МЕНЮ










29 листопад 2019 - 11:50

У переддень дня народження і ювілею – про важливе минуле


Напередодні свого 94-річчя і 70-річчя з дня заснування вже неіснуючого ансамблю «Ятрань» хочу згадати добрим словом людей, які своїм життям у минулому творили мистецькі епохи. Бо не шануючи досягнень минулого, ми не матимемо майбутнього.

Ще за радянських часів у Кіровограді проходила нарада письменників України, які побували в нашому театрі, у музеї корифеїв, у державному заповідникові-музеї І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія» та переглянули програму заслуженого ансамблю танцю України «Ятрань». На заключній вечері були тости з подякою нашому обласному керівництву, а Віталій Коротич сказав: «В Україні є багато міст з більшими можливостями, але чомусь саме в Кіровограді ми побачили багато цікавого. Мабуть, тут якийсь особливий клімат, який вам надходить зверху».

Іншими словами, Бог визначає місце й час, де мають зібратися певні люди, аби дати нації те, чого раніше в неї не було. Епоха корифеїв українського театру – це частина загальної культури нації, вони зробили багато доброго, коли були разом. А коли роз’їхалися робити свої театри, то найбільш успішним став Микола Садовський, який створив у Києві міський український театр. Завдяки талантові першого професійного балетмейстера Василя Верховинця народний сценічний танець, який народився у виставах театру корифеїв, за популярністю вийшов за межі театру Миколи Садовського й успішно розвивався у приватних антрепризах.

У Києві в балетній студії Ростислава Захарова, яка готувала артистів балету для Київського оперного театру, навчався Микола Анкудінов. Закінчивши навчання, він мав служити в армії і одержав призначення в тодішній Зінов’євськ (пізніше – Кіровоград, а нині – Кропивницький). Будучи ще військовим, він у нашому Палаці піонерів уперше в Україні поставив виставу «Кіт у чоботях», із цього розпочалася епоха Миколи Анкудінова. Демобілізувавшись, він працював у Палаці культури ім. Жовтня заводу «Червона зірка». З підготовленим ним самодіяльним колективом за порадами Ростислава Захарова, який уже працював у Москві у Великому театрі, ставив балети «Бахчисарайський фонтан» та «Кавказький бранець». Пізніше він перейшов до нашого театру з групою найкращих своїх вихованців. Далі була війна, я зустрівся з його вихованцями в госпіталі у місті Едлаху (Австрія), куди вони приїхали з концертною бригадою.

До епохи «Ятрані» моєю школою були військові ансамблі. У Ленінграді танцювальна група нашого військового училища, де я навчався після війни, існувала недовго, бо училище перевели в Омськ, де до нас прийшов керівником соліст танцювальної групи Омського хору Микола Устінкін. Після закінчення військового училища з червоним дипломом я мав право вибирати місце служби. Вибрав Київ, бо там був ансамбль військового округу. Там Будинок офіцерів-авіаторів був поруч з моїм місцем роботи, тому зразу прийшов до балетмейстера Леоніда Концевича – соліста балету Київської опери. Через деякий час начальник нашого училища повернув мене назад в Омськ, бо звільнили Миколи Устінкіна і я прийняв колектив. Після демобілізації (бо училище було розформоване) я прийшов в Омську філармонію до Якова Коломойского, який допоміг мені з репертуаром для балетної пари. З початком мого навчання в інституті фізичної культури, аби не пропускати заняття, перейшов працювати в Палац культури «Металіст» авіаційного заводу в Омську. Своїми вчителями вважаю соліста балету Київської опери Леоніда Концевича, балетмейстера Омського хору Якова Коломойського та балетмейстера ансамблю Західносибірського військового округу Леоніда Гудіна, який часто бував в Омську.

У становленні ансамблю «Ятрань» було два періоди: перший – це наслідування творчості ансамблю Павла Вірського, другий – після перегляду виступу на міжнародному конкурсі ансамблю з Югославії. Робота в другому періоді почалася з переосмислення творчого напрямку: від календарної обрядовості – до регіональної достовірності. Завдяки підтримці обласного керівництва ми встигли зробити потрібну роботу і на гастролях в Америці були визнані найкращими порівняно з провідними колективами світу за правду народної простоти та виняткову природність, що, на жаль, удома стало початком кінця епохи «Ятрані».

Епоха Анатолія Короткова почалась з відкриття його першого в Україні хореографічного комплексу. Роботи Віктора Похіленка в ансамблі «Пролісок» мали професійний рівень, особливо в сюжетних творах, що сприяло професійній підготовці майбутніх керівників ансамблів. Сьогодні ми маємо в нашому місті більше десяти ансамблів, найкращі з них – це «Пролісок», «Росинка», «В гостях у казки», «Світанок», успішними керівниками стали вихованці «Ятрані» та «Проліска». Єдиний хореографічний професійний філармонійний колектив «Зоряни» за відсутності творчої перспективи так і не став епохою в мистецькому житті нашого краю. Творчий стан митця – це піднесення, а піднесення без віри в перспективу не буває.

Вершиною наших намагань зберегти пам’ять про минуле є музей, який увічнює наші творчі досягнення. Якби не було музею корифеїв українського театру в державному заповідникові-музеї І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія», то всі забули б про них, як забули про інженера-полковника Трембіцького, який за свої гроші побудував для них театр у нашому місті. Дай боже здоров’я тим, хто створював перший в Україні і єдиний у світі музей історії українського хореографічного мистецтва, що знаходиться в цьому ж таки заповідникові-музеї. Боюсь, що зберегти його в наш час, коли все стає товаром, буде дуже важко.

Анатолій КРИВОХИЖА, засновник заслуженого ансамблю танцю України «Ятрань» народний артист України, почесний громадянин міста Кропивницького



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.40668 сек. / запитів: 6 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua