МЕНЮ










4 вересень 2015 - 10:14

Василь Cтояновський: Люди недолюблювали міліцію і за радянської влади


31 рік прослужив Василь Стояновський у лавах міліції Кіровоградщини. Більшу частину цього часу він працював у карному розшуку, займав і адміністративні посади. І хоча на пенсії Стояновський уже давненько – з 1985-го, він і досі іноді бачить сни на, так би мовити, міліцейську тематику. "Буває, сниться, що проводжу нараду з підлеглими, – зізнався Стояновський авторові цих рядків, – що вичитую їм за недоліки…" А скільки цікавих історій, пов’язаних із міліцейською роботою, пам’ятає Василь Никифорович! Деякі із них він розповів для публікації у "Вечірній газеті".

Перебрали

Для кожної епохи характерні певні злочини. Наприклад, у шістдесятих, та й на початку сімдесятих років минулого століття були поширені нічні нальоти на сільські магазини.

– Це було в шістдесятих, я тоді працював заступником начальника Кіровоградського райвідділу міліції, – згадує Василь Никифорович. – Якось мені телефонують з роботи о третій ночі і повідомляють, що в райвідділ доставлено трьох чоловіків, які ймовірно обікрали магазин, кожен – п’яний як чіп. Я – на службу. Там з’ясував ось що. Уночі наші старшина Коваленко і водій на службовому "бобику", це – народна назва ГАЗа-69, поверталися з Аджамки. Там Коваленко розбирався, чому повісився якийсь мешканець, після чого труп було завантажено до "бобика". Міліціонери везли його в розташований у селищі Новому морг. І назустріч їм трапився такий же "бобик", який петляв дорогою. Коваленко наказав зупинитися водієві підозрілої машини. А той і двоє його супутників – лика не в’яжуть. Машина ж – повна краму, явно краденого. Міліціонери зв’язали ймовірних злодіїв і доставили їх до райвідділу. Їх помістили в КПЗ, щоб протверезіли там, поки в райвідділ надійде інформація про крадіжку з якогось магазину. Настав ранок, а заяви про це – нема й нема. Аж під полудень нам стало відомо, що обікрадено сільмаг у Калинівці, а інформація про це надійшла із запізненням через пошкодження телефонної лінії… До тями злочинці приходили в КПЗ протягом доби – так перебрали були. А потім розповіли, як викрали "бобика", як поїхали на ньому в Калинівку, як з його допомогою забралися до магазину: один кінець троса прив’язали до дверей, а інший прикріпили до машини… Вони планували втопити автомобіль, а крадене – закопати, щоб потім його потроху збувати…

Ренегат з паспортного столу

За словами Стояновського, серед тодішніх злочинних груп, які спеціалізувалися на нічних крадіжках із сільських магазинів, траплялися й озброєні – справжні банди. Особливо вони лютували в західних районах Кіровоградщини, де після війни в лісах та ярах залишилося багато зброї. Щоправда, випадок із цієї серії, про який розповів Василь Никифорович далі, трапився на півдні області – в Бобринці.

– Якось у шістдесят третьому чи шістдесят четвертому році у цьому містечку протягом місяця двічі обікрали раймаг, – каже Стояновський. – Я брав участь у розкритті цих злочинів як працівник відділу карного розшуку обласного УВС, мені було доручено курувати кілька районів Кіровоградщини, в тому числі Бобринецький. Ми схилялися до версії про те, що крадіжка з раймагу – справа рук "гастролерів" з Кривого Рогу. А виявилося, що злочинці – місцеві. Більш того, вони мали спільника з числа співробітників Бобринецького райвідділу міліції. Викрили ми цю групу завдяки такій пригоді. У райвідділ надійшло повідомлення, що недалеко від Бобринця перекинувся автомобіль. Міліціонери, прибувши туди, застали перекинутого "бобика", а біля нього – п’яного водія і ще кількох мужиків, також п’яних. Велика кількість новенького товару у машині вказувала на те, що ця компанія обібрала якийсь заклад торгівлі. Підозрюваних було затримано. У них і зброя знайшлася. А ватажок цієї групи виявився тричі раніш судимим. Останнє покарання він не відбув до кінця – утік з колонії. Осівши у Бобринці, тут оженився. Видавав себе за добропорядного громадянина, а тим часом створив злочинну групу. Я потім його допитував у райвідділі, у тому числі вночі, хоча це й заборонялося – заради безпеки співробітників міліції. До речі, він виношував намір скористатися цією обставиною, навіть пригледів був у кабінеті кам’яну чорнильницю, щоб мене нею огріти по голові і втекти. Про підступні наміри злочинця я вчасно дізнався від нашого агента, якого підсадили до нього в камеру… Хто, питаєш, з міліції мав стосунок до цього угруповання? Він служив у паспортному підрозділі й інформував злочинців про все, що відбувалося в райвідділі. Ватажок злочинців доводився йому далеким родичем.

"…І я, майор міліції, порпався в смітті"

На запитання щодо втручання радянських, партійних органів у діяльність міліції Василь Стояновський відповів так:

– Наведу приклад. Це трапилося наприкінці шістдесятих, тоді я був заступником начальника Кіровоградського міського відділу міліції (розташовувався він на Леніна, 6, районних Кіровського та Ленінського ще не було). Одного дня викликав мене Володимир Герман, тодішній голова міськвиконкому. Прибув я до нього, а він, нічого не пояснюючи, садовить мене в чорну "Волгу", сідає в неї сам і наказує водієві їхати в бік виїзду на Київ. Зупинилися ми біля Гаю десантників. Там Герман показав мені купу сміття. "З’ясуй, хто викинув", – наказав він мені, сів у машину і поїхав. А я, майор міліції, перебираю сміття. Звісно ж, неприємно було, та що вдієш? Порпаючись у відходах, я швидко дійшов висновку, що вони – з пологового будинку. Узяв я кілька використаних ампул, папірців з рецептами і вирушив прямо туди. Там показав їх головному лікарю. Той спершу заперечував причетність очолюваного закладу до несакціонованого смітника, а потім зізнався, що недавно у них суботник проводився. Я йому порадив якнайшвидше прибрати неподобство в Гаю десантників. Того ж дня доповів про це Герману. Він похвалив: "Отак треба працювати!"

Як шукали шапку секретаря обкому

У зими в сімдесяті – вісімдесяті роки в містах жертвами грабіжників нерідко ставали власники модних тоді хутряних шапок – пижикових (з теляти північного оленя), норкових, ондатрових. Кіровоград не був винятком.

– Бувало, одну злочинну групу затримаємо – інша з’являється, – згадує Василь Стояновський. – А одного разу цінної шапки позбувся секретар обкому партії. Це сталося в громадському туалеті в центрі Кіровограда. Злочинець скористався тимчасовою безпомічністю чоловіка – той саме справляв нужду. Ох і соромило нас, міліцію, партійне начальство за цей випадок. Мовляв, розперезалися злочинці – далі нікуди. Я тоді працював заступником начальника міськвідділу. Ловити нахабу, який скривдив партійного функціонера, ми вирішили, так би мовити, на живця. Вибрали двох міцних співробітників, дали їм по гарній шапці і щовечора відправляли їх прогулюватися у цивільному одязі у мікрорайон "п’ять-пять", де часто траплялися такі грабунки. Озброїли цих хлопців пістолетами Макарова, які в міліцію на озброєння тільки надійшли. До другої години ночі наші хлопці тоді. гуляли містом з надією на те, що їхні головні убори зацікавлять злочинців. Та ті мов зачаїлися. Три ночі виявилися для нас, міліції, безрезультатними. На четверту ж сталася дуже прикра пригода. Коли злочинець, підбігши до міліціонера ззаду, напав на нього, той спробував затримати його і дістав пістолета. А розбійник відібрав його, вистрелив міліціонерові в живіт і, забравши шапку, утік. Я, дізнавшись про це, одразу здивувався: і звідки злочинцеві відомо, де в пістолета Макарова запобіжник? Адже тоді навіть у міліції не всі знали, як із цією зброєю поводитися. А поранення, яке дістав наш співробітник, було тяжким, і я відчував провину через це. Та й сам поранений, прийшовши до тями, дуже переживав: мовляв, не виконав завдання, підвів товаришів. А ще повідомив деякі прикмети нападника: сам – високий та кремезний, а голос – незвично грубий, як у бугая… Про нашу невдачу дізналися і в обкомі. Партійне начальство у своїх претензіях до міліції було категоричним: мовляв, не затримаєте злочинця за кілька днів – порозганяємо усіх. Намагаючись розшукати негідника, ми, перш за все, з’ясували, в яких ще установах Кіровограда, крім міліцейських, на той час уже були пістолети Макарова. Виявилося: у військових частинах та школі вищої льотної підготовки. Я й вирушив у ШВЛП. Зустрівся з начальником, запитав у нього, хто добре опанував новий пістолет. Той назвав кілька прізвищ. Тоді я поцікавився, чи немає серед цих курсантів такого, що вирізняється грубим голосом. Начальник ШВЛП відповів, що є. Він не вірив мені, коли я сказав, що цей курсант кривдить людей. Та все ж викликав його до свого кабінету. А я зателефонував у відділ міліції і попросив прислати підмогу. Курсанта-злочинця я "розколов" по дорозі до міліції. У квартирі його сестри ми потім виявили з двадцять хутряних шапок, в тому числі ту, яку втратив секретар обкому.

З хабарниками тоді не панькалися

Поставив автор цих рядків Василю Стояновському й таке запитання: "Наскільки корумпованою була радянська міліція?"

– Тоді правоохоронні органи були закритими від суспільства, – сказав Василь Никифорович. – Такого не допускалося, щоб дівчисько з мікрофоном опинялося, наприклад, на місці скоєння злочину та розпитувало в працівників міліції про їхні дії. Тому й про корупцію в міліції народ нічого не знав.

А далі виклав ось яку історію:

– Це трапилося у шістдесяті роки. У ковбасному цеху в Олександрії, він належав кооперації, організувалася група розкрадачів. І вони втягнули в свою групу Глушка, тодішнього начальника Олександрійського райвідділу міліції. М’яса він від них не брав, тільки гроші. Ну, і путівками на відпочинок не гребував. Одягався Глушко розкішно: шкіряне пальто, такий же картуз. Поводився відповідно – двері начальницьких кабінетів відчиняв ногою. Якось в Олександрійський райвідділ приїхав представник обласного УВС, з госпвідділу. Глушко "організував" півсвині і попросив його відвезти це м’ясо Бурлаці, начальнику обласного УВС. Той і відвіз. А через якийсь час в олександрійському ковбасному цеху було викрито групу розкрадачів. Вони зізналися у скоєному, не забули й про винагороди Глушку розказати. Глушка тоді засудили до дев’яти років ув’язнення. А Бурлаку, який і не здогадувався про афери ковбасників, понизили в посаді, начальником тюрми призначили.

Траплялися й бунти

Згадуючи різні випадки з власного досвіду, Василь Стояновський висловив дещо несподівану для автора цих рядків думку:

– Міліцію у радянські часи народ недолюблював. Можливо, навіть дужче недолюблював, ніж тепер.

На запитання, на чому ґрунтується це його переконання, Василь Никифорович відповів так:

– А що ти хочеш? Каральний орган же!

І розповів про ось який випадок.

– Йду якось вулицею Леніна. Сам – у парадній формі. Бачу: напроти Палацу Жовтня п’яний молодик матюкається голосно, до перехожих чіпляється. Я – до нього, схопив його за барки. Він – опиратися. Ну, я й ударив його, я ж боксом займався. А хуліган – кричати: "Міліція б’є!” Я відволікся, він цим і скористався, заламав мені руки. Мені так соромно було. І ніхто з перехожих не втрутився!

– Траплялися тоді й бунти проти міліції, – продовжив згадувати Стояновський. – Наприклад, у Кривому Розі. Почалося все з того, що міліціонер спробував вгамувати солдата, який напідпитку хуліганив у громадському місці. Бешкетнику дісталося по фізіономії, з його носа пішла кров, а зівакам це здалося невиправданою жорстокістю. І коли солдата було доставлено до міськвідділу міліції, народ почав збиратися там на знак протесту. Дійшло до штурму установи. Якийсь міліціонер вистрелив у натовп, який увірвався в приміщення. Було вбито людину. Народ оскаженів ще більше. І тільки внутрішні війська придушили бунт. Я не бачив тих подій, але чув про них від очевидців, бо тоді був у Кривому Розі у відрядженні. А в газетах про таке не писали. Доводилося чути й про подібний бунт в Одесі. Там усе почалося з того, що міліціонер, вичерпавши у розмові з базарною торговкою словесні доводи, перекинув її відро з насінням…

Записав Віктор КРУПСЬКИЙ




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.47103 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua