МЕНЮ










18 грудень 2015 - 15:59

Удома – зі скринькою, на передовій – з автоматом


Він – особливий волонтер, бо один з перших у нашому місті з початку торішнього літа почав возити зібрану допомогу нашим воякам на передову і не лише займався й продовжує займатися цією справою, а і тривалий час воює у складі батальйону.

Борис Смалиус – координатор волонтерської групи Всеукраїнської громадської організації “Українська Варта”. Група опікується 34-м мотопіхотним батальйоном 57-ї мотопіхотної бригади (колишній 34-й батальйон територіальної оборони, сформований у Кіровограді), який наполовину складається з мешканців наших міста й області.

Сам себе мобілізував

Волонтер і вояк в одній особі розповів кореспондентові “Вечірньої газети” про свою подвижницьку діяльність.

– Не можу не спитати про те, що спонукало Вас, Борисе Петровичу, добровільно відмовитися від комфортного життя й зайнятися без вихідних і відпусток допомогою воякам та солдатською справою на фронті?

– Після анексії Криму та початку інтервенції росіян на сході країни всидіти вдома вже не міг, хотів хоча б чимось бути корисним. Бо після Євромайдану з’явилася надія, що наша країна – на шляху до позитивних змін, до притомної європейської демократії. А тут нам не просто заважають, а хочуть знищити паростки справедливого майбутнього. Тож і почав те “щось” робити, аби як не ми, то наші діти жили в правовій, цивілізованій країні. Завдяки патріотичному піднесенню багато людей почали допомагати армії. Після подій на Майдані вони прокинулися, а війна остаточно розбудила їх.

– Чому саме 34-й БТрО, а не якийсь інший підрозділ став підопічним волонтерської групи, яку Ви очолюєте?

– Про це мене попросив знайомий з обласного військкомату, до того ж я побачив, що цим підрозділом ніхто з волонтерів ще не опікується. А на той час я вже почав збирати кошти для придбання військової форми, амуніції для мобілізованих з Кіровограда. Військо потребувало всього – починаючи від одягу і закінчуючи кровоспинними медпрепаратами, бронежилетами. Однак тоді ще й розуміння не було такого, яким той бронежилет має бути, якого ступеня захисту. Тож в Інтернеті почав разом із земляками, що згодом до мене приєдналися, дізнаватися про це. Співпрацювати тісно з батальйоном розпочав іще на стадії його формування й вишколу, який той проходив на колишньому аеродромі “Канатове”. Хлопці ж якось сказали: “Ну, сюди Ви до нас приїхали, сюди неважко, а туди будете до нас приїжджати?” Відповів, що буду, і вже слова порушити не міг. Сказав, що де б вони не були, приїздитиму до них з допомогою.

Аби зібрати кошти, ми проводили і вело- та автопробіги, і стояли зі скриньками на вулицях, на нашому стадіоні “Зірка”. Доти у своєму житті ніколи ні в кого не попросив ні копійки. А тут доводилося себе переламувати, збираючи гроші на потреби батальйону. Перебуваючи недовгий час у кіровоградській “Самообороні Майдану”, на травневі свята із самооборонівцями забезпечував у місті громадський порядок. Намагався їх потроху тренувати, бо все життя активно займаюся спортом. Згодом повністю переключився на волонтерську роботу, бо зрозумів, що більше потрібен воякам на передовій.

– Відомо, що 34-й БТрО з Кіровограда одразу ж вирушив на передову…

– Так, із тим недостатнім забезпеченням, яке в них було. Слава Богу, що люди надавали гроші, на які волонтери закуповували для бійців і бронежилети, і розгрузки, й інші необхідні речі. Потрібно було все і багато.

Навіть коли батальйон уже виїжджав з “Канатового”, ми продовжували відновлювати надану підприємствами у зв’язку з мобілізацією техніку, наварювали на неї броню, робили жорсткі зчеплення, бо на марші машини почали ламатися. “Хвіст” колони тільки-но з “Канатового” висувався, а “голова” вже заїхала десь за Олександрію, і вже декілька машин стояли зламаними.

З того часу, із липня й до кінця минулого року, часу ротації, тиждень у Кіровограді збирав допомогу, а тиждень добровільно проходив військову службу в самому батальйоні. Тобто сам себе мобілізував – і досі ще не демобілізував. На той час таких людей, як я, були сотні й тисячі. Добровольці з усієї України приїздили просто на місці дислокації військ ремонтувати техніку, копати окопи. Почав свою добровільну службу у взводі матеріально-технічного забезпечення, потім перейшов у роту вогневої підтримки, згодом зайнявся розвідкою. І досі нею займаюся, коли потрапляю на передову. А ще разом з уже досвідченими ветеранами АТО проводжу на Кіровоградщині тактичну підготовку з молодим поповненням армії, де мобілізовані навчаються військовим премудростям.

– Якось незвично, що волонтер ще й воює. Не зовсім вкладається у сформований стереотип.

– Конституція України, зокрема друга її стаття, дає мені право захищати свою державу, навіть зобов’язує стати на захист її суверенітету, якщо його хтось порушує. Ми перебуваємо на території своєї країни і боронимо своє.

Мені пропонував командир батальйону офіційно займатися постачанням у складі роти матеріально-технічного забезпечення. Однак я відмовився, бо завжди цінував можливість вільно пересуватися. Та коли вже потрапляю в батальйон, то виконую ту роботу, яку необхідно робити – або воювати, або забезпечувати підрозділ деревиною для перекриття бліндажів і окопів, бетонними перекриттями, або просто копати шанці. Часто їжджу по шахтах, підприємствах і домовляюся з їхніми керівниками про надання нам необхідних матеріалів. А коли виникають якісь питання вдома, то сідаю в машину, вирішую їх (адже маю ще власний бізнес, якось же родину утримувати треба), збираю допомогу й повертаюсь на фронт.

Навмисне не планував жити так останніх півтора року, але коли приїхав на схід, то побачив гостру нестачу людей, які мають організаторські здібності, щоб налагодити у складних умовах ремонт техніки, облаштування позицій. Тому й займаюся цією справою також. Якщо мені треба пересуватися зоною АТО, то їду з бійцем, якому вписують у військовий квиток два автомати. У крайньому випадку можу скористатися одним з них. Хоча в мене є й зареєстрований власний нарізний карабін, з яким їжджу в зону АТО.

– Кіровоградські засоби масової інформації розповідають, що наші люди не лише жертвують кошти й речі на потреби армії, зокрема й 34-го батальйону, а й безоплатно ремонтують військову техніку.

– На початку нинішнього року батальйон вивели на півострів Чонгар біля Криму, де люди трохи перепочили, а потім тих, хто відслужив рік, демобілізували. Прийшло нове підкріплення – нові мобілізовані. Я ж у Кіровограді зайнявся ремонтом техніки батальйону. Тоді довелося звертатися й до органів влади, зокрема до голови облради Олександра Чорноіваненка, хоча до цього лист із батальйону з проханням про допомогу в ремонті пролежав в ОДА три тижні – і на нього не було ніякої реакції. Голова облради допоміг, давши дозвіл на розміщення техніки в об’єднаній автобазі медичних закладів і автопідприємстві обласної ради. Багато техніки прилаштували на ремонтні бази командири рот і взводів, залучивши до цієї справи своїх друзів і знайомих. Чимало ремонтників безкоштовно у свій вільний час відновлювали її, за що їм велика вдячність від усього батальйону.

Щоб окупанти не прийшли в Кіровоград

– Невже досі, майже через два роки після початку АТО, з технікою у військових не все гаразд?

– Із забезпеченням мотопіхотних батальйонів у Міноборони чомусь значні проблеми. Навіть заздрісно дивитися на підрозділи МВС, де дійсно відбуваються помітна модернізація, підготовка і з’явилося багато нової техніки. А в нас досі немає більш-менш новітньої: або мобілізована, яку постійно ремонтуємо, або з довготривалої консервації, яку довелося відновлювати ледь не з нуля. Торік узимку батальйону передали чотири танки, так вони парами їздили: один тягне, а інший стріляє. От на такій техніці доводилося утримати рубежі Батьківщини.

– Чимало волонтерів і ветеранів АТО подалися в політику, Вас не кликала у свої передові лави якась із партій?

– Пропонували то в одну, то в іншу вступати, та поки йде війна, політика для мене – на другому плані… З літа нинішнього року батальйон знову на передовій, під Горлівкою – на наших знайомих позиціях. І я знову почав туди їздити, але вже зайнявся більш фаховою роботою у взводі розвідки. У нас з’явилися безпілотними, завдяки яким ми вже менше наражаємося на небезпеку.

Наприкінці серпня в мене почалися проблеми зі здоров’ям, тож більше часу почав залишатися вдома. Та й роботу потрібно підтягувати. Дуже тяжко було, у надзвичайно напруженому ритмі довелоcя працювати тривалий час. Але нічого: дружина дочекалася, витримала, дуже підтримують двоє синів. Вони – патріоти: коли беру наплічник, бронежилет, одягаю форму, під’їжджає джип атошний і забирає мене, то менший завжди промовляє мені на дорогу: “Тату, будь влучним” або “Бережи себе і Україну”. Йому шість років, це – наше майбутнє. Коли з таких громадян складатиметься більшість населення в Україні, тоді й буде порядок, і ніякий агресор не матиме можливості нас завоювати.

– Нелегко не лише Вам, а й Вашим рідним…

– Вони мене завжди підтримували і підтримують, а мамі не розповідав майже нічого, вона пізніше дізналася, де я буваю. Важко родичам, звичайно, але як же інакше – чекати, поки окупанти прийдуть у Кіровоград?

Пережив я і поствоєнний синдром, коли приїздиш додому, а тут мирне середовище, і на тебе скоса дивляться, бо ти – у формі, брудний, тягнеш за собою той рюкзак безрозмірний. Коли з хлопцями верталися поїздом, відігнавши відремонтовану техніку на схід, то і в поїзді люди косилися. Ще немає в більшості наших громадян розуміння, що саме відбувається в країні, що наразі нам треба її боронити. Багато хто каже: “Мені не зрозуміла ця війна”. А як можна чогось не розуміти, коли напали на нашу країну! Нехай це гібридна війна, але ж війна.

А з іншого боку, тішуся, що кіровоградці не бачили всього того жаху, що є на сході: трупів на вулицях, засипаних у підвалах мирних людей, які не виїхали звідти і потрапили під обстріли з того боку. Це жахливі речі, які на психіку дуже впливають. Слава Богу, що вона в мене доволі стабільна. Однак все одно стаєш агресивнішим, починаєш бачити все тільки в білих і чорних кольорах. А тут ще відбуваються ці процеси політичні незрозумілі, вибори, знову реванш хочуть взяти колишні представники Партії регіонів. На все це дуже боляче дивитися. Ми ж знаємо, через що війна почалася. Можливо, хтось і не розуміє, але мені цілком зрозуміло, що п’ята колона Росії в якийсь період захотіла віддати нас усіх їй оптом, щоб вона знову відновила Радянський Союз чи ще якусь свою новітню імперію…

– Порівняно з початком російської агресії на сході нині наше військо краще забезпечене необхідним для війни. Та все ж громадяни України не припиняють допомагати армії.

– Волонтерська робота триває постійно. Ось зараз зима, армії потрібна тепла якісна форма, бо на даний час Міністерство оборони змогло забезпечити військових переважно лише одним комплектом військового одягу – курткою і штанами, бушлатом, берцями, шапкою. А їх же треба міняти. Я вже не кажу про спецзасоби. Та ж нічна оптика, яка зовсім не довговічна. Техніка завжди потрібна, наразі звернувся до мене командир евакуаційного взводу з проханням знайти пожежну машину. Її Міністерство оборони ввело у штат, а де взяти автомобіль – не відомо. От зараз треба цим займатися, можливо, знайдемо якусь списану чи нам її подарують. Відновимо й відправимо в батальйон.

На форму збираємо кошти й шиємо її, маскувальні халати на зиму потрібні. Усе – потрібно, потрібно й потрібно. Однак якщо вже взялися за цю справу, то почнемо від неї відходити тільки тоді, коли закінчиться війна.

– На зустрічі з ветеранами АТО й волонтерами міський голова запропонував Вам долучитися до діяльності міського координаційного центру з надання допомоги військовим…

– Дванадцять років я відпрацював на нашому м’ясокомбінаті заготівельником, та довелося піти звідти через погіршення здоров’я. Зайнявся приватним бізнесом. А на підприємство прийшов ще тоді, коли воно було птахокомбінатом. Щоб забезпечити батальйон продуктами, амуніцією, потрібні гроші. Окрім інших способів їх збирати, зверталися і звертаємося до підприємців, фінансовий стан яких кращий, ніж у пересічних кіровоградців. У тому числі – і донедавна генерального директора ТДВ “М’ясокомбінат ”Ятрань" Андрія Райковича – нинішнього міського голови. Він надав як продукцію м’ясокомбінату, так і придбав два автомобілі для бійців – позашляховики УАЗ та Nissan Patrol.

З Андрієм Павловичем ми знайомі давно. Тож, розуміючи, наскільки добре я ознайомлений з проблемами бійців у зоні АТО, під час зустрічі з ветеранами й волонтерами п’ятого грудня, у Міжнародний день волонтерів, він рекомендував залучити мене до роботи в міському координаційному центрі з надання допомоги військовим. Хоча наразі такі центри створено для кращого матеріального забезпечення саме демобілізованих. А я досі ставлю собі за мету допомагати нашим передовим частинам, які боронять Україну, беручи участь у бойових діях. Якщо названий центр займатиметься й цим питанням і наша співпраця допоможе забезпечувати батальйон усім необхідним, то обов’язково братиму участь у діяльності центру.

Юрій ЛІСНИЧЕНКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.37752 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua