МЕНЮ










4 вересень 2015 - 11:02

Вадим Нікітін: “Дякую вам, патріоти кіровоградщини, прості українці…”


Бойові дії на сході країни не вщухають, хоча і з меншою періодичністю обстрілів. Останній фактор зовсім не дозволяє волонтерам розслабитись і зменшити поставки в зону АТО продуктів, військового обмундирування, технічних засобів. Їдуть вантажівки і з Кіровограда. Волонтерські організації ні на день не припиняють роботи. Одна з них – “Патріот Кіровоградщини” під керівництвом Вадима Нікітіна – об’єднала у своїх лавах людей небайдужих, тих, хто бажає допомогти чим тільки можна своїм землякам, які несуть нелегку службу в Луганській та Донецькій областях.

Організація була створена 18 липня минулого року, коли бої на сході були на самому піку, тривожні звістки звідти приковували до себе увагу не лише тих, хто відправив на війну своїх синів та батьків, а й усіх, кому не байдужа доля Батьківщини. Повним ходом створювались батальйони територіальної оборони, які у народі назвали добровольчими. На Кіровоградщині таких було три, до них увійшли всі, хто побажав зі зброєю в руках стати на захист Вітчизни. І хто, як не волонтери, взялися забезпечувати ці військові формування всім необхідним. Не стояли осторонь і активісти, які об’єднались в організацію “Патріот Кіровоградщини”, – кіровоградці, знам’янчани, мешканці інших районів області.

– Початок нашої роботи ми відраховуємо від тих трагічних подій, коли в нашому місті мало не кожного тижня хоронили полеглих в зоні АТО бійців, – розповідає Вадим Нікітін. – Така біда наштовхнула мене, як громадянина і як посадову особу, котра займалась соціальною роботою із сім’ями, що потрапили у складні життєві обставини (Вадим Нікітін є начальником відділу соціальної роботи Кіровоградського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. – Авт.), значно розширити коло своїх обов’язків. Тоді всіх працівників соціальної сфери, які працюють із сім’ями, молоддю і дітьми, запросили до міської ради, адже досить гостро перед міською владою постала проблема біженців з Донбасу. До роботи з переселенцями були залучені й інші громадські організації, які працювали у цьому напрямку. У липні, коли вже було зрозуміло, що саме громадські організації можуть більше, ніж державні органи влади та органи місцевого самоврядування, ми й вирішили об’єднатись. Починали з переселенців – їхнім облаштуванням на Кіровоградщині, а потім переключились і на забезпечення військовослужбовців, допомогу пораненим, їхнім родинам. Всіх їх я тепер називаю – люди АТО.

Їм допомагають інші люди, які усвідомлюють свою відповідальність. Ми уникаємо бюрократії: коли мені телефонують представники влади і вимагають дотримуватись якихось бюрократичних правил, то реагую спокійно. Не відповідати на листи. А просто зробити пост у Фейсбуці, щоб долучити до вирішення проблеми небайдужих, поїхати у ту чи іншу родину і допомогти чим можна, а не чекати завершення коловороту циркулярів між різними інстанціями. Ось у ФБ фото дитини чи бійця, перелік потреб і наочний звіт про те, що нам вдалося придбати за людські кошти. І ніякої писанини. Бюрократизм – це третя проблема в України після війни та корупції.

Остання поїздка в зону АТО – 14 тонн вантажу (КамАЗ з причепом) – не найбільше наше досягнення. От 19 грудня минулого року з Кіровограда вирушив гумконвой – п’ять машин. Вантаж – продукти, обмундирування, господарчі товари, медикаменти та багато чого іншого. Тоді бліндажі 42-го батальйону, який стояв під Дебальцевим, були вщент розбиті. Потрібна була деревина. Є у нас такий активіст – Сергій Рижкін. Так на ньому “лежить” забезпечення деревиною та плівкою. Всім тим, що дає хлопцям на передовій захист. Так от, такий гумконвой ми тоді снарядили. На жаль, він дійшов із втратами. Головна машина супроводу потрапила у ДТП перед Слов’янськом. Дорога довга, люди втомлюються. Словом, постраждали тоді чотири машини. Але ми добрались до 42-го батальйону. Передали все необхідне. За рік нашої діяльності саме цьому батальйону було передано КамАЗ, двигун до КамАЗа, КрАЗ, УАЗ та два військових джипи, два безпілотники, прилади нічного бачення, рації, біноклі тощо. Тобто повне матеріальне забезпечення: починаючи від білизни й харчів і закінчуючи важкою технікою.

Інколи мене запитують: “Та скільки ж туди можна всього возити?” Я відповідаю: “Один лише бій під Санжарівкою у січні цього року, коли вони 24 танки відбили, забрав у них повне матеріальне забезпечення. Адже все воно горить та плавиться”.

Ось нещодавно мені телефонують зі Знам’янки: “Хлопці демобілізуються, з них вимагають речі повернути, які були знищені у боях”. Кажу: “Є у нас військова спецпрокуратура, то й звертайтесь туди, бо, відповідно до діючого законодавства, мають право вимагати тільки те, що куплено за державні кошти і стоїть на балансі військової частини. А те, що було поставлене на передову волонтерами, – зась”.

Війна виявляє всі приховані вади кожної людини. Там вистачає і героїв, і зрадників, і дизертирів, і “косарів” – за будь-якої ліпшої нагоди намагається потрапити до лікарні, потім там лікується безвилазно і голосніше всіх кричить: “Де мій статус учасника АТО?” Багато є справжніх вояків, які потім лікуються по госпіталях, бо на них живого місця немає. Туди пішли навіть ті, хто хотів заробити грошей.

На початку нашої діяльності кіровоградські волонтери розподілили між собою всі місцеві батальйони – 17-й, 34-й, 42-й, 3-й полк спецназу. Під опіку “Патріота Кіровоградщини” потрапив 42-й батальйон.

А потім з’явилась перша рота 40-го батальйону – “Кривбас”. Це окрема історія. Почали приходити до мене дружини, матері, сестри бійців, які служили саме там. Казали, що хлопці під Дебальцевим і їм потрібна термінова допомога. Я з Олександром Янчуком, який також їздить зі мною з першого дня, зайнялись цією проблемою. Пам’ятаєте “зелений коридор” для евакуації мирного населення? 7 лютого – початок оточення. Танкова атака. А ми на дебальцевському хресті розвантажували три тонни вантажу. Тоді туди їздили лише відчайдухи. На Григорівку ми потрапити вже не могли, і хлопці отримали його лише через три дні. Коли ми виїздили звідти, мені телефонувала одна матір і кричала: “Леонтійовичу, вони вже в оточенні, боєкомплекту немає!” А потім з кожним днем все гірше і гірше. Знаю тому, що в таких кризових ситуаціях матері й хлопці мають зі мною прямий телефонний зв’язок. Як бійці тоді СМС-ки відправляли? Підкидали телефони вгору, бо зв’язку не було. А вони – в оточенні. В підвалі двоповерхової споруди. Сепари кричали: “Здавайтесь!” А вони прощались і плакали.

Я ж інформацію – у Міноборони, фейсбук, бив у всі дзвони. Тоді у мене з’явилось багато друзів з Криворіжжя, бо “Кривбас” був сформований там, а наші хлопці були призвані тут і туди направлені – 21 людина з Кіровограда. Після оточення їх я привіз до Кіровограда, їх тут урочисто зустрічали, а ми допомагали пораненим.

Пам’ятаєте бійця на інвалідному візку Михайла Берегу, якого на урочистостях до Дня незалежності України в міській раді всі стоячи вітали під час нагородження відзнакою Кіровоградської області “За мужність і відвагу”? Хлопець дістав тоді, під час виходу з дебальцевського “котла”, тяжкі поранення, довго лікувався по госпіталях, ми його повсякчас підтримували – матеріально й морально. Знайшли йому спеціальне ліжко (головний лікар обласного госпіталю Геннадій Сябренко мені тоді телефонував), потім зібрали кошти, щоб забрати його з Трускавця. Називаємо його просто – Мішаня. Коли я познайомився з Мішанею, то був просто вражений, яка це світла й добра людина. І таких важких доль дуже багато.

Коли після “котла” мені телефонували бійці, аби сказати, що вийшли з оточення, хто був поранений, кого вже ніколи не буде поряд, я не міг стримати сліз. З багатьма з тих, хто тоді вийшов із оточення, ми й зараз підтримуємо тісні зв’язки: вони телефонують, розповідають, хто як далі йде по життю. Багато таких, хто повернувся на фронт. Зараз стоять під Золотим, Зайцевим – там, де найбільш спекотно.

А ми так само їздимо на передову з необхідними вантажами. Ось випадок: як ми потрапили на ворожу територію.

Це було під Маріуполем. Машина військова, чорні номери. Ми одягнені у військову форму. Їдемо вперше у цьому напрямку. Раніше у секторі “М” ніколи не були. Місцеві мешканці ховаються, спитати ні у кого. Телефонного зв’язку немає. Минули блок-пости. Дивимось – стоїть черга цивільних авто. Я питаю чоловіка: “Ну, що тут у вас?”

“Нормально”, – відповідає.

Дивлюсь у дзеркало: якось вони не так на нас поглядають.

Їдуть хлопці на “дирчику”. Зупиняю, запитую:"Де тут військові?" – “А тут немає військових”. – “А де ж вони?” – “На тому боці”.

З’ясувалось, що заїхали у Павлопіль на інший бік водосховища.

Ніхто ж мене не попередив, що населений пункт поділений водоймою і міст підірваний. Під’їздимо до мосту – дійсно зірваний. Тут вже якісь люди озброєні почали з’являтись. Бачу, що щось не те. Розмови дивні. Розумію, що нас сприймають за сепарів. А на тому боці – також якесь пожвавлення. Там наші також вирішили, що “сепарський” автомобіль берегом курсує. Ледь виїхали звідти.

Останній наш виїзд був до бійців 3-го полку, 55-ї та 57-ї бригад. Поки їздили по Донбасу, наші хлопці переодяглися у нову форму, яку ми їм доправили, отримали посилки з дому, харчі.

Не хочеться розповідати сухими статистичними даним про те, що зроблено, скільком допомогли, скільки тонн гуманітарної, народної допомоги доправили на фронт...

Хочу відзначити людей, які рік, не згинаючись, ідуть разом з Україною, – Володимир Стрежньов, Олександр Скічко, Юрій Гугленко, Віта Атаманчук, Надія Гетьман, Олександр Янчук, Юрій Чорний, Ілона Подлєсна, Сергій Рижкін, Роман Дмитрієв, Неля Бондар, Алла Плосконос, колективи кіровоградських дитячої обласної лікарні, обласного госпіталю, обласної лікарні, а ще шкіл, дитячих садочків, кіровоградських ЗМІ. Також пенсіонери, вчителі, мешканці сіл Степового, Федорівки, Хмельового, Богданівки, Панчевого...

Усіх не перелічити.

Дякую вам, патріоти, прості, українці від імені 42-го мотопіхотного, 40-го бату 17-ї танкової, 18-го бату 28-ї бригади, 80-ї аеромобільної, 95-ї аеромобільної , 55-ї, 54-ої бригад.

Краматорськ, Луганське, Дебальцево, Вуглегірськ, Костянтинівка, Маріуполь, Сартана, Гнутово,Солєдар, Авдіївка... Кіровоград – УКРАЇНА !

Дякую вам, українці, за любов до рідної землі!

Розповідь записала Оксана ВЕРСТЮК




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39619 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua