МЕНЮ










15 лютий 2019 - 10:26

Усе життя – проти течії


Євромайдан та подальша прихована, а згодом уже й відверта агресія Росії проти України стали каталізатором появи по всій нашій країни людей, які за покликом серця й совісті взяли участь у відстоюванні євроінтеграційних прагнень українців та захисті держави, а також забезпеченні необхідним євромайданівців і нашої армії. Продовжують це робити вони й зараз. Однією з них у Кропивницькому є Тетяна Бородіна, яка й до 2013 року не була пасивною спостерігачкою за громадсько-політичним життям нашого міста, а відтоді стала одним з найактивніших його учасників. Ця діяльність певним чином визначила теперішню її посаду й місце роботи – тимчасовий виконувач обов’язків завідувача виробництва їдальні третього окремого полку спеціального призначення ім. Святослава Хороброго, в окремому затишному приміщенні якої й відбулася неквапна розмова з нею.

Історію замінила кулінарія

– Пані Тетяно, це ми з вами в кабінеті, де обідають офіцери та високі гості, що прибувають до вашої військової частини?

– От і не вгадали. Офіцери харчуються разом з усіма, беруть тацю і стають у загальну чергу. І сідають за ті ж столи, що й їхні підлеглі. У нас тут немає якихось преференцій ні для кого. Для всіх створено комфортні умови, й для всіх готуємо однаково добре. А це приміщення, в якому відбуваються ділові зустрічі.

– У вашій професії та на такій посаді без спеціальної освіти ніяк не обійтися.

– Це правда, є такі вимоги. Свого часу я вивчилася на техніка-технолога приготування їжі, закінчивши з червоним дипломом технікум радянської торгівлі в тодішньому Кіровограді, де й народилася. Хоча мої батьки, коли мені було чотири роки, переїхали разом зі мною з міста до села Приют Новоукраїнського району, де я закінчила середню школу. А вже у 17 років знову повернулася в місто на навчання, і вже звідси не виїжджала. У школі мріяла стати вчителем історії, дуже добре її знала, декілька років їздила до педінституту в школу молодого історика, де разом з іншими школярами отримувала завдання. Потім ми поверталися додому, виконували їх, а згодом приїжджали з відповідями. Була впевнена, що вступатиму на істфак, моя мама – також. Як учасник школи молодого історика мала складати тільки один екзамен – з історії. Окрім шкільної програми, цікавилася й раніше замовчуваними сторінками радянської історії, які на початку вісімдесятих років почали подекуди, хоча й у неповному обсязі, висвітлювати. Тому знала, що двійку на екзамені точно не отримаю. І от поїхала після випускних іспитів у школі здавати документи до інституту. Аж тут моя подруга питає: «Таню, а ти хочеш на море?» «Звичайно ж, дуже хочу!» – відповіла, бо на морі доти жодного разу не була, а воду люблю надзвичайно. Ходила тільки на сільський ставок. Подружка поділилася тим, що знала: у технікумі радянському торгівлі літню практику проходять на морі! Тож мої плани круто змінилися: вийшовши з автобуса, пішла не в педінститут здавати документи, а в технікум. Складати там потрібно було хімію та українську мову й літературу. Із цих предметів у мене були грамоти, середній бал атестата – п’ять балів, хоча ніякої медалі не отримала. Тож прийняли мене на навчання без екзаменів.

– А чому медалі в школі не дали?

– Гадаю, що через поведінку. Будучи всі десять років старостою класу, мала чи то сміливість, чи нахабство захищати своїх однокласників, двієчників і хуліганів, як їх називали, бо знала причини їхніх вчинків. Коли мені класний керівник доводила, що повинна їх повчати й соромити, то наводила свої аргументи. Наприклад, такий: «А ви знаєте, чому Вітя Кінша три дні в школу не ходив? Бо його батько змусив пасти колгоспну череду. Ви ж не дізналися, чому саме він не прийшов. Сварите його, а ви викличте батька й поговоріть з ним». Певно, через правдолюбство й залишилася без медалі. Хоча вчителі мене любили й тоді, і після школи.

– Батьки, мабуть, дуже «зраділи» вашому вступові.

– Мама спитала, чи здала документи. «Поступила без екзаменів, – кажу. – До технікуму радянської торгівлі». Мама як стояла, так і сіла. «Ну, дивись», – відповіла. Вона мене так виховувала, а потім і я своїх дітей теж, що всі рішення приймаю сама і сама за них відповідаю.

Усі три роки навчання була старостою групи, хоча й не прагнула цього, відмовлялася. Та через хороші оцінки записали мене. А коли вже так, то поставилася до цього серйозно й не давала ображати одногрупників. Згодом за розподілом прийшла працювати в ресторан «Кіровоград», хоча як випускниця з червоним дипломом могла обрати і Москву, і Перм, і Прибалтику. У нас тоді був усесоюзний розподіл. Наставниця вмовляла обрати Прибалтику: «Ти не уявляєш, Таню, як там люди живуть». Але я сказала, що від мами далеко не поїду, бо завжди була в неї захисницею. Тому й залишилася в нашому місті. З ресторану і в декрет пішла, після чого в закладах харчування аж до теперішнього часу не працювала.

– На морі побували, через яке й опинилися в технікумі?

– Аякже, у перший рік з одногрупниками ми проходили практику під Євпаторією – у піонерському таборі «Юність». За чотири місяці накупалася до знемоги. Наступного року нас уже послали в саму Євпаторію, але тоді в мене щось із серцем сталося – і я на кухні знепритомніла. Тож від гріха подалі майстер відправила мене до Кіровограда, де пройшла практику в ресторані «Весна».

А невдовзі народилася донечка, через чотири з половиною роки – синочок. У той час важко було з дитячими садочками. І щоб мою дитину взяли до нього за місцем проживання, влаштувалася нянею в дитсадок № 27 «Вишенька» на Ковалівці. Та ця посада мене не задовольняла, розповіла завідувачці, що все життя мріяла працювати вчителем і що хочу бути вихователем. «Якщо вступиш до педінституту чи в педучилище, то будеш вихователем. А якщо ні, то нянею», – відповіла вона. А минуло вже вісім років, як я закінчила школу. Тож завідувачка була впевнена, що не вступлю, тоді ще й на одне місце на заочному відділенні філологічного факультету претендували восьмеро абітурієнтів. На той час я вже хотіла вивчитися на вчителя української мови та літератури, бо розбирав жаль через те, що в нас дуже мало української мови, скрізь панує російська. Це почало мене колупати, тож пішла й вступила на філфак. Знань для цього вистачило, у школі нас учила дуже хороша вчителька української мови й літератури (на жаль, зараз уже покійна) Олена Миколаївна Вергун, яка була фанатом своєї справи. У 8 – 10 класах я їздила на олімпіади з української мови та літератури в район та область, де посідала високі місця. Допомогло й знання історії, бо останній екзамен складали саме з історії. Це вже був 1991 рік, почали оприлюднювати таємні історичні документи, той-таки пакт Мотова – Ріббентропа. Я цікавилася цим, багато читала. Українську мову та літературу склала добре, а на історії викладач весь час доскіпувався до відповідей, багато додаткових запитань поставив, на які отримував правильні відповіді. Та все одно сказав, що більше двійки не заслуговую. На що я обурилася й відповіла, що не згодна з такою оцінкою й готова відповідати з комісією. Аж тут, на моє щастя, у двері, біля яких сиділа, постукали. Викладач підійшов до дверей, з-за яких йому хтось сказав: «Досить уже валити, бо так і групу не наберемо». Це так той викладач ледь не перевиконав «план з відсівання» абітурієнтів.

Вступила до педінституту, знову була старостою і знову клопотала за одногрупників перед викладачами й у деканаті. Та на початку навчання сталася подія, яка могла багато що змінити в моєму житті на гірше. Та вона ж і зміцнила мене.

Так гартувався характер

– Настільки драматична?

– На Водохреща, 19 січня 1992 року, коли в мене була сесія, спускаючись із гірки на санчатах, зазнала компресійного перелому хребта. І не хотіла ж іти на ту гірку, бо треба було готуватися до екзаменів, та чоловік із кумою наполягли, що хоч іноді треба відриватися від підручника й дихати свіжим повітрям. Вийшла на гірку, сіла на санчата, поїхала й натрапила на прихований під снігом горбок, з якого разом із санчатами злетіла, як із трампліна. При ударі їх об землю мені наче паяльною лампою по всьому хребту пройшлися, знепритомніла й залетіла кудись у кущі, звідки мене потім витягали. Спочатку не відчувала нижньої частини тіла, не ходила, трохи полежала в лікарні, але вмовила чоловіка забрати додому. Той написав лікареві розписку, що тепер він відповідає за моє лікування. Лежала вдома місяць на знятих дверях, застелених лише простирадлом, і молилася: «Господи, допоможи мені піднятися, будь ласка, я рубатиму, копатиму, гребтиму, каміння носитиму й ніколи не поскаржуся». А лікар повідомив, що з таким переломом піднімається один з тисячі постраждалих. Слава Богу – піднялася. Три місяці на милицях розходжувалася. Хотіли дати мені інвалідність, але відмовилася. Лікарі забороняли більше трьох кілограмів підіймати. Але зараз тягаю набагато більше. Отак загартовувався характер.

Коли піднялася, чоловікові на заводі не платили півроку заробітної плати. Моїм батькам-пенсіонерам не виплачували пенсії, але вони й тоді давали нам картоплю та якусь курку із села. Чоловік же з тринадцяти років – сирота. І тоді вирішила йти, як і багато хто, працювати на ринок. Хоча раніше й подумати про це не могла. Не тому, що там якісь не такі люди, а вихована так: свою ж редиску з городу продати – це соромно, бо будеш спекулянтом. Але мені одна людина сказала: «Чого тобі соромно? Соромно сидіти без копійки грошей і щоб голодними були твої діти. Оце соромно». Мені якось так запали ті слова в голову, що треба йти дбати про свою сім’ю, про своїх дітей, а як це вже в тебе вийде – то твоя справа. Тож пішла на Центральний ринок, де пропрацювала з 1995 року років із дванадцять.

– І чим там займалися?

– Через свій скажений характер люблю бути незалежною, не дуже керованою. Керованою-то можу, але не дуже. І почала думати, що робити. Свою справу розпочати не могла, бо не мала коштів, а позичати гроші не хотіла. Іти реалізатором – це певні рамки, треба приходити на восьму ранку й працювати до четвертої дня. Знайшла для себе найоптимальніший варіант – продавати чай і каву торговцям. Сама була собі хазяйкою й самостійно розпоряджалася своїм часом. Після цього попрацювала сім років у продовольчій нічній крамниці на зупинці громадського транспорту біля Центрального ринку. Та коли її перепрофілювали, пішла з роботи й два роки була вдома. Тому коли почався наш місцевий Євромайдан, могла цілими днями бути на тодішній площі Кірова й не пояснювати нікому нічого та не відпрошуватися, як інші майданівці, які десь працювали. Це була вже не перша моя участь у протестних заходах, бо під час Помаранчевої революції разом з дівчатами із Центрального ринку ми виходили цілими делегаціями під міську раду. Пам’ятаю, як стояли й кричали: «Ющенко! Ющенко!» А у вікна на нас визирали працівники міської ради. Дуже сподівалася на перемогу Помаранчевої революції. І коли почула, що Ющенко взяв прем’єр-міністром Януковича, то зрозуміла, що весь той наш Майдан, усі наші стояння й надії перекреслено. Тому Євромайдан – це було моє, бо Януковича не могла перенести ще з того часу, як він змагався з Ющенком. Бачила, що це за людина і що відбувається в Україні. І дуже не хотіла, щоб мої діти й онуки жили за кримінальними законами.

– На Євромайдані, зважаючи на ваш характер, ви, мабуть, швидко знайшли собі застосування.

– Спочатку виходила на центральну площу, як і багато хто в місті, по вихідних. Жінок було набагато менше за чоловіків. Можливо, жінки і зайнятіші, і зосереджені на родині, дітях. Однак не раз казала дівчатам, що треба розставляти пріоритети. Так, сім’я для будь-якої жінки і для мене на першому місці. Це – найголовніше. Але треба думати, де вона живе, в якому суспільстві, при якому режимі. І думати, як твої рідні далі житимуть. Саме тому, наскільки можеш, треба впливати на наше життя, щоб суспільство було таким, в якому б вільно жили твоя сім’я, твої діти й онуки. Тому й почала виходити на Євромайдан, де познайомилася з багатьма прекрасними людьми, зокрема Олександром Ратушняком, Юрієм Митрофаненком та іншими. Дуже рада була, що ці люди на одній зі мною хвилі, які розуміють, чого я там знаходжуся. Після Євромайдану почула дуже влучний вислів: «Людині, яка не розуміє, що таке гідність, не можна пояснити, що таке Революція гідності». Тому коли мене запитують, що ми робили на Євромайдані й чому вийшли на нього, то важко це пояснити тим, які не надто переймаються гідністю. Але, звичайно, намагаюсь пояснювати.

З революції – в їдальню

– Під час Революції гідності виникло новітнє українське волонтерство, яке й зараз є доволі вагомим явищем в громадсько-політичному житті України. Як воно розпочиналося в Кропивницькому та як ви стали частиною цього руху?

– Спочатку просто стояла з людьми на центральній площі міста і слухала промовців. А коли був день народження Азарова, то майданівці закликали привітати його хто як уміє. Написала щось на кшталт коломийки й прочитала її перед людьми. Весь майдан реготав. Мене тоді запитували, чи не страшно мені. А чого мені має бути страшно? Нехай вороги мене бояться. Актив майданівців побачив, що я людина активна, можу мікрофон взяти, не боюся сказати свою думку, можу її донести до людей. Тож мені запропонували увійти до ради Євромайдану, яка збиралася в клубі «Перевесло» під керівництвом Сергія Михальонка, від жінок. З «Перевесла» ми і в Київ їздили: 15 грудня 2013 року, коли було третє віче, 8 січня 2014-го, коли стояли на вулиці Грушевського перед хлопцями з Внутрішніх військ на акції «Чужих дітей не буває». Стояли із табличками на грудях з написом «Мама». Підходили якнайближче до солдатів, яких там глушили піснями російської групи «Любе». Пам’ятаю, як стояли й розуміли: не докричимося до них. Понаписували плакати: «Хлопці, шукайте правдиву інформацію про те, що відбувається», «Не сприймайте бездумно накази своїх командирів, думайте». Тоді різонули по серцю слова з пісні «Любе» «Умереть за Россию». Який маразм! Нашим українським дітям співають «Умереть за Россию»!

На раді Євромайдану почали міркувати, як допомогти майданівцям у Києві, що перебували на холоді, у благеньких наметах. Потрібно було організувати харчування людей, знайти дрова для “буржуйок” і самі “буржуйки”, щоб привезти їх і поставити там. Матраци, дерев’яні піддони, щоб було на що покласти ті матраци. Радилися, як організувати для київського Євромайдану допомогу. Тоді я сказала, що знаю працівників на Центральному ринку й сама піду до них і попрошу для майданівців сала. Зайшла на м’ясні ряди, переговорила з дівчатами й хлопцями. Вони мене дуже добре вже знали за більш ніж десять років, які я там пропрацювала. Багато про що розпитували, бо мало було об’єктивної інформації. Пояснювала, розповідала. Відповіли, що вірять мені, тому й допомагатимуть. І не просто давали сало, а й засолювали його, перчили, купували лимони, чай, печиво. Дуже вдячна їм за багато посилок, які Віталій Коваль та Микола Гречуха відвезли до столиці. Ми їх так і підписували: «Київ, Євромайдан, майданівцям». Згодом це почали називати волонтерством. А потім почалася війна, й настав час допомагати нашим солдатам.

– Свого часу на площі Богдана Хмельницького стояв великий намет, до якого, наче мурахи до мурашника, постійно стікалися люди, які приносили хто що міг, аби допомогти нашій армії. Знаю, що й ви волонтерили в тому наметі.

– Так, якось почула на початку лютого 2014 року, що ініціативна група, з якої виросла громадська організація «Серця матерів Кіровоградщини», поставила на площі Богдана Хмельницького великий намет для збирання допомоги українській армії. Наступного ж дня прийшла туди й залишилася волонтером. Приймала разом з іншими продукти, речі, обладнання, ми все це сортували, пакували й відправляли на схід України. Простояв той намет сім місяців, а потім обласна рада надала під склад приміщення в Будинку побуту на першому поверсі, куди й досі кропивничани зносять необхідне війську. Там формують посилки, які відправляють на схід машинами або поштою.

Громадська організація «Серця матерів Кіровоградщини» на чолі з Інною Колпак зараз об’єдналася із центром ресоціалізації військових «Коловорот», яким керує Андрій Фоменко. Таким чином в одній з колишніх будівель школи № 29 постав центр соціальної адаптації для ветеранів АТО «Смайл». На п’ятому році війни стало зрозуміло, що допомоги потребують не лише ті наші військові, які на фронті, а й що вже вдома. Насамперед, допомоги психологічної, аби повернутися до того життя, з якого пішли захищати Україну. Зрозуміло, вони ніколи не будуть такими, якими були раніше, бо на війні такого лиха побачили, що ми навіть уявити собі не можемо. І повернулися іншими. Для адаптації їх до цього життя, щоб їм не настільки болісно було, ми намагаємося допомагати.

– Кропивницькі волонтери надають допомогу багатьом військовим підрозділам, серед яких третій окремий полк спеціального призначення ім. Святослава Хороброго посідає особливе місце.

– У списку військових частин, яким підставляли плече волонтери і продовжують це робити, їх більше чотирьох десятків. Із третім полком склалися особливі взаємини, бо він чи не найпершим був задіяний у захисті України й розташований у нашому місті. Коли його очолив Герой України полковник Олександр Трепак, то першим з командирів зібрав волонтерів, громадських активістів, журналістів, усіх, хто сприяв третьому полку, й подякував за допомогу. Усі разом ми обговорили, чим надалі зможемо зараджувати нашим землякам-захисникам. Це був березень 2016 року. Тоді я вперше побачила Олександра Сергійовича, познайомилася з ним, згодом приводила до нього волонтерів, які передавали полку якісне військове обладнання й амуніцію. Якось розповіла, на що мені скаржилися хлопці з цієї військової частини: не всі продукти доходять до них, готують у частині так собі, тому багато хто з особового складу не ходить у полкову їдальню. А в серпні 2016-го він зателефонував мені й попросив знайти на прохання фірми, що харчує військових, нового керівника їдальні з відповідною базовою освітою. Бо на її роботу надходили скарги, з якими та київська фірма намагалася самотужки розібратися, але так і не змогла. Їм потрібна була людина, яка викоренить крадіжки й налагодить роботу так, щоб особовий склад був задоволений харчуванням.

Про себе я тоді навіть не подумала і конкретно когось запропонувати не могла. Розповіла про прохання командира частини доньці, після чого між нами відбулася така розмова: «Так чого ж не йдеш на цю посаду, адже ти – технік-технолог приготування їжі?» – «Та коли ж я працювала за цим фахом? Майже тридцять років тому!» – «Але ти згадаєш усе, адже вболіваєш за цих хлопців». І я задумалася. Наші спецпризначенці мені насправді стали рідними, їхня важка служба проходила в мене перед очима. Почала зважувати всі “за” і “проти”. Розуміла: якщо прийду керівником їдальні в полк, то потрібно буде йти проти системи, яка там склалася. Але, врешті-решт, сама собі сказала, що це ж не вперше, так завжди було. І на ринку свого часу довелося повоювати проти системи, коли нам почала забороняти працювати ринкова мафія. Багато де треба було щось доводити, відвойовувати. Тож вирішила, що спробую. У собі була впевнена, тож зателефонувала до Олександра Трепака й сказала: «Якщо вам потрібна така припарена, як я, то прийду». На що він засміявся й поцікавився: «А чого припарена?» – «А хто ще при здоровому глузді прийде і встромить туди голову?» Сімнадцятого серпня ми з ним поговорили, а наступного дня я прийшла в полк, де на мене чекали його командир і представник фірми. З того дня почала працювати завідувачем їдальні. А з першого грудня минулого року – тимчасовим виконувачем обов’язків завідувача виробництва. Ця зміна відбулася у зв’язку з тим, що їдальні військових частин знову переводять у військове підпорядкування: призначають військового начальника, кухарі теж мають бути військовими, цивільними залишаються кухонні працівники, прибиральники виробничих приміщень, буфетники, офіціанти, мийники посуду.

Сил додають родина й природа

– Певен, що з приводу цієї реформи у вас є власна думка.

– Вона не лише є, я вже звернулася до розробників цих змін у Міністерстві оборони і сказала: «Подумайте добре, якщо серед керівництва їдальні не буде цивільної людини, то вся ця ваша реформа накриється мідним тазом. Бо як цивільна особа я можу до вас звернутися й розповісти про наболіле. А от її військовий начальник, навіть якщо він буде з чимось не згоден та бачитиме зловживання, не зможе за статутом переступити через голову начпрода, заступника з тилу, командира частини». До моїх слів дослухалися, і в грудні минулого року в Міністерстві оборони відбулася нарада, результатом якої стало розроблення зміни положення для того, щоб у військових їдальнях була хоча б одна цивільна особа на керівній посаді. Це буде гарантією того, що вони знову не стануть вотчиною окремих людей.

– Сподіваюсь, до вас дослухаються. Тим паче, що маєте досвід перетворення не надто привабливої їдальні на капітально відремонтовану, де смачно й ситно годують.

– Ви самі бачите, що в їдальні полку нещодавно зроблено капітальний ремонт. А доти це було занедбане приміщення. Коли торік приїздив Президент України Петро Порошенко, то його радник Юрій Бірюков зайшов сюди, я йому показала й розповіла, в яких умовах харчуємо бійців. Після цього тут повністю замінили балки, які вже прогнили наскрізь, перекрили дах, поміняли системи теплопостачання й водовідведення, завезли нове обладнання. І тепер приємно працювати й хочеться це робити. А раніше взимку спецпризначенці їли, не знімаючи верхнього одягу. Зараз у нас тепло і світло. А смачно ми почали готувати ще раніше, хоч норма на харчування була набагато менша, аніж зараз. Раніше армія виділяла на одного бійця приблизно 65 гривень на день. Але в цю суму входили й зарплата працівників, оплата за воду, опалення, електрику, підвезення продуктів. А саме на продукти залишалося небагато. І тоді ми вже намагалися із тих продуктів готувати так, щоб їжа смакувала.

Найперше, що зробила, коли прийшла сюди працювати, – оголосила загальні збори колективу. У присутності керівництва фірми та всіх працівників їдальні сказала, що сама до грама отримуватиму всі продукти від комірника. Він мав видавати їх мені о п’ятій годині вечора. Бувало, що чекала до шостої, сьомої, восьмої, дев’ятої й отримувала їх усі. І все віддавала кухарям. Просила, щоб комірник виписував дві накладних. Одну – для мене, а іншу – для кухарів. Там розписано, скільки треба класти і яких продуктів для приготування страв. Віддавала накладну дівчатам і вимагала переважувати, перевіряти й усе до грама класти в казан. І слідкувала за цим. Таким чином налагодила систему, за якої всі видані продукти доходять до тих, для кого вони призначені, – до бійців полку.

Скажу без пафосу, що Збройні сили України – це велика і важлива частина мого життя. Ці воїни, ці хлопці разом з моєю сім’єю та близькими мені людьми – це і є Україна, яку люблю і якою живу.

– Бачив по телевізору, як в одній з армійських їдалень організували щось на кшталт шведського столу. У вас подібне буває?

– Шведського столу в нас немає, зате других страв завжди дві й одна перша. Сьогодні – гороховий суп, дуже смачний, тушкована курка і смажена риба, два салати, а також фрукти, які в нас є цілий рік, і компот. Військовослужбовці вибирають, що хочуть. Вони знають, що тут усе смачне, тому часто просять трохи того й трохи іншого. То дівчата їм так і кладуть у тарілки. Зазвичай просять не класти великі порції, бо не з’їдають. Зараз нарікань на якість і раціон харчування немає. Ясно, що одному солодший борщ подобається, а іншому – кисліший, але задоволені всі.

– Так от неспішно ми погортали сторінки вашого життя, в якому було чимало випробувань. Та в ньому, напевно, є й те, що особливо вас тішить, дає вам наснагу, відновлює сили – душевні й фізичні.

– Люблю природу, тварин, квіти. У мене ціла колекція орхідей удома. Дуже люблю воду: басейн, річку, ставок. Можу пливти кілометрами, не втомлюючись. Перевертаюсь на спину, довго лежу і знову пливу. Надзвичайно люблю гори, але не маю коли туди ходити.

Сил додає моя сім’я, я вдячна рідним, що вони мене розуміють, допомагають мені. І діти, і онуки, яких маю четверо. Це хлопчики Тимур, Тигран і Рамір, а також дівчинка Маліка. Мене запитують, чому такі імена, діти ж мої – українці. Звичайно, що українці. Просто сподобалися їм такі імена. Тимур – означає залізний, Тигран – той, що має серце тигра, Рамір від імені Радомир – той, що радий миру, а Маліка – янгол. Тож маємо з чоловіком чотирьох онуків і дуже хочемо ще.

Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото з особистого архіву Тетяни Бородіної



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.46569 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua