МЕНЮ










1 листопад 2019 - 12:34

Василь Бондар, За рибу гроші (оповідання)


Рибу на ринку Олександр Семенович купував завжди сам і чистив луску, і патрав її сам, і смажив – нікому не доручав цієї, як він вважав, чоловічої справи. Все життя, а на пенсії й поготів. Рибу він любив, і всі домашні визнавали його за вмілого кулінара-рибника. Купував карасі, коропи, товстолоби переважно, навіть судака й щуку брав, але в останніх і ціна кусалась, і м’ясо було якесь жорсткувате, безжирне. Купував на міському центральному ринку в однієї й тієї ж продавщиці, яка завше посміхалась, впізнаючи його здалеку. Одного разу Олександр Семенович з нею погиркався, бо підсунула вона йому, м’яко кажучи, несвіже. «Як це так, – обурювався він, – вона ж мене знає, я в неї постійний покупець і ось таке учворити!» І не змовчав їй про це наступного разу. Продавщиця вибачалась і виправдовувалась, що кожну ж рибину вона не може перевірити, чи вона десь уже не залежалась, ставкові господарі завжди запевняють, що – сьогодні ще в сітці тріпалась, а часом трапляється… Так, трапляється, мовляв, нікуди не дінешся, але й покупець теж повинен знати, що бере: насамперед на зябра мав би глянути – як потемніли до вишневого хоча б, то отаке воно й усередині риби робиться… Після тієї балачки в перші тижні він таки пильно придивлявся до зябр і живіт риб’ячий мацав двома пальцями – чи не булькає там, але згодом не один рік минув без обману, й Олександр Семенович не став екзаменувати незмінну свою продавщицю. А якщо сказати точніше: притупив пильність.

Нинішнього літа, червень, початок літа видався неймовірно спечним. З безхмарного неба палило сонце, аж відкриті термометри зашкалювало, на вулицях людей поменшало, ховалися по квартирах, рятувались кондиціонерами, а хто не мав їх, то дихкотів у залізобетонних стінах, як риба, викинута на берег. Чи спека була причиною, чи якийсь інший фактор, але в постійної продавщиці рибна ятка опустіла. І втретє, і вчетверте навідувався Олександр Семенович на центральний ринок, та продавщиця тільки кривилась і руками розводила. Правда, валялись по чанах, прикриті від мух синтетичними сіточками срібненькі плітки-довгушки для котів чи головаті бички морські (де те море?) аж почорнілі, бо їх ніхто не брав – проте це не наїдок. Іще лежала різна червона риба (не для пролетаріату) і масивні шматки почищеного білого амура, на якого можна було тільки зиркнути, а Олександр Семенович ще й іншу причину міг собі вигадати: чого це, мовляв, я буду брати почищену рибу – чи в мене руки не з того місця виросли?

Отак і минали безрибні тижні. Дружина хоч і купувала, рідко, мороженого морського хека чи блідо-помаранчеві обрізки-животики нетутешніх сьомги чи лосося, але то не те. Найсмачніша річкова (чи ставкова – наша!) риба.

А то якогось разу подався він не за рибою, а на блошиний ринок пошукати поличок для холодильника. Полопались зарубіжні вутленькі: дружина безтолково накладала повні з борщами та супами каструлі, от вони й не витримали. Китайське, видно, чи турецьке причандалля: в них же там як – чим менше служить штуковина, тим для виробника вигідніше… І подався шукати чоловік майстерні по всьому місту – ніхто на ремонт таких дрібниць тепер не організований, лиш одна обізвалась: сфотографуйте марку заводу-виготовлювача, перешліть нам по Viber’у; не знаєте такого? Ну, то на флешці принесіть – ми відправимо на склад: якщо є в наявності, то… А колись же в будь-якій майстерні взяли б у тебе замовлення! Олександр Семенович вирішив, що на блошиному ринку він швидше знайде ті полички, ніж гратиметься із новітніми технологіями. Однак і тут не пощастило. Він обійшов увесь скверик навколо пам’ятника героям революції (скільки тих революцій уже було в нього на віку, а та – найсправжніша), надивився всякого непотребу, який люди виносять на продаж, та потрібного не уздрів. Ніхто ніде й приблизно не виставляв такого товару, тільки підказували дядьки-діди, що полички можна вирізати з оргскла чи вініпласту, ось тут сидів минулої неділі один, він би тобі зробив що хоч…

Так з досадою в серці протинявся Олександр Семенович на ринку блошиному, потім перейшов на справжній, товарний, який колись називався натурально колгоспним, а тепер хіба назва зосталась, бо про які колгоспи мова… На цьому найбільшому в місті ринку можна було запросто заблудитися, і, певно, так би й сталося, якби ноги його несамохіть не привели до рибного відділу і в глибоких та довгих чанах він побачив, як плещуть хвостами золоті карасі й дзеркальні коропи, а на лотках лежать опасисті, як підсвинки, товстолоби. От дива! Там, на центральному ринку, жодного, а тут… І він зрадів, що не випадково вибрався з дому, хоч і марудився з пошуками тих поличок.

– Шо берем, мужчина? – запитав його худий і вертлявий чоловічина з брезентовим фартухом на грудях й аж до колін. – Товстолоб берем?

– Берем, – неохоче відповів Олександр Семенович, бо не дуже любив, як йому ото нав’язують та ще й так рішуче. – По чому ваші товстолоби?

– Та по чому… Смотря які! Оці, маненькі, кіло чи півтора, по тридцять гривнів, а ось трикілограмовий – по тридцять п’ять. Чим важчий товстолоб, запомніть, мужчина, тим він вкусніший. Берем?

– Він у вас свіжий? – обережно запитав Олександр Семенович й мало не вкусив себе за язик, таким недоречним видалось йому питання.

– Свіжий-свіжий, сьогодні завезли. Берем? Я вам ось цього трикілограмового у два кульки покладу, щоб надьожніше – не капало на ноги… У вас свій? Так я за кульок грошей не беру!

– Скільки з мене? – спитав Олександр Семенович. Йому вже став надокучати цей балаболка, й він аж пожалкував, що так швидко погодився.

– Я ж сказав: три кіло! Чи арифметику в школі не вчили? Сто п’ять гривнів, і ніяких знижок.

У тролейбус Олександр Семенович сідав усе ж повеселілий: не згаяв часу. І вдома, сполоснувши верхнього кулька й вивішавши його на балконі сушитись (новенький, цупкенький – пригодиться!), проворно взявся чистити рибу, поки жінка не прокинулась – вона в неділю любила поспати вволю, от прокинеться, а рибка вже на столі. Та смажений дух її розбудить! Три кілограми – це вже м’ясо таке, як відбивні зі свинячого ошийка. Він знає, він у рибі спец.

Але тупий, спеціально негострений ніж для знімання луски пригальмував уже з хвоста, й Олександр Семенович кинувся виймати зябра: вони були темні аж чорні. «Та казав же: свіжий-свіжий!» – подумки обурився він і чим далі розбирав товстолоба, тим більше хмурився, бо луска зривалася разом із шкурою. А як розрізав черево широким і гострим як бритва ножем, то в кухонну мийницю потекла густа й смердюча нафта, в якій не розбереш ні кишок, ні печінки, навіть білий міхур був якийсь коричневий і здутий.

Олександр Семенович відчинив вікно й продовжив екзекуцію риби й себе самого. Гострі й пругкі ребра не трималися туші й вилазили на волю, аж плакати хотілося.

– Ти чим це тут розсмердівся? – почув він за спиною голос дружини.

– Бери-но посоли гарненько, – замість відповіді сказав якомога спокійніше чоловік. – Купив ось риби, а вона трохи не той…

– Та вона добре «не той»! – сердито мовила дружина, потягуючи носом і роззираючись припухлими од сну очима. – Сусіди, гляди, в двері будуть грюкати! Наче тут труба каналізаційна порвалась.

Вона хотіла взяти риб’ячу голову, але чоловік відвів її руку й подав шмат відрізаної тушки від хвоста:

– Бери соли!

– Саша, ти потруїти нас хочеш?

– Чого це потруїти?

– Ну, ти ж подивись на цю рибу: вона в пальцях розлазиться.

– Посолиш – і буде все як слід – я знаю.

– Що ти знаєш?! Хіба забув, як колись раз приносив, то тоді ж була не така, як ця. Гірка, що й в рот її не можна було взяти. А це ж просто – гниль, ніяка сіль її не врятує – тільки на смітник.

– Я за неї сто п’ять гривень угатив! – як останній аргумент прозвучало з уст Олександра Семеновича.

– Отак би й зразу сказав! – розсміялась дружина. – Вічна твоя комуняцька теорія про економну економію та жлобство твоє селянське…

Починається. Як тільки трапляється найменша нагода – вона штрикає під саме серце.

– Я ж тебе просив, – Олександр Семенович зупинився в роботі, стояв перед дружиною з ножакою: в очах кипіла лють. – Не чіпай моїх переконань: ніякий я не комуняка!.. І мого походження не чіпай!.. Скільки разів просив…

Він вирвав з її руки риб’ячого хвоста, ретельно посолив його з усіх боків і поклав у емальоване коритце. І рукою махнув навідліт: іди звідси, н-не мозоль очей!.. Але дружина стояла як укопана і невідомо, чи то посміхалась знущально, чи жалощі випромінювала, як ото вміє.

«Таке ото корчить із себе: “на смітник, на смітник”! Виросла у міщанській родині, батько працював кухарем у містечковій їдальні, приносив торбу кожного вечора, як сама розказувала, всіляких окістів, голубців, пундиків з сиром, цукерок шоколадних… “В нас у льоху, скільки й знаю, стояла велика каструля із викладеними кружалами домашньої ковбаси у смальці…” А скибки хліба чорного, посмаченого олією й посипаного сіллю як найсмачніше їдло на світі – не куштувала? То це ще можна жити! А що мої старші брат із сестрою у 47-ому черепашок у річці ловили й смажили на кабичці, так що тяжкий дух ішов на весь куток – не хоч? Вона мені моїм селянським походженням коле – та без села ви, міщуки задрипані, мали б на три пальці смалець!..»

Голова думала, а руки трудились. Не зважаючи на ті кпини та зловтішання.

Він викинув у сміттєве відро тільки голову, завбільшки з кварту (товстий лоб!), а все решту сумлінно пересолив, поскладав у три коритця, прилаштувавши так-сяк на нижню, потрощену поличку в холодильнику. Потім поприбирав на стільниці, витираючи останні залишки нудотних нутрощів риби, вимив руки й пішов у спальню. Приліг на дивані. Взяв книгу в руки, томик Ернеста Гемінґвея, але не читалось, бо чув, як дружина ніби плаче у сусідній кімнаті. Це її найдошкульніший удар – нічого не говорити, не кричати-галасувати, а тихенько заплакати. Нечасто вона його використовує, цей свій дієвий прийом, але бува…

А й справді, якщо подумати, можуть потруїтися. Сам він собі наробить лиха, бо жінка точно не вживатиме. І кому це потрібно? Навіть тому, хто її, цю рибу, продавав. «Свіжа-свіжа!» – брехло отаке. І якби ще не спитав, а то ж і самому незручно стало, бо наче недовіряв йому, а тепер бач, як обернулося! Врешті, продавець і повинен відповідати. Що це за торгівля така? От взяти й вернути йому це смердюче й ослизле! Віддасть гроші? Чорта з два. Це тобі не колись: народний контроль, санітарна епідеміологічна станція, «прожектори» комсомольські та всякі… Тоді боялись, а тепер сам біс їм кум і сват, цим шахраям та надурювачам… Сто п’ять гривень – наче взяв і викинув на вітер… Олександр Семенович міг би подумати й крутіше, але змора його здолала, й він під ці невеселі міркування полінувався подумки лаятись і заплющив очі…

Заплющив і враз розплющив, бо почув гуркіт на кухні, наче миски з ложками зі столу падають і б’ються на кахляній підлозі.

– Що там таке? – скочивши з дивана, запитав він дружину, яка на кухні ворожила біля нижньої полиці холодильника. І хотів уже додати: «Не чіпай там нічого!», та згадав своє обдумане перед дрімотою і лагідніше та не дуже рішуче мовив: – Піду я попробую вернути їм цю рибу.

– Де – на базарі? Ти смішний. Ніхто тобі й заїкнутись не дасть. А то ще й наслухаєшся такого та хоч би не нарвався на придурка – зараз знаєш, хто у торгівлі працює?

Ці пораженчеські настрої ще дужче підштовхнули Олександра Семеновича до боротьби за справедливість. Як там каже одна відома дама з косою: «Справедливість є…» Почекайте, поборемось.

Він глянув на годинник: близько другої – ну, ще ринок пару годин телесуватиметься. Так же? Він вивернув один лоток із шматками риби, в яких найдужче повипинались ребра із м’яса, у кульок з-під потрохів, скочив на балкон і зняв верхній кульок – так швидше упізнає покупця по своїх кульках…

– Поки ти вернешся, то я те все до решти вимету, – сказала жінка йому навздогін. Олександр Семенович вдав, що не почув її зухвальства.

До «Колгоспного» ринку їхати майже через усе місто тролейбусом. Поки добрався – півгодини минуло. А ще й потермосував трохи пенсіонерний люд. Переважно пенсіонерний, бо хто ж тепер у тролейбусах їздить? У маршрутках – молодь, у таксі – бариги та одчайдухи, а в тролейбусах, цьому найдемократичнішому громадському транспорті – пенсіонери й пільговики різних марок. Його змусили термосувати. Сидів у кутку, при самій кабіні водія. Показав посвідчення, все в нормі. Коли це десь на півдорозі питає беззуба бабусенція кондукторку: «Чак будчо ждохлячіной жавоняло!» Кондукторка озирнулась назад-вперед: «Та щось таке і мені почулось». Тоді вже Олександр Семенович включився: «Це в мене ось у кульку. Риба. Оце таку рибу на ринку продали». «Ча не може бучи – вонь чакая!» – недовірливо глянула на нього бабусенція. «Не може, та може, – твердо сказав Олександр Семенович. – Три години тому». І розказав, як це було і що він тепер далі задумав. «Щоб гроші вернули? – перепитав сивий з острішкуватими, як у Брежнєва, бровами чолов’яга. – Та нікада в жизні! Пройшли вже ті врємєна». «Врємєна пройшли, – в тон членові політбюро мовив Олександр Семенович, – а люди не пройшли: люди ті самі. Якщо з ними по-людськи». Після цих слів зчинився ґвалт: одні просто підтримували діда-брєжнєвця, інші сміялися з Олександра Семеновича, його наївності й непрактичності, треті просто радили брати вудочку і йти краще на ставки, ніж ото возитись непонятно з чим і для чого, а шепелява бабусенція перекричала усіх: «Ану виходь уже шо швоєю вонячиною, герой жа шправедливіщь!»

І він вийшов – за одну зупинку до ринку.

Постояв, подумав. Може, й справді, вкинути цього кулька в сміттєвий контейнер і не смішити людей? Дружина й питати не буде, як і що. А він – сам себе питатиме? Чого спасував перед обставинами? Чи злякався безсовісних торгашів? Та почекай ти робити висновки: може, той продавець і справді нічого не відає про несвіжу рибу, а ти його вже у безсовісні записав… І Олександр Семенович, підбадьорений таким обнадійливим висновком, рушив на ринок.

У рибному притемненому під тентами відділку вже майже нікого не було. Один чоловік у довгому, майже до п’ят, що черкався асфальту, брезентовому фартусі розганяв страпатою мітлою на боки калюжі, і повненька жіночка навстоячки за прилавком тасувала паперові гроші, перев’язуючи кожну папушу гумовою стрічкою.

Він звернувся до неї:

– Вибачте, я ваш сьогоднішній покупець, у мене…

Жінка підняла вказівного пальця й продовжила рахувати виручку.

Олександр Семенович стояв, чекав і трохи сердився на себе, що перебив людині роботу. Не перебив, а збирався перебити… Підійшов якийсь неголений, все руде в нього – борода, вуса, чуб, навіть брови, заглянув у кульок, пофукав. І коли Олександр Семенович став йому розповідати про суть справи, він заплющив одне око, надув губи й помахав на рівні пояса вказівним пальцем:

– У нас такого не продают – ти чо?! Три дні на балконі протримав, а тепер хочеш?..

Олександр Семенович розгубився:

– Та на якому балконі – встиг хіба почистити! Три години тому.

Жінка дорахувала гроші, засунула чергову пачку купюр у сумочку на поясі й безбарвно глянула на Олександра Семеновича:

– Яка риба, у кого купували?

Олександр Семенович показав на місце, де стояло деко з товстолобами.

– Це Валя, – сказала товстушка. – Опишіть мені!

– Що описати?

– Людину, яка вам продавала.

– А… Це не жінка була, а мужчина… – зам’явся Олександр Семенович. Може, він неправильно вказав місце? – Ну-у… в такому грубому фартухові до колін…

– Так тут усі у фартухах – ви не помітили? – щось таке лагідне пробивалося в її голосі.

– Невисокий… Х-худорлявий… Ще й сказав мені: свіжа-свіжа, а виявилось…

– Це Валя-Валя. Ей, Рижий, дай мені телефон Валіка! – гукнула вона в глибину затемненого приміщення. – Ти чуєш, що я тобі кажу?!

З глибини виїхала автокара, за якою ступали два бородані, справді в фартухах, мовчки стали зливати рибу з маленьких чанів у великий. І подивлялись раз по раз на Олександра Семеновича. А він мимоволі подумав, що найнадійніше купувати рибу з чанів – ту, яка плаває. Правда, й ціна плаває аж куди…

– Рижий!

Знайомий голос з глибини:

– Я переспросив усіх: ні в кого нема його телефона!

– «Рускіє своїх не здают». Харашо… Він уже десь заправляється, – сказала сама собі жінка. Але й Олександр Семенович почув. І ще більше пройнявся до неї довірою.

Бородачі закінчили зливати-переливати рибу й стали розвертати автокару. І раптом один з них садонув ліктем у ребро Олександру Семеновичу, кресонув по ньому насупленим поглядом і різко штовхнув кару з масивним чаном вперед, аж вода вихлюпнулась через край і пара карасиків заплескали хвостами на бетонній підлозі.

– Ти чо’ рота роззявив на проході? Не бач, що розвертаємось! – мовив другий бородач і підморгнув.

«Чи це знак, щоб ушиватись?» – зовсім без страху подумав Олександр Семенович. І перевів погляд на жінку. Вона телефонувала своїм сенсорним смартфоном то одному, то другому, але все безрезультатно, а потім враз розцвіла на виду: на вході показався той, що продавав товстолоби.

– Валік, іди сюди! – ніжно покликала його товстушка. І як він рушив, запитала: – Ти вже – готовченко?

– Кому-кому яке діло! – ствердно відповів він, а підійшовши ближче, шаснув рукою жінці до грудей, та вона ухилилась. На що він удавано заскімлив: – «А я собі-і гуляю-у-у, як рибка…»

– Слухай, рибко! – звернулась до нього жінка. – Ти продавав сьогодні цьому чоловікові товстолоба?

Валентин втупився осклілими очима в Олександра Семеновича. Потім підійшов, недбало сунув руку в кульок і з відразою кинув шматок риби назад.

– У мене-мене… такої риби не було… І я вас, чесно-чесно скажу, не знаю… Не знаю, ні, не знаю.

– Як не було? Осьо три години тому на цьому місці… Товстолоб, три кілограми – сто п’ять гривень…

Але Валентин його вже не чув: він пішов собі повільно до виходу, похитуючись на боки, як і заходив. Олександр Семенович благально дивився на жінку, але вона була холодна, як айсберг в океані, де не такі вошивенькі товстолоби водяться… Тільки й сказала:

– Ох, Валя-Валя!

– Та я в санепідемстанцію звернусь… – почав було Олександр Семенович хапатись за соломинку, бо відчув: фініта ля комедія. Усмішка на жінчиному обличчі зупинила його тиради.

– Ви знаєте, що вже нема ніяких санепідемстанцій? – спитала вона якось аж весело.

– Нема? – як хлопчак здивувався Олександр Семенович. Що ж це він так сплохував. Ну, що «комсомольського прожектора» нема, то це давно відомо, а щоб епідем…

– І народного контролю нема, – наче спеціально знущалась над ним повнява і вродлива, він уже встиг роздивитись, продавщиця. – Давно нема комунізму…

«Вона точно хоче мене дістати! – вирішив Олександр Семенович. – Наче змовилась із дружиною. При чому тут комунізм?.. А за епідемстанцію вона мене розводить – не може бути, щоб таку потрібну установу ліквідували: це ж охорона здоров’я кожного з нас, бо ось таких безвідповідальних бухариків на кожному місці треба пришпилювати…»

Він би й іще продовжував подумки обурюватись, але включила смартфон продавщиця, щось говорила й покивувала на нього.

– …він вам сам усе розкаже: я даю йому телефон. Що? Почекайте. – Продавщиця відставила на всю довжину руки смартфон і тихо спитала Олександра Семеновича: – Скільки ви заплатили за рибу? Сто п’ять гривень? – Тоді в телефон: – Каже, що… Чули?.. Харашо.

Олександр Семенович не повірив своїм очам: продавщиця, оця вродлива повнявка, поклавши телефон на прилавок, відрахувала дві п’ятдесятки і п’ятірку й подала йому.

– Дякую, – не знайшовся що більше сказати Олександр Семенович, хоча знав, що треба сказати більше, ніж це одне слово, але нічого такого не приходило в голову, а банальностей не хотілось говорити, тому лиш запитав на прощання: – Як вас звати?

– Оксана, – посміхнулась молодиця.

– Можна, я тепер до вас приходитиму купувати рибу? – знайшлися нарешті ті небанальні слова.

– А я не продаю, я бухгалтер фірми.

Олександр Семенович ще хотів і на виході оглянутися на бухгалтерку фірми Оксану, але подумав, як це смішно виглядатиме збоку, й попростував не озираючись.

В очікуванні тролейбуса він нагледів у кондитерському ларьочку «Snikers’и» і купив два. Колись він їв їх, але дуже-дуже давно, ще як діти були малі, так що й забувся їхній смак, а тепер вирішив узяти – собі і дружині, хоч яка вона не є «язва семигодня», як нерідко його батько обзивав матір, коли та допікала – хоч і не було в тому обзиванні тяжкої лайки, а просто відповідь на образу чи докір. Якби десь поблизу продавалась шаурма, то він би й шаурми купив, бо от цього чуда-юда не пробував точно ніколи в житті, а кажуть, що смачно. Він аж роззирнувся довкола, чи не трапиться на очі кіоск із шаурмою.

Дружина, як не дивно, таки поцікавилась результатом його походу за справедливістю. Й уважно вислухала розповідь чоловіка, який аж захлинався, малюючи образ бухгалтерки Оксани.

– Вона, до речі, теж, як і ти, штрикнула мені комунізмом, – сказав Олександр Семенович.

– І правильно, бо ти ж не можеш, щоб не порівнювати: от тоді було дешевше, от тоді людина була захищеніша, от тоді було справедливіше!..

– Бо правда! – аж викрикнув Олександр Семенович. – От коли за роки цієї демократії зі мною вчинили так справедливо, як сьогодні? Я вже й не пам’ятаю. Бо нема кому й пожалітися, якщо щось не так… А тоді було! І тоді не крали, не дурили, як тепер. На кожному кроці.

– Знову ти за рибу гроші, – засміялась дружина. – Хоч сказати, що тоді був справедливіший лад?

– Виходить так.

– На чому він тримався? На страхові. Не на свідомості, не на совісті, не на моралі… Менше крали, бо знали, що дадуть по шапці. А людина повинна усвідомлювати, що красти – гріх. Чому в нас у роки перестройки і в перші роки незалежності так потужно зріс рівень злочинності? А тому, що влада випустила дух, тобто каральна система перестала працювати, а в гомосовєтікуса морального духу, душевних засторог й на краплю не лишилось, бо їх ніхто в людині не виховував – церкву поруйнували, практично знищили і так далі.

Олександр Семенович встав і подався в спальню. Він не міг слухати цієї політичної тріскотні. Він знав: людина повинна бути доброю. Як ота бухгалтерка фірми Оксана. Вона ж його перший раз бачить, могла б просто відмахнутись, і він би не мав до неї ніяких претензій, а…

Він ліг на диван і розкрив Гемінґвея. «Старому снилися леви». Ич, як придумав! А тобі, контуженому комунізмом? Що б ти побажав, аби приснилось?

Василь Бондар, 9-11 липня 2019 року, с.Теліжинці



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.46277 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua