МЕНЮ










4 сiчень 2019 - 14:11

Творець українського культурного простору


А заодно патріот, екстремал і революціонер

Із кандидатом педагогічних наук викладачем української літератури Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка та головою обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка Олександром Ратушняком ми знайомі ще з 90-х років минулого сторіччя, коли він був студентом.

З того часу багато років минуло. Він закінчив навчання в нашому педуніверситеті, учителював, навчався в аспірантурі в Національному педагогічному університеті ім. Михайла Драгоманова й уже десяток років викладає у своїй альма-матер. А разом із цим виконує стільки громадської роботи, що час уже було б за неї виплачувати йому другу зарплату, аби були в нашому місті меценати, здатні оцінити її важливість для утвердження українськості.

Спочатку були літератори

– Ти в нашому місті, друже, насамперед відомий саме за твоєю просвітницькою діяльністю, зокрема організацією й проведенням зустрічей з багатьма українськими письменниками. Де початок цієї твоєї роботи? Що тебе до неї спонукало?


– Працюю в педуніверситеті з 2007 року, відтоді й почав проводити зустрічі з письменниками спочатку для студентів, а згодом і для всіх охочих. До педуніверситету час від часу приїздять різні цікаві люди. А оскільки протягом 2007–2010 років я, будучи членом Української народної партії (УНП), провадив у молодіжному крилі УНП, Українському клубі, культурологічно-просвітницьку роботу, то після зустрічей цих людей зі студентами на парах організовував заходи з ними і в Українському клубі, у бібліотеках, Будинку вчителя. Найзначимішим тоді був приїзд Дмитра Стуса, письменника й літературознавця, сина поета Василя Стуса. Це сталося 2009 року, згодом я задумав і провів в обласному академічному українському музично-драматичному театрі ім. Марка Кропивницького захід під назвою «Стусове коло», на якому Дмитро Стус ділився спогадами про батька, а сестри Тельнюк співали. Саме ця подія, вважаю, стала початком моєї свідомої пропаганди українського красного письменства.

Після цього провів заходи із Сергієм Жаданом, Юрієм Андруховичем, Лесею Ворониною, Василем Шклярем, Дмитром Дроздовським, братами Капрановими та іншими. Їх уже цілеспрямовано запрошував й одразу планував зустрічі з ними в педуніверситеті, записи на телебаченні, вечори в бібліотеці ім. Дмитра Чижевського та Євгена Маланюка. Останнім часом проводжу літературні вечори в нашому театрі корифеїв. Бачу, що це красиво, людям подобається, вони готові платити, щоб за ці гроші була можливість оплатити оренду залу, повернути кошти за проїзд письменникові, якийсь гонорар йому виплатити.

Позаторік у театрі виступала Оксана Забужко, торік – Юрій Андрухович та Ірен Роздобудько, а на цей рік уже попередньо домовився про приїзд Марії Матіос, Олександра Ірванця, Юрія Винничука, Юрія Іздрика.

– Щоб заманити таких маститих письменників, треба чимало зусиль докласти. Як тобі вдається це робити?

– По-різному виходить. Часом на фестивалях з ними перетинаюся. Наприклад, із Забужко вперше зустрівся в Каневі на Чернечій горі ще 2011-го. Результатом наших тривалих перемовин стало те, що вона мала приїхати до нас у листопаді 2013 року. Але почалися Євромайдан, Революція гідності, тому вже було не до цього. Але до кропивничан письменниця таки приїхала – у листопаді, але вже 2017 року. Перед цим я зустрів її на мистецькому фестивалі «Ї» в Тернополі. Нагадав про себе, ми обмінялися контактами, домовилися про її візит до Кропивницького.

Часом письменники самі приїздять: виходить нова книжка – і вони презентують її у різних містах. Маю багатьох знайомих, які допомагають домовитися з тими, кого б хотіли почути кропивницькі студенти й загалом широке коло містян.

– Нещодавно в Кропивницькому відбулася подія, прямо не пов’язана із сучасним українським письменством, але багато хто з містян називає її культурною подією року. Ідеться про реконструкцію прибуття до нашого міста сто років тому легіону Українських січових стрільців (УСС), в якій ти як голова обласного осередку «Просвіти» був задіяний.

– Під час першого фестивалю «Кроп-фест», що пройшов позаторік у Кропивницькому, до нас завітав Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр ім. Івана Франка на чолі з народним артистом України та його директором і художнім керівником Ростиславом Держипільським. Тоді кандидат історичних наук з нашого обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. Василя Сухомлинського Юрій Митрофаненко повіз іванофранківців у державний заповідник-музей Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія», де розповів їм, що на хуторі свого часу побували й їхні земляки – січові стрільці, які із червня до жовтня 1918 року знаходилися в тодішньому Єлисаветі (Кропивницький) та навколишніх селах. Показав фотографію січовиків, зроблену на хуторі, яка є в тамтешньому музеї, розповів, як прихильно поставилася до галичан дружина Івана Карпенка-Карого Софія Тобілевич, яка після цього написала спогади «Рідні гості». Після візиту в заповідник-музей іванофранківці написали культурницький проект, який подали до Українського культурного фонду. І згодом виграли кошти на його реалізацію.

А всередині жовтня вони прибули до залізничної станції нашого міста, як і сто років тому їхні попередники, у складі майже 70 осіб – актори, технічний персонал, оркестр. Галичани були в уніформі легіону Українських січових стрільців, заспівали на східцях залізничного вокзалу. А потім пройшли під марші січових стрільців з державними прапорами повз теперішній Кропивницький інженерний коледж Центральноукраїнського національного технічного університету, в якому 1918 року був штаб УСС, коло нашого музично-драматичного театру й зупинилися біля корпусу педуніверситету, де стоїть пам’ятник Володимирові Винниченку й де відбувся врочистий мітинг.

Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр ім. Івана Франка зіграв у нас низку вистав, його актори знову відвідали заповідник-музей, сфотографувалися на могилі Карпенка-Карого, посадили два дубки, які назвали «Рідні гості». Один – на честь легіону УСС, а другий – як спогад про їхнє гостювання там.

Але цим ми не обмежилися. До сторіччя перебування в нас легіону Українських січових стрільців я, Юрій Митрофаненко, обласна «Просвіта» загалом запросили кобзаря Тараса Компаніченка, який у колишньому штабі січових стрільців виконав пісні доби Української народної республіки.

А тепер – і музиканти

– А як так вийшло, що ти віднедавна став ще й таким собі «батьком рідним» для українських музичних колективів з усієї України в Кропивницькому?

– Мене в це діло втягнув Сергій Жадан. Щоразу, коли в нього виходила нова книжка, я організовував з ним зустрічі читачів, презентації цих книжок. А якось він мені розповів про свій музичний проект «Жадан і «Собаки в космосі». Сергій під музичний супровід цього гурту виконує свої поезії, і це доволі добре в нього й музикантів виходить. От він і запропонував організувати для них концерт. Я з переляку взявся за цю справу, хоча раніше ніколи цим не займався. Дуже хвилювався, анонсував, рекламував, обдзвонював людей. У клубі «Ф’южн» на концерт зійшлося майже з півтисячі слухачів, квитки були по сто гривень. Їх усі викупили, вистачило й на оренду залу, і звуку, і гонорар чималенький заплатити виконавцям. Я побачив, що інтерес до цього є, люди хочуть бачити такі й подібні виступи в нашому місті. А через деякий час до мене зателефонував Сашко Положинський з гурту «Тартак» і спитав, чи не організую й цьому колективові концерт. Я погодився. Тим паче, що «Тартак» дуже добре знаю й люблю його музику. А в нас за 20 років своєї діяльності цей колектив не дав жодного сольного концерту. І вийшло гарно, у клубі «Провокатор» на його виступ зійшлося до п’ятисот людей. А «Собаки в космосі» із Жаданом були в нас іще раз – тепер уже в «Провокаторі».

Музикантів сам не шукаю, мене або до них приводять, або їм мене хтось рекомендує, буває, що на фестивалях знайомимося, а буває, що телефонують і пропонують приїхати з концертом. Для мене дуже принципово, щоб це була українська музика, українські гурти, я ніколи не пропагував, наприклад, російську музику. Вважаю, що квоти на українську музику на радіо й телебаченні посприяли її популяризації. Раніше на неї складно було зібрати людей, вона була відтиснута на маргінес, у пріоритеті були російські поп- і рок-виконавці, до слухача проривалися одиниці – «Океан Ельзи», «ВВ», «Скрябін», от і все. Хоча ще в 90-ті роки минулого вже століття було чимало хороших українських співаків та музикантів і на радіо, й на телебаченні. Але згодом українську музику визнали неформатом, тож вона зійшла на ніц. А зараз відбувається її відродження. Бачу, що на це йдуть глядачі, є попит, з’являються нові талановиті україномовні гурти, як-от «Без обмежень» з Києва, «Один в каное» зі Львова, «Фіолет» із Луцька. Вони торік усі виступали в Кропивницькому.

Був у нас із проектом «Лагідна й сувора українізація» й Антін Мухарський. Позаторік він виступав у закладі «Берлога», а торік – у ресторані «Парадіз». Свої виступи він ідентифікує як літературно-пивну вечірку. Першого листопада торік гостював у Кропивницькому в минулому поп-співак, а тепер рокер Юрко Юрченко. Приїздив разом із гуртом «Карбідо» Юрій Андрухович. Це така сама історія, що й із Жаданом. Обидвоє дійшли висновку, що на поезію під хорошу музику люди ходять охочіше, тож і виник такий формат концертів-зустрічей. В усіх цих концертах у Кропивницькому я брав участь як їх організатор (окрім гурту «Без обмежень»).

– Що тебе спонукає до такої активної продюсерської діяльності на громадських засадах?

– Хочу, щоб наше місто не було провінційним і не залишалося осторонь цікавих культурних, мистецьких проектів. Коли я був студентом у 90-ті роки, то всі, хто цікавився українською сучасною літературою, знали про літугруповання «Бу-Ба-Бу», до якого входили Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець. А у нас вони так і не побували. Я нещодавно запитав у Андруховича, чому так, то він відповів: «Бо тоді ніхто не запрошував, ніхто не давав сигналу, що нас хочуть тут бачити й чути». Зараз такі сигнали їм подаю я.
Щойно теплішає, починаю їздити на мистецькі фестивалі, де часто зав’язуються зв’язки з письменниками й музикантами. Мені ці акції припали до душі в студентські роки, коли побував на фестивалях «Червона рута» й «Таврійські ігри». Згодом були «Шешори» й «Трипільське коло». Влітку минулого року побував на восьми музично-літературних фестивалях: у Тернополі – на «Ї» та «Файне місто», у Луцьку – на фестивалі «Бандерштат». Зовсім поряд, на Черкащині, – на триденному музичному патріотичному фестивалі «Холодний Яр», а на батьківщині Тараса Шевченка, у Моринцях, – на фестивалі «Ше-фест». І ще на декількох.

– Студентів своїх туди возиш?

– Так, на «Холодний Яр». Бо і найближче до нас, і фестиваль загалом хороший. Це треба робити, як і залучати їх до зустрічей з письменниками, які відбуваються в Кропивницькому, бо молоді люди ще не розуміють, що Андрухович до нас приїздить раз на шість років, Забужко взагалі була раз у ніколи, Матіос востаннє гостювала аж 2005 року, а ще раз приїде цьогоріч, тобто раз майже на 15 років. Я не можу їх часто запрошувати, та й вони не мають можливості частіше до нас приїздити. А коли приїздять, то це вже зовсім інша молодь, інші студенти.

– І все ж не можу не повернутися до твого продюсерського хисту. Не виникають думки використати його для власного заробітку?

– Та ні, це все ж побічний продукт моєї просвітницької діяльності. А загалом, цим займатися професійно в нашому місті важко. По-перше, немає постійної аудиторії, людей складно зібрати на різні культурницькі події. І друга причина – це відсутність нормального концертного залу, названі вище заклади не надто відповідають вимогам до нього. У філармонії хоч і гарно, але там не можна рухатися. На концерті ходять наглядачки й цитькають на людей, щоб ті не стрибали. Коли людина піднімається танцювати, то заважає іншим, на неї всі дивляться. Це якийсь не той формат. У філармонії чим дорожчі квитки, тим ближчі місця до сцени. А в сучасному концертному залі має бути навпаки. Попереду, у фан-зоні, – найдешевші квитки, там молодь біля сцени створює атмосферу, а далі, за столиками, на підвищеннях, на ярусах сидять люди, які заплатили дорожче. Вони можуть спуститися танцювати, але можуть і не робити цього. Так от такого залу в нас немає. Хоча можна було б щось подібне створити в закладах, які використовують не за призначенням або ж зовсім не використовують. Це й колишні клуб Компанійця, Будинок учителя, кінотеатри «Зоряний» та «Мир». «Берлогу» закрили, там зробили кальянну. Для старших людей є філармонія, театр, а для молоді – лише купа кальянних. Немає де проводити сучасні концерти.

Буваю в багатьох містах України, у Тернополі, Львові, Луцьку, Івано-Франківську, Полтаві є хороші концертні приміщення, а в нас немає. Ну, чому б не зробити той-таки колишній клуб Компанійця нормальним, сучасним, якісним закладом, щоб у центрі міста можна було організовувати якісні культурницькі дійства? На них люди ходять! Доказом цього є переповнений зал театру, куди кропивничани приходять за гроші послухати письменників. А ще купують їхні книги й беруть автографи. Але театр – це все ж обитель окремого виду мистецтва, місце, де ставлять вистави. Відсутність сучасного концертного залу – проблема, яку потрібно вирішувати, щоб молодь із Кропивницького не виїздила, щоб їй було цікаво тут жити.

Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото з особистого архіву Олександра РАТУШНЯКА

Продовження "Творець українського культурного простору (Частина I)"




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.47401 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua