МЕНЮ










22 червень 2012 - 15:48

"У війну люди добріші були"


У центрі Кіровограда німці поставили три шибениці

– Коли почалася війна, я жила з матір’ю, братом і бабусею на Кущівці, – почала Раїса Петрівна. – Батька репресували ще у 1937-му. Наші, відступаючи, наказали населенню розбирати з магазинів, заводів, фабрик все, що там залишилося. Народ і кинувся за добром. Жителі Кущівки подалися на місцеву бойню. Я – з дорослими. А там – діжки з жиром, ковбаси. Люди хапали все це… Побували ми з бабусею і в школі на Преображенській, де зберігалося борошно. Розрізали лантух, а тут як рвоне! Ми – всі в борошні. То неподалік упала німецька бомба…

Добре пам’ятаю, як ми, дітлахи, бігали кущівськими вулицями з відрами та били в них – будили людей, щоб вони ховалися від бомбардування.

…Німці увійшли на Кущівку на мотоциклах. Одна з місцевих сімей зустрічала їх із хлібиною. А їхня донька Райка була ж у школі піонервожатою! Чоловіки із тієї родини потім поступили в поліцію і розстріляли мою тітку. Німці побачили хлібину і: "Гут, гут". Ми, малеча, оточили чужинців, а ті кидають нам цукерки. Ми з подругою (батьків якої, партійних, відправили в тил) не брали тих ласощів.

А на ранок наступного дня німці гнали з Бережинки наших полонених. Голодних, босих, у крові. Люди підходили, намагалися дати бідолашним хто хлібину, хто – ще якийсь харч. Німці – в крик. Ми, діти, теж були там. Бачили, що деякі полонені вибивалися із сил і не могли йти. Таких німці кидали на підводи. Тих, хто помирав по дорозі, закопували неподалік шляху. Власне, це робили полонені. А одного солдата було наказано закопати ще живим. Ми просили не робити цього. Та хто нас слухав! Ох, я не можу говорити про це (Раїса Петрівна витирає сльози. – Авт.). І вирішили ми відкопати того солдатика. Побігла я до людських будинків, познайомилася там з якоюсь тіткою Надею, просила в неї сапу чи лопату. Разом з нею викопали солдата, він ще живий був. І затягли його в її сарай. Прийшла я додому, кажу мамі: так і так. Вона – до тієї тітки Наді, допомагати їй. Через якийсь час він прийшов до тями, назвався Колею. Що з ним було далі, не знаю… Той Коля і досі мені з голови не йде.

Пам’ятаю, як німці вішали наших, кіровоградців. У центрі Кіровограда, де зараз спортшкола, стояли три шибениці. Перед тим, як когось стратити, німці туди зганяли народ. Якось я теж опинилася там. Німці підігнали мене ближче до шибениць. А собаки які страшні були в них! Я ще не розуміла, що буде далі. Аж почула в натовпі, що вішати будуть. Дехто хотів відвернутися, щоб не бачити цього, але німці не дозволяли. І от повісили трьох, вони тріпаються. Так страшно було! А один обірвався. Німці його – ще раз в петлю. Він тільки й устиг гукнути: "За Родину! За Сталина!"

Замість яєць – порожня шкаралупа

Пригадую, як міняла яйця на хліб. Це було вже у 1942 році, перед Пасхою. Яйця дала мені мати – їх вона виміняла по селах на мило, яке варила сама. (Я вже казала, що неподалік була бойня, вона працювала і при німцях. Мати брала там жир, з нього й робила мило. І хороше ж мило було!). І от я з двома десятками яєць пішла на вулицю Яна Томпа, де був німецький хлібозавод. Отримавши взамін два буханці, повертаюся додому, задоволена така. Аж доганяє мене німець, кричить, лається: "Шайзе, сакраменте!" Вихопив хліб, мене штовхнув, аж упала. Поплакала, та й додому. А вдома побачила, як брат мій Мишко пробиває яйце голкою і висмоктує з нього все. Я зрозуміла, що здала німцям шкаралупу від яєць.

А то якось Мишко украв у німця військовий планшет. Приніс його додому, а там – папери якісь і фотографії голих жінок, німці полюбляли це діло. Дізнавшись про витівку Мишка, німці забрали його. Розташовувалася їхня поліція там, де зараз обласне управління міліції, на вулиці Дзержинського. Мати пішла визволяти Мишка і мене взяла із собою. Німці зачинили й нас. Шість діб тримали. А Мишка після катувань вивезли в Німеччину. Аж у 1952 році він повернувся в Радянський Союз і розшукав нас із матір’ю, ми тоді в Краснодоні жили.

Кулемети і харчі для партизан

– У 1942-му я з матір’ю потрапили в партизанське підпілля, – продовжує Раїса Петрівна. – Ось як це було. Прийшов до нас мамин знайомий, Кузьма Афанасійович Кузін, і каже їй: "Треба тобі, Іро, їхати в ліс". (А я підслуховувала.) Мати у відповідь: "Не можу без Райки". Потім дядько Кузьма пішов, а мати мені: "Завтра встанеш удосвіта, поїдеш у Знам’янку продавати віники". Я – у спротив: "Куди мені в Знам’янку, я ж мала ще, та й дороги туди не знаю". А мати: "З тобою будуть хлопці". І от приїхали кінною підводою троє юнаків. Посадили мене, ще сонну, у віз з віниками, поїхали. Уже виднілося містечко, аж бачимо – попереду стоять два німці. Хлопці одразу повистрибували, наказавши мені: "Ти їдь, там тебе зустрінуть". Німці підійшли до мене, щось питають по-своєму. Я відповідаю: "Віники, базар". А тим часом позаду моєї підводи машина зупинилася, і німецьким патрульним треба було її перевірити. "Шнель, шнель!" – відпустили мене. Їду далі. Ось і містечко. Бачу – базар. Там мене зустріла материна знайома, забрала віники і показала дорогу далі. Заїхала я в ліс, там мене зустріли хлопці, з якими вирушала. Нарешті добралися до місця призначення. Серед чоловіків, які нас зустріли, був і мій двоюрідний брат Федір. Вони підійшли до підводи і дістають з-під соломи ящики. А там – три кулемети, розібрані. Гарні, кажуть, віники. Невдовзі і матір я побачила. Як вона добралася туди раніше за мене – уявлення не маю. Мати повела мене в землянку, до пораненого партизана. Каже: "Рая, візьми ганчірку, витри його". Я боюсь, у нього ж кишки виглядають… І почали ми жити в лісі. Бабуся залишилася в Кіровограді, її взяли до себе сусіди, а німці зробили в нашій хаті лазню.

Партизани давали мені чоботи, одяг, які залишалися від загиблих бійців, щоб я їх міняла на продовольство. Ходила я у Цвітне, Цибулеве. І було мені дуже цікаво. Хлопці проведуть мене до околиці лісу, а далі я вже сама. У хати, де я зупинялася, зносився харч із усього села – і хліб, і сало, а хто й курку давав. Люди тоді добріші були, ніж зараз. Якось взимку повертаюся в ліс. На плечі – кошик, в руці – бідончик з молоком. Дорога була під гору, а слизько ж. І розлила я молоко. Збирала його в бідончик разом із снігом…

Була зв’язковою, а потім ледь не зґвалтували визволителі

Отак прожили до весни 1943-го. Потім перебралися з мамою в П’ятихатки. У тамтешньому лісництві працював Кузьма Афанасійович. Він видавав маму за свою дружину, а мене – за дочку. При цьому і він, і мама продовжували працювати на партизан. Через якийсь час нас перевели в Яковлевку, це за 12 кілометрів від П’ятихаток. Жили у невеличкому будиночку біля колії. У підвалі збиралися підпільники. Мати багато часу проводила у поїздках – то у П’ятихатки, то в Київ. Спершу мені було там сумно, але згодом я знайшла подружок…

Мене там усі знали. Машиністи, побачивши, як я йду кудись по рейках, трохи зменшували швидкість, і я забиралася на паровози на ходу. Отака була!

А якось восени 1943-го дорослі послали мене за сироваткою в село Жовте, це кілометрів за два від Яковлевки. Я вже поверталася, як десь взялися двоє калмиків, німецьких посіпак, на конях. І вони, паразити, напали на мене. Я кинула відро і – в соняшникове поле, що біля дороги. А соняшники такі колючі, коні туди не пішли. Отож, калмики поїхали собі далі, а я – до порожнього відра. І помітила долі коробочку. Взяла її, засунула собі в трусики і пішла додому. У хаті поставила ту коробочку на видному місці, бо гарненька, а відкрити її не могла. Прийшов дядько Кузьма, каже мені: "Рая, а де відро?". Я розповіла, як усе було. Він пішов кудись, повернувся і тільки тоді побачив коробочку. Розкрив її, дістав якогось листа і – обнімати мене, цілувати. У коробочці містилося повідомлення про те, що Червона Армія – вже близько. Виявляється, я весь час була зв’язковою, нічого про це не знаючи.

Нарешті, наші війська прогнали німців. Великий бій був! Ми з матір’ю переховалися в підвалі.

Мама наварила нашим бійцям самогону, всяких наїдків наготувала. Така радість! А трохи пізніше прийшли вояки з армії Рокоссовського. Ви ж, мабуть, знаєте, у ній чи не всі були колишні зеки. Ото вже сволота! Що тільки не витворяли! Ганялися за жінками. Нас із мамою теж хотіли зґвалтувати, ще й стріляли по нас. Бачила я, і як солдат солдата убив – не поділили трофейне добро.

Потім нас із мамою відправили до Харкова. Там мене влаштували в школу. А мати поїхала в Кіровоград, який уже визволили. Там вона дізналася, що німці розстріляли її сестру Пашу і двох її дочок. Виявляється, тітчин син Федір приїздив в окупований Кіровоград, хотів забрати рідних у ліс, і про це дізналися німці. Арештували всіх. Сам Федя дивом утік…

За своє партизанство маю два ордени, медалі.

Куди тільки доля не закидала мене після війни! У 17 років подалася за комсомольською путівкою на Донбас, працювала там і в шахті, і на електровозі машиністом. Потім – робота у Краснодоні, де я вийшла заміж і стала Петровою (дівоче моє прізвище – Соколова), де народила двох дітей. Через якийсь час переїхала в Кіровоград. Потім були Алма-Ата, Біла Церква. І скрізь мене поважали, бо чесна з людьми була і ніякої роботи не боялася. А три роки тому повернулася в Кіровоград. І тут мене так ошукали!

Купила квартиру, а вона – арештована

Спершу я жила в квартирі на вулиці Шевченка, яку купила. Гарне житло було, тільки от шум машин заважав. І вирішила я продати ту квартиру і купити іншу. Ріелторка, до якої я звернулася, показала мені оцю квартиру на вулиці Єгорова. Мені тут сподобалося, та й ціна була прийнятною – 22 з половиною тисячі доларів. Познайомилася я із чоловіком, який відрекомендувався власником цього житла. У вересні минулого року я побувала з ним в нотаріальній конторі, де підписала договір. Тоді ж віддала гроші. Прийшла додому, поділилася радістю із сусідкою. Вона захотіла поглянути на договір. Я показала. Прочитала сусідка той документ і каже мені: "Так вас же надурили!" Виявляється, я підписала попередній договір, у якому йдеться всього лише про наміри такого-то чоловіка продати мені квартиру, причому в строк аж до 31 грудня 2012 року. А ще в цьому попередньому договорі вказано, що ця квартира перебуває під забороною відчуження, тобто арештована. Тепер мене звідси виселяє державна виконавча служба. Скільки я не ходила в міліцію, прокуратуру, кримінальної справи на шахрая ніхто так і не завів. А якось прийшла в установу правопорядку на прийом, відчиняю потрібні двері і бачу, крім володарки кабінету, продавця та нотаріуса, які мене надурили. На столі – цукерки, чай чи кава. Гості одразу вшилися, а я заходжу, та й кажу посадовиці: "І оцих паразитів ви слухаєте!"

Недавно була в облпрокуратурі. Приймав мене сам прокурор області Олег Петрович Левицький. Він вислухав мене і запевнив, що зробить усе можливе для того, щоб правда восторжествувала. От і чекаю.

Записав Віктор КРУПСЬКИЙ



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.38952 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua