МЕНЮ










13 грудень 2013 - 14:45

Війна усіх зрівняла…


Війна 1941 – 1945 років втягла дуже багатьох людей у свій кривавий танок – не лише чоловіків, а й жінок та дітей. Ця розповідь про двох з них – наших земляків Григорія Бурлаку та Катерину Бодялову.

Учасникові визволення Кіровограда Григорієві Бурлаці, який народився 1924 року на хуторі Бутівському Новогеоргіївського району, випало пройти піхотинцем не лише країнами Європи, охопленими полум’ям війни, а й Монголією та Китаєм.

– Призвали мене у військо 1943 року – до 230-го запасного стрілецького полку, – розповідає ветеран. – Бойове хрещення ми, новобранці, пройшли у Знам’янському районі – поблизу села Суботців. Після звільнення Кіровограда наш полк рушив на Черкаси, а згодом – під Корсунь-Шевченківський, де я зазнав поранення в ногу. І німці, і радянські солдати билися там відчайдушно й ладні були швидше загинути, аніж потрапити в полон, бо це вважалося зрадою…

Після Корсунь-Шевченківської битви 230-й запасний стрілецький полк взяв участь в Яссо-Кишинівській операції, після чого пройшов Угорщиною, зокрема звільняв її столицю Будапешт, та Чехословаччиною. Для Григорія Бурлаки та його полкових побратимів війна в Європі закінчилася в Братиславі. Після цього полк прибув до Праги, а звідти його ешелонами переправили в Москву.

– Зі столиці СРСР нас повезли залізницею на схід, куди їдемо – ніхто не знав, – згадує Григорій Никифорович. Їхали цілий місяць і нарешті дісталися Монголії – до міста Чойбалсан, що за 10–15 км від кордону з СРСР. Поставили намети, поруч з якими знаходилися траншеї – прихисток від піщаних бур. Пробули там майже місяць. Наш полк для інших підрозділів армії, які постійно прибували, виконував роль провідника на місцевості. І от надійшла команда рушати на Китай у зв’язку з оголошенням війни Японії. Нам видали зброю, набої – і ми рушили вперед. Добралися до кордону з Китаєм, де перебували у другому ешелоні радянських та незначної кількості монгольських військ, які розпочали наступ на підрозділи Квантунської армії. Невдовзі Японія капітулювала. У жовтні – на початку листопада наш полк уже був в Іркутську, звідки й розпочалася демобілізація його особового складу.

А в січні 1946 року я вже був удома. Повернувся на навчання в Олексанрійський сільськогосподарський технікум, де навчався до війни. Згодом працював в колгоспі молодшим агрономом, пізніше обіймай посаду голови колгоспу, поля якого розкинулися під Кіровоградом. Через деякий час розпочав працювати бригадиром у навчальному господарстві при Кіровоградському технікумі механізації та електрифікації сільського господарства. І трудився там двадцять вісім років. Господарство вдалося зробити зразковим, багато хто переймав наш досвід роботи. А з 1973 року я став викладати в самому технікумі й пропрацював на посаді викладача дванадцять років – аж до виходу на пенсію 1985 року…

Катерина Бодялова перед війною не могла й подумати, що їй доведеться спочатку партизанити, а потім у складі роти зв’язку 928-го стрілецького полку 252-ї стрілецької дивізії пройти фронтовими дорогами України, Молдавії, Польщі, Угорщини, Чехословаччини. Народилася вона в селі Родниківці Олександрівського району. Коли розпочалася війна, їй було всього тринадцять років, а вже невдовзі дівчина стала партизанкою.

Довідавшись від хлопців-односельців, що “до лісу” без зброї не беруть, вкрала в німецького коменданта пістолет, набої до нього, бінокль та бланки перепусток. І з усім тим добром попрямувала шукати лісових месників. Однак зробити це виявилося нелегко, кілька днів вона переховувалася у вибалку та в сусідньому селі. Доля була прихильною до дівчини: потерпілий комендант розшукував її й навіть декілька разів проїздив легковиком повз хату, в якій утікачка переховувалася, але не знайшов її.

– Потрапивши в загін імені Ворошилова, яким командував Семен Долженко, я не лише доглядала там за пораненими і хворими, а й стояла на чатах, виконувала завдання командира в навколишніх селах, – згадує минуле партизанка і фронтовичка. – Воювала і в іншому загоні – імені Ворошилова під командуванням Андрія Куценка. Разом з усіма партизанами голодувала й мерзла в зимовому лісі. Біля села Ясинового Олександрівського району відбулося з’єднання партизанського загону з 252-ю стрілецькою дивізією, у складі якої я пройшла, а точніше – проповзла, з котушкою телефонного дроту нелегким навіть для чоловіків фронтовим бездоріжжям…

Рядова Катерина Бодялова неодноразово ходила поруч зі смертю. Гинули її бойові друзі, а їй пощастило вижити. Під кулями протягувала телефонні лінії, працювала на комутаторі. Одного разу ледь не потрапила в оточення. Та в останню мить змогла вибігти з приміщення комутаторської й дістатися до своїх разом з апаратурою, яку їй слід було берегти як зіницю ока.

Про буремні молоді літа Катерини Костянтинівни свідчать дві її бойові нагороди – медалі “За відвагу”. Одну вона отримала під час боїв у Молдавії, іншу – в Угорщині (там вона служила деякий час в 199-му запасному полку). Закінчення війни застало рядову Катерину Бодялову під Прагою. Демобілізувавшись після перемоги над ворогом з рідного полку, який на той час уже став 928-м стрілецьким Дунайським ордена Кутузова полком, вона повернулася… до школи! Так-так! Їй тоді було всього сімнадцять років. Тож колишня партизанка й фронтовичка, помінявши солдатський одяг на більш придатну для дівчини одежину, ще рік навчалася в сьомому класі у своєму рідному селі.

Згодом вона працювала в колгоспі, потім – у Кіровограді, на заводі “Червона зірка”, комбінаті хлібопродуктів. До 79 років продовжувала трудитися. Вона й зараз не сидить склавши руки, бо така в неї непосидюча вдача, яка привела її ще дитиною в партизанський загін, а протягом усього життя допомагала пережити знегоди, яких їй довелося зазнати чимало. Та жінка всі їх здолала й зараз у свої поважні літа така ж життєрадісна, як і в далекі бойові роки. Її фронтові спогади про дівочу юність у солдатській шинелі надруковано в книзі “Наша стрілецька” (спогади ветеранів 252-ї дивізії), у третьому томі тритомника спогадів, нарисів, щоденників, статей, інтерв’ю, документів, листів, віршів, фотографій під назвою “Жива пам’ять”, про неї йдеться в книзі ветерана партизанського руху Костянтина Врадія “Дівчина з Родниківки” та в документальній повісті Дмитра Клюєнка “Лісовичка”.

– Я часто згадую минуле, – підсумовує Катерина Костянтинівна. – Зараз усе інакше, найбільше мене ображає ставлення людей до хліба. Моє покоління пережило голод, важкий воєнний і повоєнний час, і тому те, що люди викидають хліб, не вкладається в моїй голові. Це добре, що ми зараз краще живемо, але треба всьому знати ціну. Хочу звернути на це увагу. Як ветерана мене не забувають, пам’ятають, запрошують на урочистості...

Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39025 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua