МЕНЮ










31 липень 2015 - 17:17

У зрілому віці добровольцем пішов на війну


Уранці першого листопада 2014 року під прикриттям туману російська диверсійно-розвідувальна група підібралась до українського блокпосту поблизу селища Майорського (біля міста Горлівки однойменного району Донецької області) та відкрила вогонь зі стрілецької зброї й мінометів.

У цьому бою кулеметник солдат Сергій Хрипунов з 34-го мотопіхотного батальйону (колишній батальйон територіальної оборони "Батьківщина") 57-ї окремої мотопіхотної бригади зазнав тяжкого поранення. Побратими полеглого розповіли, що міна розірвалася за три метри від нього і завдала йому смертельного ураження в голову. Його евакуювали в районну лікарню міста Дзержинська, а потім відправили в госпіталь у Харків. Там він через добу після поранення, не приходячи до тями, помер.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" Сергія Хрипунова нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Під час церемонії прощання із загиблим головний сержант роти охорони 34-го мотопіхотного батальйону Сергій Шагін сказав: "Ми, його побратимами, підлікуємося, загоїмо рани і повернемося знову в бій, пам’ятаючи про Сергія і про кожного загиблого".

Народився Сергій Хрипунов 13 жовтня 1978 року в селищі Черському (Якутія, РРФСР, тепер – Російська Федерація). Його батько 1968 року разом з дружиною виїхав на Крайню Північ за розподілом після закінчення Кременчуцького льотного училища (тепер – Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету). Там у подружжя спочатку народилася донька, а згодом – і син. Семирічним Сергій з батьками й сестрою переїхав до Кіровограда й пішов у перший клас 27-ї школи. Після закінчення початкових класів батьки перевели його до 31-ї, ближче до кооперативного будинку, в який родина незадовго перед тим переїхала.

– Син змалку дуже любив риболовлю і природу загалом, – розповідає батько солдата Всеволод Іванович. – Ми з ним ще на Крайній Півночі, коли він ходив у дитячий садок, рибалили. Упродовж усього свого життя Сергій із задоволенням "полював" не лише на риб, а й на раків, часто виїздив за місто, щоб побути серед природи. Після закінчення восьми класів син вступив до ПТУ № 6, де вчився на столяра-верстатника. Провчився два роки, здобув спеціальність. За цим фахом у подальшому і працював. А коли на зміну дереву прийшов металопластик і у столярів роботи значно поменшало, Сергій почав працювати в різних охоронних організаціях. У вільний час займався кікбоксингом. Захопився ним, уже коли працював столяром-верстатником, і не лише займався, а й з одноклубівцями залучав до спорту молодь. Щороку до війни уся їхня секція їздила у Крим на відпочинок. Хлопці жили в наметах, займалися спортом, купалися. Сергій залишався там часто на місяць-два для охорони табору. Одного разу я також туди із сином їздив. Сергій зайнявся спортом, бо змалку мав проблеми зі здоров’ям, його тому і в армію свого часу не взяли. Тож він, уже будучи дорослим, зайнявся кікбоксингом, щодня вибігав на пробіжки. А незадовго до початку окупації Криму Росією та початку війни на сході України сказав, що хоче відслужити в армії. Я йому відповів, що за станом здоров’я не пройде. "Пройду, я вже не той, яким був раніше", – заперечив син. Тож я не зміг переконати його, що йому вже запізно йти до війська. Він пішов у військкомат, пройшов медкомісію – і його зарахували до 34-го батальйону територіальної оборони "Батьківщина". Два місяці разом зі своїми товаришами Сергій опановував військову науку на території аеродрому "Канатове", а рік тому поїхав на війну. Від вибухів снарядів і мін він захворів на кон’юнктивіт. Я щотижня з ним зідзвонювався і порадив відпроситися в командира у відпустку додому на лікування. У середині вересня він приїхав до Кіровограда. Побув тут тижнів зо три, полікувався й на початку жовтня поїхав назад – на схід. У сина було надзвичайно розвинене почуття справедливості. Якщо він бачив неправду або хтось його обманював, то не міг більше працювати і спілкуватися з людьми, які його обдурюють або чинять не по совісті. Ніхто його на війну не посилав, він сам пішов. Я казав йому: "Дивись, твої друзі лишаються, не йдуть в армію, ходять собі пити пиво". На що він відповів: "Батьку, а хто ж піде, якщо я не піду?" Був такий безхитрісний, його міг навіть першокласник навколо пальця обвести, дуже довірливим був, добрим. Нікого не образить, не підведе, не полишить напризволяще...




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39654 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua