МЕНЮ










29 серпень 2014 - 11:50

Відставником не почувається


Коли тобі відкривається доля героя війни, запитуєш себе: чи є ми добрими до тих, хто повернувся з неї і дожив до похилого віку? Чи уважні ми до згорьованих солдатських вдів, єдину любов яких розстріляла війна? Чи милосердні до дітей війни, і тих, у кого батьки загинули на фронтах?

Уже не перший рік знаю свого сусіда Миколу Семеновича Макуху – учасника війни, кадрового офіцера-прикордонника, колишнього вчителя-методиста з предмету "Захист Вітчизни" кіровоградської школи № 32. На війну він потрапив малим на зріст (1 м 49 см) сімнадцятирічним хлопцем. У солдати його взяли у звільненому Сталінграді, звідки разом з ровесниками направили у 43-й запасний стрілецький полк, який дислокувався в лісах Ульяновської області. Після його переформування новоспечених червоноармійців перекинули на Воронезький фронт під командуванням генерала Ватутіна. У складі 6-ї гвардійської армії молодший сержант Макуха брав участь в боях на Курській дузі. Саме там командир відділення кулеметників українець Макуха і отримав своє бойове хрещення. Це було під час контрнаступу фашистів у напрямку Бєлгорода та Короча.

За словами Миколи Семеновича, тоді на землі не залишилося живого місця від снарядів, як не було видно й вранішнього неба, затягнутого чорними хмарами від вибухів мін, снарядів та авіабомб. Там його було поранено. Потім – польовий шпиталь. Після одужання до закінчення війни воював зв’язківцем на 2-му Українському та Забайкальському фронтах.

Микола Семенович з боями пройшов правобережну Україну, у тому числі й Новоархангельський район Кіровоградської області, Молдавію, він форсував річку Прут і вступив на територію Румунії, звільняв Угорщину, Австрію, Чехословаччину, на території якої й зустрів довгожданий День Перемоги. За мужність та героїзм у боротьбі з фашистською нечистю його нагороджено грамотами самого Верховного Головнокомандувача.

Незабутньою подією для ветерана стала, за його словами, участь в Празькій стратегічній наступальній операції, проведеній військами 1-го, 4-го, і 2-го Українських фронтів з метою надання допомоги повсталій столиці Чехословаччини в героїчній боротьбі проти місцевого сорокатисячного гарнізону військ, що входили до складу групи армій "Центр".

– Нашому пересуванню у напрямку Праги активно сприяли місцеві жителі, які зі сльозами та квітами в руках зустрічали своїх визволителів, допомагали відновлювати зруйновані переправи. Вже опівдні 9 травня 1945 року в місто прорвалися з Південного Сходу передові частини моєї 6-ї гвардійської танкової армії 2-го Українського фронту під командуванням двічі Героя Радянського Союзу генерал-полковника танкових військ Андрія Григоровича Кравченка. Ніколи не забуду радісні зустрічі в столиці Чехословаччини з місцевими жителями, де ми й святкували перемогу над фашистською Німеччиною. Про ті події мені нагадує медаль "За освобождение Праги".

Та травнем 45-го року війна для Миколи Макухи не закінчилася – довелося брати участь в ліквідації вогнища агресії на Далекому Сході…

– Командувач Забайкальським фронтом маршал Малиновський наказав військам непомітно зайняти вихідне положення для наступу, щоб опівночі 9 серпня 1945 року без артилерійської та авіаційної підготовки сильними передовими загонами почати наступ Забайкальського фронту на хінгано-мукденському напрямку, – каже Микола Семенович. – Приблизно о 4-й годині ранку головні сили фронту перейшли державний кордон Монгольської Народної Республіки.

Колони військ, грізної бойової техніки, які розтяглися на багато кілометрів, форсованим маршем стрімко просувалися вперед. Запеклих боїв за подолання хребта Великий Хінган не було. Проте сам похід через Великий і Малий Хінган був для нас, воїнів, справжнім подвигом. Ми штурмом оволоділи багатьма містами та населеними пунктами, у тому числі і морською базою Порт-Артур, великим містом Маньчжурії – Мукден. Наш кабельно-монтажний батальйон відзначився під час прориву Манчьжуро-Чжамайнурського і Халун-Аршанського укріплених районів японців, форсування гірського хребта Великий Хінган, подолання безводних степів Монголії і оволодіння містами Маньчжурії Чанчунь, Мукден, Цицикар, Жехе Дайфен і Порт-Артур. За участь в боротьбі з японськими мілітаристами мене відзначено в наказі Верховного Головнокомандувача від 23 серпня 1945 року № 372 та нагороджено грамотою за підписом командира 16-ї окремої Будапештсько-Хінганської ордена Олександра Невського бригади урядового зв’язку НКВС СРСР полковника Литвинова. А до вже отриманих раніш бойових нагород додалася медаль " За победу над Японией".

Після війни я вирішив залишитися в армії. Був направлений на навчання до Махачкалинського військового прикордонного училища, по закінченні якого служив у Західній Україні. Пам’ятаю, як нам, прикордонникам, вдалося знешкодити добре озброєну банду, члени якої тривалий час грабували ювелірні магазини. Пізніш служив у Середній Азії. Прикордонником. Завжди керувався правилом: на державному кордоні повинен бути державний порядок. Тому ніколи не шукав легкого хліба. Головною своєю рисою вважаю відповідальність за доручену справу. Не хочу себе хвалити, однак командирські якості – вимогливість, рішучість, наполегливість, принциповість – сполучав з турботою про підлеглих. У кожному з них бачив частку себе. 1969 року закінчив Московську вищу школу КДБ, потому – юридичний факультет Одеського державного університету, зокрема, третій та четвертий курси – за один рік. Останнє місце служби – окремий контрольно-пропускний пункт міста Рені Одеської області. Демобілізувався з армії у 1972 році у званні майора і протягом наступних 32-х працював викладачем предмета "Захист Вітчизни" в кіровоградській загальноосвітній школі № 32. Маю педагогічне звання "Вчитель-методист". На своїх уроках та в позакласній роботі з військово-патріотичного виховання прищеплював учням почуття глибокої любові та поваги до своєї Батьківщини, її героїчної історії, подвигу дідів і прадідів у великій борні з фашизмом. Серед випускників школи є і ті, хто обрав професію захисника Вітчизни. А хто вже відбув строкову військову службу – й наразі при зустрічах дякують за підготовку до армії.

– Ви вважаєте себе щасливою людиною? – запитав у Миколи Семеновича автор цих рядків.

– Звичайно. Маю дружну й міцну сім’ю, трикімнатну квартиру, належну пенсію. Зі своєю майбутньою дружиною Марією, вона родом з Саратовської області, познайомився у Махачкалі під час навчання у прикордонному училищі. Разом народили та виростили двох дітей. Маємо трьох онуків, двох онучок, та правнука Сашка. Нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни ІІ ступеню, медалями "За бездоганну службу" усіх трьох ступенів, знаком " Отличник погранвойск" 1 та 2 ступенів, багатьма медалями та іншими почесними нагородами. А керівництво ветеранської організації управління СБУ в Кіровоградській області завжди турбується про тих, хто воював і захищав рідну землю від ворога… Гірко усвідомлювати той факт, що з кожним роком нас, ветеранів, усе меншає. Та я не почуваюся таким, що вийшов у відставку. Радію кожній хвилині життя і намагаюся прожити її активно.




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.34814 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua