етичну деградацію нашого суспільства, де звідусіль звучать «то суржик, то матюк, то вже і фєня»…



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.4127 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua