МЕНЮ










19 лютий 2016 - 10:02

Валентина Литвиненко: Я – актриса


– Ось як воно буває, – зітхаючи говорила моя співрозмовниця – заслужена артистка України Валентина Литвиненко, – ми з Анатолієм Андрійовичем (чоловік – теж заслужений артист Анатолій Литвиненко), приїхавши в Кіровоград після закінчення Дніпропетровського театрального училища, не збиралися залишатися надовго. А вже 46 років тут працюємо! Як тобі це подобається?

– Головне, що це подобається вам, якщо на все життя зачепилися. А куди ви хотіли потрапити? В Київ?

– Це було б непогано. Але, оскільки я родом з Дніпропетровська і обрала професію під впливом вистав Дніпропетровського театру імені Шевченка, куди нас, трьох сестер, в дитинстві постійно водила мама, я леліяла мрію працювати саме в Дніпропетровську. Анатолію Андрійовичу теж подобався той театр. Та бач, не так склалось, як бажалось.

– І?... Не було перспектив?

– Ну, не всім же щастить, як Віктору Алдошину, якого інститутський педагог забрав у стольний град.

– О! Це добре, що ти згадала про Віктора. Все-таки є чим пишатися: наші – в Києві. Як на мене, в герої він зростом не вийшов, але актор дуже різноплановий. Наскільки я пам’ятаю, ти була його партнеркою в деяких виставах. Хочеш щось сказати з цього приводу?

– Ми нечасто зустрічалися як партнери. Можу згадати "Кайдашеву сімю", де він був автором, а я – Кайдашихою. А в "Шельменку-денщику" він – Шельменком, я – Евжені… Було ще кілька спільних вистав, і дуже багато ми з ним працювали в концертах. І як ведучі, і як учасники. Актор він думаючий, яскравий і дуже працьовитий. Фінал – закономірний. Але я не буду говорити, що нам з Анатолієм Андрійовичем не поталанило. Театр Кропивницького став нашою рідною домівкою. Якоюсь мірою це пов’язано із сімейними обставинами. У Литвиненка хворіла мама, і він не міг бути від неї далеко. Він такий відданий син!

– Я теж пам’ятаю, як він постійно бігав з вашого проспекту на Новомиколаївку доглядати маму. Сусіди від нього були у захваті: "Який син!" До речі, ми з твоїм благовірним навчалися в одній школі (одній з найстаріших в Кіровограді і найкращій середній школі №3, що тепер носить ім’я поетеси Олени Журливої), і він "відбив" у мене бой-френда, висловлюючись по-сучасному. Спокусив того театром. Вони ходили по школі, як Пат і Паташонок – довгий і худий Валька Букєєв (царство йому небесне!) і невисокий кремезний Толя Литвиненко. Та це я до слова згадала. Давай краще про тебе. Перша роль, в якій я тебе запам’ятала, – героїня п’єси Ярослава Стельмаха "Гра на клавесині". Ти була такою чутливою, витонченою. Нічого подібного раніше ти не грала. Пам’ятаєш цю роль?

– Таке скажеш! "Гру на клавесині" ставив Олег Степанович Натяжний. Прекрасний режисер, вихователь. Він умів працювати з актором. Завдяки Натяжному я зіграла цю героїню, жінку високої душі. Таким людям, як моя Тоня, у всі часи важко живеться. Вона – ніжна, беззахисна. На ній грають, як на клавесині. Звідки і назва вистави. Чесно кажучи, я розраховувала на інтелігентні, інтелектуальні ролі, а в мені бачили лише характерну, комедійну актрису. До речі, коли ми прийшли в театр, головним режисером був Іван Казнадій. У Івана Васильовича так швидко в герої не потрапляли. Років зо три в масовці ходити доводилось. Свого актора він виховував. Правда, мені якось швидко доручив грати Зіночку у "Трибуналі" Макайонка. Ти, мабуть, не пам’ятаєш?

– Виставу пам’ятаю. І Івана Васильовича Кравцова у головній ролі пам’ятаю. А більше нікого. Тебе я на той час сприймала насамперед як дружину мого однокласника. "Гра на клавесині" стала для мене одкровенням. Чекала і далі чогось подібного, але… Не пам’ятаю.

– Була ще одна роль – Оленка в "Голубих оленях" Олекси Коломійця. Та загалом, інтелектуальною героїнею так і не стала. Режисери бачили в мені характерну героїню, як я вже сказала. І мабуть, вони мали рацію. Ось запитай, яка в мене улюблена роль, і я тобі скажу – Проня Прокопівна у виставі "За двома зайцями". Знаю, знаю, ця п’єса ніколи надовго не зникала з репертуару, і різні актриси грали мамзелю з Подолу. Не знаю, як хто ставився до своєю героїні, але я її люблю.

– Ой, знаєш, колись на твоєму місці переді мною сиділа Наталка Іванчук, світла їй пам’ять, і казала те ж саме: "Не знаю, як хто, а я її люблю". А хто був твоїм партнером? Саша Майстренко?

– Ні, ні. Я грала у парі з Анатолієм Косяченком. Партнер він прекрасний. Ми весь час щось вигадували. Ну, а тепер я тобі розповім про Кайдашиху. Ось ще одна роль, яку я дуже люблю.

– Кайдашиху?!

– Ну, так. А чому це тебе так дивує? Народний характер! Я дуже люблю грати простих людей. Людей, серед яких я жила, з якими формувалася. Були ми на гастролях в Новоархангельську. Сидимо якось перед виставою, відпочиваємо, і раптом у мене якась місцева жіночка запитує: "А ви, мабуть, Кайдашиха?" Невже схожа?! А інша жінка поїхала з нами в сусіднє село, бо не встигла побачити виставу в своєму, а наступного ранку принесла у фартусі груші і яйця. "Ой, як я вам вдячна! Тепер можна і вмерти. Я ж побачила "Кайдашеву сім‘ю". Сільські люди вони такі щирі, відверті, десь трохи наївні. Ставив у нас "Кайдашеву сімю" дипломник Олег Нікітін, а я "доробляла". Пам’ятаю, приїхали критики з Києва, дивилися наш репертуар, то "Кайдашеву..." найбільше хвалили. І мою Кайдашиху – персонально. Та що там! Якось на творчій зустрічі запитували, чи я і в житті така, як Кайдашиха. Анатолій Андрійович каже: "Ще гірша".

– Пожартував.

– Він-то пожартував, а про мене чомусь вирішили, що я б могла бути … мером.

– Ну й діла! Втім, нічого дивного. Якщо вся Україна нині – "Кайдашева сім’я", як кажуть розумні люди, то може, й Кайдашиху обрали б мером? А як ти ставишся до нової постановки "Кайдашевої сімї"? Якщо хочеш, можеш не відповідати. Особисто мені більше подобалася ваша постановка.

– Мені – теж! Але я говорити про це не буду. Запитуй про щось інше.

– Ви з Анатолієм Андрійовичем часто виступаєте партнерами…

– Не так часто, особливо останнім часом, але іноді можна говорити про наш тандем. Цікава у нас була робота у виставі "Йдемо дивитися "Чапаєва". Але особливо люблю нашу виставу "Різдвяна ніч старої діви", де я якраз і грала оту саму стару діву.

– Хороша була вистава. А знаєш, про що я подумала. Певно, в молодості на оцій твоїй старій діві теж всі грали, як на клавесині.

– Так, у чомусь вона схожа на мою Тоню з "Гри на клавесині". Невесела у неї доля. Таких жінок багато навкруг. Пам’ятаю, до нас на кожну виставу ходила одна жінка, а після закінчення приходила за куліси, як правило, з пирогами. Казала: "Це про мене вистава!" І сльозу витирала. Мабуть, щось схоже було в її долі.

– Перехід на ролі благородних мам і мудрих бабусь був складним?

– Я його не помітила. Мені, між іншим, було 40 років, коли я зіграла майже 70-річну жінку Ніну Іванівну у виставі "Весілля на старості літ".

– Я впевнена, театрали пам’ятають цю чарівну музичну виставу Михайла Барського, в основі якої п’єса “Ретро” Олександра Галіна (автора знаменитої п’єси "Любов і голуби" зі ще більш знаменитим кіноваріантом). Вас там було троє, "три грації пенсійного віку" – ти, Женя Мельниченко і покійна Марина Єніна.

– У дійсності до пенсії було ще ого-го! Мені розповідала наша співробітниця, як у неї після вистави просили показати Ніну Іванівну, а коли вона показала, не повірили. 40-річна, в джинсах, з макіяжем, яка там пенсіонерка!

– До речі, крім того, що актриса, ти – ще й театрознавець. Здобула освіту, так би мовити, "без відриву від виробництва". Навіщо?

– Захотілося вищої освіти. У мене ж середня спеціальна. А приходили в театр молоді, після інституту. Думаю: а чим я гірша? І вступила на театрознавчий. Ми, до речі, з Анатолієм Андрійовичем і Колею Барабулею (він з нами вчився, тільки його Казнадій чомусь не взяв у театр) поїхали після училища в Москву вступати на театрознавчий і мали шанс, але роздумали. І все-таки, як бачиш, свого я досягла. І вважаю, це було дуже доречно. Мені і як актрисі моє театрознавство прислужилося. Деякий час я суміщала роботу актриси і завліта. Та це було непросто. Сім’я. Довелося робити вибір. Звісно, я – актриса.

– Пригадую, як у жорстокі 90-і тобі знову довелося діяти "без відриву від виробництва". Тільки не вищу освіту здобувати, а вдатися до комерції, тобто вуличної торгівлі. Навіть у театрі до цього ставилися неоднозначно.

– А що мені було робити? Перевели на 0,25 ставки. Ми обоє в театрі працюємо. Жити ж треба! Приходить син зі сльозами на очах: "Мамо, чому я не можу купити рогалик?" Мене цей рогалик дістав! І відважилася. Знала б ти, що я переживала! Сиджу, торгую. Якийсь статечний дядечко каже: "А ви, здається, актриса". В мене сльози котяться, а він заспокоює. "Та чого ви плачете? Професор Забєлін з "Кремлівських курантів" теж сірниками торгував". Мене цей Забєлін так підтримав!

– Воно й не дивно, що сини професію батьків не обрали. Надивилися!

– Вони в мене і артистичні, і музикальні, професію нашу люблять та поважають. Між іншим, ролі Анатолія Андрійовича напам’ять знають. Він же вдома вчив і репетирував. Вони зробили свій вибір.

– Ага, на них природа відпочила, і тепер внук Ілля священнодіятиме на кропивничанській сцені. Знаю, як ти рада. Та ще й освіта у хлопчика спеціальна. На жаль, нині це рідкість серед молодих. Я про все у тебе запитала?

– Запитай про моє хобі.

– Запитую. І?

– Я дуже люблю вирощувати квіти. З ранньої весни і до пізньої осені вони буяють у мене на клумбі. Анатолій Андрійович по півгодини на балконі стоїть. "Що ти там робиш?" – питаю. "Квітами милуюся". А раніше ж був абсолютно байдужим. Я сама душею відходжу, коли бачу красиві клумби з квітами. І не тільки у моєму дворі. Я люблю красу і на сцені, і в житті. Нехай її буде багато.

– За це і вип’ємо…чаю з малиною. Дякую за розмову.

Бесіду вела Валентина ЛЕВОЧКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.38486 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua