МЕНЮ










20 вересень 2019 - 09:41

Василь Стус відомий і невідомий


5 вересня, саме у роковини трагічної смерті Василя Стуса, українського дисидента, який завдяки своїй твердості духу і принциповості став символом руху українського опору 60-х років минулого століття, в Україні на екрани кінотеатрів вийшов фільм «Заборонений». Наш кінотеатр «Портал» теж долучився до демонстрації цього фільму який розповідає про ключові моменти життя поета і правозахисника.

Стрічка яскраво передає атмосферу тих років в Україні, умови, в яких починав діяти дисидентський рух. Тут багато впізнаваних реальних персонажів – сам Василь Стус, Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Світлана Кириченко, Юрій Бадзьо, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко, Віктор Медведчук, Микола Шамота. Але її й не можна назвати суто документальною, бо є тут і вигаданий сюжет та певні режисерські прийоми.

Фільм, ще до свого виходу на екран став відомим тим, що Віктор Медведчук, який свого часу був адвокатом Василя Стуса і фактично став на бік звинувачення, вимагав, аби з фільму прибрали сцени з участю його персонажа. Але вони, як тепер бачимо, залишились. Медведчук же у недавньому інтерв’ю заявив, що його не цікавлять ні фільм, ні Стус.

Про «Заборонений» з’являються різні відгуки – від захоплених до зневажливих, мовляв, поведінка героя занадто ходульна, схематична і передбачувана. З точки зору сьогоднішнього дня, можливо, це й так. Але у реаліях більш ніж півстолітньої давності на подібні вчинки був здатен далеко не кожен.

Фільм варто подивитися насамперед для того, щоб відчути гнітючу ідеологічну атмосферу тих років та зрозуміти, скільки мужності і самозречення потребував захист української справи та навіть людської гідності.

У контексті фільму цікавими і пізнавальними можуть бути спогади сина Василя Стуса Дмитра: «Моє спілкування з батьком спочатку було дуже складним. Власне, наше справжнє знайомство відбулося поміж його двома тюремними термінами – у 1979-80 роках. І стосунки між нами попервах зовсім не клеїлись. Доходило аж до того, що я зачиняв двері у свою кімнату і не хотів з ним спілкуватися.

Коли ж тато очолив Гельсінську групу, мене викликав до себе директор школи, де я тоді навчався, і довго розповідав, яка ж погана людина мій батько. Ця розмова викликала протилежний ефект. Відтоді між нами з’явилося взаєморозуміння. І були п’ять місяців (до наступного арешту) спілкування з татом, за які я осягнув більше, ніж за роки навчання. Саме завдяки тим місяцям я став філологом.

* * *

Другий арешт відбувався десь перед Олімпіадою-80. Я якраз прийшов зі школи і побачив, що стіл у моїй кімнаті перевернутий, папери розкидані, пожмакані. Я тільки зайшов, як хтось мене вхопив за руку і наказав: «Сидеть тихо!» Мене зачинили в кімнаті, а я на знак протесту включив на повен звук телевізор. Тоді було тільки дві програми, і коли одна з них не працювала, звучав протяжний неприємний сигнал, схожий на сирену. Забіг кедебіст, вимкнув. Я знову включив. Знову забіг кедебіст. Потім зайшов тато. Ми з ним довго сиділи, говорили. Він написав прощального листа друзям. Забирали його вже близько 12-ої ночі. Наостанок він мені сказав: «Сину, я добре розумію, що ти сьогодні пережив: приниження, образу, відчай, але я дуже тебе прошу, спробуй зрозуміти цих людей і пробачити, бо якщо ти плекатимеш в собі ненависть, світ відповідатиме тобі тим же. І ти не матимеш ні справжньої дружби, ні кохання, а матимеш тільки ненависть».

* * *

Мабуть, ми не завжди і не до кінця віримо, що наші вчинки, думки пізніше наздоганяють нас чи наших дітей. Коли ми взялися перепоховати Василя Стуса на рідній землі, нам не дозволяли цього робити, погрожували арештом за «осквернение могил». Тож поряд з нами завжди перебували міліціонери. Ми вже розкопали могилу, але треба було чекати, коли привезуть труну. Вечоріло, мала під’їхати знімальна група Чернілевського, і нам ніяк не можна було обійтись без світла. Взяти його було ніде, крім як провести від сусіднього сільця. Села там глухі, курні хати, пияцтво, безпросвітність. (Народність, яка там жила раніше, поклонялась матері Ялині, саме з ялини вони робили якийсь загадковий розчин, яким покривали дерев’яні фігурки своїх божків. І навіть найдревніші з них, яким уже по кілька століть, коли їх береш до рук, віддають дивне живе тепло. Ті фігурки, це, власне, все, що залишилось від їхньої культури.) Тоді села там існували тільки для того, щоб обслуговувати табори, яких було багато вздовж річки. Нічим іншим там не займалися – ні ремесел, ні хліборобства.

Коли ми попрямували до села, звісно, міліціонери пішли за нами. Наше прохання до місцевих жителів підключити електроенергію, відразу ж супроводжувалось окриком: «Только попробуй, завтра не будешь работать!»

Але ми почули: «Підключай!» В тих умовах це було диво.

Такі дива траплялися потім не раз і під час перепоховання, і коли видавали дев’ятитомник творів Василя Стуса.

* * *

Адвокат Медведчук був третім, якого призначила радянська система «захищати» дисидента Стуса. Двоє перших відмовились. Він погодився і зробив те, чого й чекала прокуратура, тобто захисту ніякого фактично не було. Але на нього перекладати всю вину не можна, бо й у Спілці письменників тоді знаходились такі рецензенти, які писали, що вся творчість Василя Стуса – це суцільний наклеп на радянську дійсність.

* * *

Якось батько не витримав чергового знущання – заявив протест. Звісно, йому заборонили побачення. А ми якраз з мамою приїхали, дві доби тяжко добиралися, мама ще й нездорова була. І коли ми нарешті добились до тієї довгожданої кімнати побачень, заходить мордатий наглядач і весело заявляє: «Ваш отец и муж отказался от свидания!» Я після цього батькові півроку не писав. Тільки пізніше зрозумів.

А мама так його любила, що навіть коли не розуміла, знала – він усе робить правильно. Мені пощастило бачити таке кохання.

* * *

Я не залежав від імені батька. Був сам по собі. Не зважав на чиюсь думку. Мені важливо, що про мене думають мої діти, дружина, мама, кілька друзів. Все. Всі інші – думайте, що хочете.

* * *

Для мене білою плямою в батькові залишається джерело твердості його духу, коли весь світ проти тебе, а треба вистояти. Таких у житті я знав кількох, крім батька: Опанас Заливаха, Ярослав Лесів, Іван Світличний, Зіновій Красівський”.

* * *

Переїзд роду Стусів на Донеччину пов’язаний з тим періодом, коли руйнувався сільський уклад життя, знищувався український господар. Зараз у тому краї залишилась одна рідна людина – батькова сестра Марія. Вона все життя пропрацювала вчителькою. Викладала математику, до речі, і Ренату Ахметову.

Записала Світлана ОРЕЛ



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.52989 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua