МЕНЮ










28 сiчень 2015 - 00:15

Іван Марковський: Коли мене запитують: "За що ми стояли на майдані?", я прошу уточнити: "Де саме?"


Багато випробувань випало на долю нашого народу після Революції гідності. І все ж її учасники не сумніваються в тому, що Януковича і його партію потрібно було усунути від влади. Такої думки – й теперішній секретар Кіровоградської міської ради Іван Марковський, який брав участь у протестних акціях в столиці від їх початку аж до повалення режиму Януковича. З нагоди річниці Євромайдану "Вечірка" попросила Івана Івановича згадати ті події.

– Вважаю, революція почалася ще влітку 2013 року, – сказав Іван Марковський. – Уже тоді в Києві проходили мітинги, учасники яких вимагали відставки Януковича й Азарова з його урядом. Не припинялися і масові акції, на яких ішлося про необхідність звільнення Тимошенко. Восени до цих вимог додалося гасло: "Ми йдемо в Європу!" Це було ще до того, як влада прямо заявила про призупинення процесу євроінтеграції України. Учасників усіх цих протестів об’єднувала незгода з тотальною корупцією, соціальною нерівністю, свавіллям правоохоронних органів у країні. На початку листопада ці акції у Києві були настільки багатолюдними, що, попри миролюбність їх учасників, дуже налякали Януковича. Так налякали, що він був готовий скласти президентські повноваження.

– Про це вам стало відомо від свого партійного керівництва?

– Від нього. Мені розповіли, що Янукович телефонував лідерам опозиції і казав, що пристане на будь-які висунуті ними вимоги. Але Турчинов, Кличко, Тягнибок виявилися не готовими до цього, оскільки самі змагалися за роль основного опозиціонера режиму.

– Знаю, ви брали участь у протестах в Києві із самого їх початку…

– Так. До середини листопада я з товаришами регулярно, раз на тиждень, їздив у столицю, щоб взяти участь в акціях на майдані Незалежності. До речі, державтоінспекція, виконуючи вказівки не пускати до столиці опозиціонерів з інших міст, зосереджувала свою увагу на мікроавтобусах. Тому нам доводилося їздити в Київ на легковиках, поїздами, рейсовими автобусами. Та й при цьому не обходилося без проблем. Бувало, увечері домовимося, що виїжджаємо о такій-то годині наступного ранку – звичайно ж, удосвіта. А вранці дізнаємося, що вночі у декого з наших водіїв вдома побували працівники СБУ чи міліції й попередили про неприємності у разі виїзду. Дехто не витримував тиску… А із середини листопада я й мої товариші були постійно на Майдані і якщо й залишали його, то тільки щоб піти додому до київських знайомих та помитися там. Ночували ми в наметах, у будинку КМДА та Жовтневому палаці. Комфорту – ніякого. Та ні жахливі побутові умови, ні залізна дисципліна нікого не лякали. До речі, про дисципліну. Дуже суворі, майже військові, порядки були у представників "Свободи" на Майдані. А заборона випивки стосувалася усіх учасників протесту. Із запахом спиртного на Майдан не пускали.

– Скільки людей від Кіровограда постійно було на Майдані? Ваша група уповноважувалася командирами революції на виконання якихось завдань?

– Від Кіровограда нас було від ста п’ятдесяти до двохсот п’ятдесяти. Наша група відповідала за Нацбанк – охороняли його будинок від можливих провокацій. Були й групи, які вартували біля приміщень Генпрокуратури, МВС, інших держустанов. Щоранку ми розходилися з Майдану колонами на ці пости.

– Новий 2014 рік ви зустріли на Майдані?

– Так. Мушу сказати, в ту ніч на Майдані було значно менше людей, ніж зазвичай під час революції. Представники Західної України незадовго до того майже всі поїхали додому, бо у них заведено відзначати Різдво і Новий рік лише в сімейному колі. Кияни вчинили так само. І це покладало на нас – тих, хто зостався на Майдані, велику відповідальність. Пригадую, зі мною тоді були Микола Цирфа зі своєю дружиною Наталкою та Валентин Березовський. На душі в кожного з нас було тривожно – ми відчували, що в разі наступу силовиків Майдан не витримає. Та підняти настрій з допомогою хоча б келиха шампанського нам і на думку не спадало. І я не чув тієї ночі із сусідніх наметів звуків, характерних для відкривання шампанського.

– Вам доводилося спілкувалися із, як мовиться, знаковими постатями Євромайдану?

– Часто розмовляв з Русланою, вона майже весь час була на Майдані. Я був очевидцем того, як співачка подарувала свою куртку юнакові, котрий покинув інститут і прийшов на Майдан, щоб, за його словами, рятувати Україну. Познайомився на Майдані я й з Ігорем Луценком. Спілкувався там і з Парубієм, Кубівим.

– Вони доступні були для простих людей?

– Так, ходили по Майдану без охорони. І Тягнибок – теж. А от Кличко приходив на Майдан у супроводі охоронців. Мабуть, щоб не чіплялися з розмовами спортивні уболівальники.

– Чи була зброя у групі євромайданівців, до якої ви входили?

– У нас не було ні зброї, ні "коктейлів Молотова". Та ми знали, що вони є у, наприклад, у "Правого сектору". І ці речі пішли в хід, коли "Беркут" розпочав бойові дії. А до того озброєній до зубів міліції активісти протистояли з палицями. Ті люди – справжні герої. Один із них – кіровоградець Микола Джоган, який брав участь у боях на вулиці Грушевського… Особисто я у такому пеклі не побував. Та я й мої кіровоградські товариші 18 лютого брали участь у захопленні офісу Партії регіонів на вулиці Липській.

– Розкажіть про це.

– Коли ми прийшли до того будинку і активісти, які були в перших рядах, постукали в двері, то зверху на нас полилася холодна вода. То нас із шлангів поливали охоронці офісу. Тим часом міліціонери, які сиділи на дахах будинків, кидали вниз димові шашки. І мені під ноги потрапила така шашка. Почулися постріли з вулиці Грушевського. Неподалік наші активісти вступили в бій із силовиками, загорілася машина. Згодом вхідні двері в офіс регіоналів було зламано, і ми увірвалися всередину. Тетяна Чорновіл, яка була в перших лавах, заходилася викидати з шаф, шухляд столів папери. Я підняв дві теки з документами. А увечері, повертаючись в Кіровоград, узяв ті теки із собою. Їхали ми, кіровоградці, трьома мікроавтобусами. І я помітив легковий автомобіль, який весь час їхав за нами. Аби сплутати переслідувачам карти, я пересів в іншу машину, легкову. Мене взяв фермер з Бобринця, який також брав участь у революції в Києві. Він мене й привіз додому. Біля мого будинку мене вже чекала міліція. Сержант і старший лейтенант, підійшовши до мене, зажадали показати їм вміст сумки. Бачачи, що опиратися немає резону, я виконав цю вимогу. Та міліціонерів не вдовольнило побачене. Тим часом до них прибуло підкріплення – з’їхалася сила-силенна міліції, у тому числі Запорожець, тодішній начальник міської державтоінспекції. Уся ця братія була дуже занепокоєна. Вона обшукала й авто мого сина, який саме приїхав був до мене. На запитання: "У чому справа?", "Що шукаєте?" ми не почули відповідей… Наступного ранку я розповів про це неподобство на нараді, яку проводив міський голова, та ніхто й не подумав реагувати на це. Аж коли мене вже обрали секретарем міської ради (це сталося 6 березня.– Авт.), то я ще раз поцікавився у Запорожця, чим була спричинена міліцейська акція біля мого будинку у ніч на 19 лютого. Запорожець сказав, що тоді вони виконували наказ з МВС про те, щоб вилучити у мене теки, які я забрав у центральному офісі Партії регіонів. Виявляється, система відеоспостереження зафільмувала мене в той момент, коли я піднімав ті папери. А не знайшла міліція їх у мене тому, що я, коли пересідав у машину бобринецького фермера, забув їх у мікроавтобусі. 19 лютого їх мені передали люди, які в ньому їхали. Потім я віддав ті документи Кальченку.

– Що то за документи?

– Там був договір з китайцями, відповідно до якого їхня фірма отримала з українського бюджету три мільярди гривень за прокладання доріг і мостів. Оскільки фактично того будівництва не велося, гроші було вкрадено. Також у паперах, які підібрав у головному офісі регіоналів, я натрапив на прізвища Царьова, Клюєва.

– Навіщо тодішній владі потрібно було зберігати державні документи в партійній конторі? Невже вона не довіряла своєму ж уряду?

– За Януковича багато фінансових питань державної ваги вирішувалося саме в партійному офісі. Мабуть, відомості в підібраних мною документах становили секрет, якщо ті папери не було передано до Кабміну.

– Доводилося чути, ніби на деяких стадіях Євромайдану революційні настрої серед його учасників вгасали.

– Це неправда. Ми були налаштовані стояти до переможного кінця. І нам допомагав Бог.

– У чому це виражалося?

– У тому, що дим від палаючих шин валував до будинків уряду й президентської адміністрації. А як підтримували нас кияни! Бачили б ви, як інтелігентні жінки в норкових шубах розбирали бруківку! Це особливий народ – кияни!

– У той час, коли в Києві велися бойові дії, в обласних центрах місцеві активісти почали захоплювати приміщення державних адміністрацій. Декому невтямки: яка в цьому була необхідність?

– Потреба була, і полягала вона в тому, щоб морально підтримати учасників Євромайдану. Ми раділи, дізнаючись про захоплення в інших містах адміністративних будівель.

– Ось майже минув рік відтоді, як Україна позбулася Януковича…

– І мене нерідко питають: "За що ж ми стояли на Майдані?" Я в таких випадках кажу: "А ось з цього місця – детальніше! Де саме ви стояли?" І, буває, з’ясовується, ця людина не має до Майдану ніякого стосунку… Та більшість народу сподівалася, що буде кардинально змінено владу, що покарають винних у розкраданні країни, в розстрілі Небесної сотні. А насправді ніхто ні за що не відповів. Багатьом злочинцям, чиї руки – в крові, дали можливість втекти за кордон… Так, зараз війна, зараз нам усім дуже тяжко. Але це не значить, що треба було й далі терпіти Януковича і його банду. Влада, яка глибоко зневажала народ, була приречена на поразку.

Розпитував Віктор КРУПСЬКИЙ



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.42484 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua