МЕНЮ










11 вересень 2015 - 10:48

Євгенія Миронович: Він мене ні разу не образив


Женя Мельниченко, а для когось Євгенія Іванівна, – актриса Кіровоградського музично-драматичного театру імені Кропивницького, вдова народного артиста України Володимира Мироновича. Після його відходу в кращі світи її театральні програмки тепер підписуються його прізвищем. Разом вони були понад чотири десятки літ. Це була гарна пара. Так про них казали і в Кіровограді, і в Полтаві, де вони тривалий час працювали. Але про все по порядку. Для цього я й запросила до розмови одну з небагатьох кіровоградських актрис, чия творча особистість формувалася в благословенні 60-і, коли ставлення до театру було дещо іншим і артисти, а не брудні політики, ставали володарями наших дум:

– Ой, справді! – вигукує Женя: – Для нас артисти були небожителями. Пригадую, після уроків о другій годині я завжди "чергувала" в сквері біля пам’ятника визволителям, щоб побачити акторів, які йшли з репетиції. А потім бігла до мами (вона працювала на панчішній фабриці) і захоплено повідомляла: "Мамо, я сьогодні бачила живого Параконьєва!" Вона підхоплювала гру: "Та ти що, донечко!" (зітхає). Були часи. Звісно, кіровоградська школярка і уявити не могла, що колись виходитиме на сцену разом з Параконьєвим, Тімош, Білецькими...

– Але ж мріяла?

– Змалечку. Спасибі моїй матусі. Вона дуже любила театр. Жили ми бідно, неповна родина Мій батько загинув на фронті, а мама одна трьох дітей піднімала. Але, незважаючи на труднощі, мама щонеділі водила нас до театру. А тоді в повоєнному місті з успіхом працювали російський і український театри. В шкільні роки почала займатися у драмгуртку Палацу піонерів. Мабуть, це і був початок моєї театральної "кар’єри", бо після 7-го класу я вступила до Дніпропетровського театрального училища.

– І тебе мама відпустила?

– Зі скрипом, але відпустила.

Успішно закінчивши театральне училище в Дніпрі, юна випускниця отримала призначення, як і хотіла, в Кіровоград. Але призначення – призначенням, а місця у трупі не було. Довелося чекати. Не витримала, поїхала у Черкаси, де її зарахували у трупу місцевого театру. Цей епізод в її житті мав не професійне значення, а, скоріше, особисте. Ще до зарахування в трупу на неї звернув увагу молодий актор, єдиний холостяк в черкаському театрі Володя Миронович.

– Ось яка була історія, – розповідала мені Женя. - Коли я його вперше побачила, все ніяк не могла зрозуміти, звідки я його знаю? Де ми зустрічалися? І тільки згодом зрозуміла, що ми ніде не зустрічалися. Просто десь за кілька місяців до знайомства він мені приснився.

– Ворожила на судженого?

– Ага! Ось і не вір після цього пророцтвам. Невдовзі він мені запропонував іти по життю разом. І я погодилась. А що! Красивий, добрий, делікатний, прем’єр трупи. Мама, звісно, була шокована: "Заміж? Півтора місяці знайомі!" Сестричка, вона в мене розумниця, маму "взяла на себе", і ми зіграли комсомольське весілля. Медовий місяць провели в Умані, де театр перебував на гастролях. Минуло небагато часу, і ми переїхали до Кіровограда. Це була Володина мрія. Він марив театром Кропивницького.

– Хіба він – кіровоградець?

– Ні. Але все життя у Мироновича на першому плані був театр імені Кропивницького. Де б ми не працювали.

– Артисти – як цигани, надовго в одному місці не затримуються. Винятки, звичайно, бувають. Але ви з Володимиром Леонідовичем не так багато театрів змінили. До речі, у вас непогано складалися справи в те перше “пришестя” в Кіровоград. Особливо у Володі, хоч на амплуа героя-коханця він був не один. І ти багато грала. Чи, може, я помиляюсь? Театром на той час я тільки почала захоплюватись. Перша роль, в якій я тебе побачила, – у виставі "Шануй батька свого" за п’єсою Віктора Лаврентьєва. Тебе звали Толя. Я була страшенно здивована. Як це дівчина – і Толя? А виявляється, ти – Євстолія. Ну, це дрібниці. Я запам’ятала цю виставу головним чином через Параконьєва.

– Він там грав? Я чомусь запам’ятала тільки Семенова. Актор – глиба. Та й не тільки він. Взагалі, на той час у театрі Кропивницького трупа була зірковою. Уявляєш, куди я потрапила!

– "Боже мій, куди я попав!" – це я згадала виставу за п’єсою Панаса Саксаганського "Шантрапа", яку успішно грав Володимир Миронович у театрі імені Кропивницького. Але вже у своє друге пришестя. А чому ви залишили театр? Що вас привабило в Полтаві?

– До Полтави ми ще у Львові трішки зачепилися. А чому пішли? Хочеш правду? Не спрацювалися з Казнадієм. Це складна історія. Тоді багато акторів пішло з театру. Зокрема, Влад Попудренко, Юра Волохов… Але давай цього не торкатися. Я не шкодую ні за тим, що пішли, ні за тим, що повернулися.

Полтавський український музично-драматичний театр імені М.В. Гоголя був серед кращих в Україні. Сама Мельниченко називає цей період формуванням їхньої зрілості як акторів. На той час театром керував визнаний український режисер Борис Прокопович, особистість, можливо, й не така відома широкому загалу, але в театральних колах його глибоко поважали. А вистава його театру "Енеїда" гриміла на весь Союз.

– Це правда, – каже Женя. – Таке враження, що Борис Миронович пішов у вічність і театр із собою забрав. Після повернення я ще років десять жила Полтавою.

– То чому ж повернулися?

– Ну, я ж тобі казала: для Мироновича театр імені Кропивницького був всім і ще чимось більшим. Ми тільки приїздили в Кіровоград у відпустку, він відразу біг до театру. А тут саме Барський був режисером: "Володимире Леонідовичу, повертайтеся!" А у нас ще й квартирне питання постало

– О, месір Воланд: "Квартирне питання їх тільки зіпсувало!"

– Мені воно, правда, дещо зіпсувало. Мала необережність сказати при Барському, що повернулась через квартиру. Мої слова його образили, і у своїх виставах він мене майже не займав.

– Саме в його виставі " Весілля на старості літ" за п’єсою Галіна "Ретро" ти зіграла одну з кращих своїх ролей після повернення. Така інтелігентна бабуся...

– Хороша була вистава. Але головна моя радість того періоду – робота з Валерієм Дейнекіним. Я в багатьох його виставах була зайнята, починаючи з "Отак загинув Гуска", де грала одну з цих "пистоньок", а потім матір.

– А ще у тебе була прекрасна роль у виставі "Продам чоловіка" за Задорновим.

– Я дуже люблю цю виставу. Мені здається, вона була б актуальною і зараз.

– О ні! Порівняно недавно до нас привозили цю виставу московські зірки Польських і Смірнітський. Нудьга зелена! Куди там їм до Дейнекіна.

– Я його обожнювала. Прекрасний партнер, дивовижний режисер! Взагалі, мені щастило працювати з хорошими режисерами. Почнемо з того, що я застала ще Михайла Донця. Кіровоградським театралам це ім’я багато про що скаже.

– Вибач, Євгеніє Іванівно, у мене склалася думка, що ти, особливо в своє друге “пришестя”, намагалася відійти на другий план, присвятивши себе кар’єрі чоловіка. Чомусь вирішила стати завтрупою…

–Ти маєш рацію. Хоч мені гріх жалітися. Я грала багато, ніколи не переживала творчі простої. Ролі були цікаві, різнопланові. Рідко – головні, але, запевняю, до маленьких ролей я ставилася з великою відповідальністю. Наприклад, у виставі "Ревізор" я грала німу служницю. То я там розмовляла мовою глухонімих. Спеціально уроки брала. Ось так. Але при всьому тому я розуміла, що Володя –талановитіший від мене, і робила все, аби він віддавався тільки своїй головній справі. Ну, а щодо роботи завтрупою, то вона мені дуже подобалась. Я зранку до ночі пропадала в театрі. Скажу чесно, намагалася бути незамінною і для директора, і для режисера. Коли в театр прийшов директором Віктор Савицький, я його буквально за ручку водила по театру. Специфіки нашої він же не знав. Зате яким став директором!

– Знаєш, Женю, ти якось по-іншому мені розкрилася у зв’язку з історією Світлани Мартинової.

– Що за історію ти маєш на увазі?

Зараз поясню, щоб було зрозуміло не тільки моїй співрозмовниці, а й читачам. Заслужена артистка України Світлана Мартинова, висловлюючись по-сучасному, була зіркою театру імені Кропивницького. На Мартинову ходили, нею захоплювалися. І навіть те, що її чоловік відомий український режисер Іван Васильович Казнадій ставив вистави на неї, сприймалося цілком закономірно. З Іваном Васильовичем вони прожили довге життя. Щасливе? Не знаю. Вже після смерті Казнадія вона казала мені особисто, що у неї в житті була одна любов – театр. В ім’я театру вона могла пожертвувати всім. Я тоді не втрималася: "Навіть Іваном Васильовичем?" І вона серйозно відповіла: "Навіть Іваном Васильовичем". Вони виховали хорошого сина. Правда, вихованням Сергійка більше займалася бабуся, мама Світлани Андріївни. Зараз Сергій Васильович Казнадій живе в Канаді. Коли пішов у кращі світи Іван Васильович, Сергій хотів забрати маму, адже вона залишалася абсолютно самотня. Мартинова ні про яку Канаду і чути не хотіла: "Тут я народилася, тут і вмирати буду!" А коли погодилася…було вже пізно. Треба сказати, характер у Мартинової був не подарунок. Любила відчувати себе прем‘єршою і поводилась відповідно. Друзів у театрі в неї не було. А роки брали своє. Довелося попрощатися зі сценою. Єдиний, хто не забув її в ці скрутні часи, була Євгенія Іванівна.

– Здається, вона й померла ледве не на твоїх руках. Женю, а чому ти так до неї ставилася? Альтруїзм? Християнська мораль? Ти ж з нею не дружила, ви різні за віком і темпераментом.

– Ніколи над цим не замислювалася. Траплялося, ображала вона мене дуже. Присягалася, не буду ходити. А потім, як подумаю, вона ж там абсолютно самотня. Хто, якщо не я. Та й Володя мені не дозволяв "губи копилити". Добрий був. Правда, скоро і сам хворіти почав.

– Це скільки років минуло, як Володі не стало?

– Вже вісім років я без нього. Звикнути до цього не можливо, адже ми завжди були разом. І на роботі, і вдома. Знаєш, іноді сяду і замислюсь: не може бути, щоб все у нас було так добре. І ніякого негативу в наших стосунках згадати не можу. Він ніколи мене не образив. Такого сімейного щастя я бажаю і своєму сину, і своєму онуку.

– Чим сьогодні твоє життя наповнене?

– Театром, звісно. Я знову багато граю, і це дає мені наснагу. З радістю згадую репетиції вистави Євгена Курмана "Моїй мамі – сто років". Чомусь саме тепер я відчула напівзабутий смак репетицій. Роль така, темперамент французький.

– А я чомусь подумала про "Пригоди Буратіно", як ти там ходила по сцені з ліхтарем. Діоген в спідниці. Що це означає?

– Я так розумію: перед режисером стояло завдання щільніше зайняти трупу. Це ж була його перша вистава. Але мені подобалось.

– Мені теж… А от скажи, яку тему ти понад усе бажаєш нести зі сцени?

– Я висловила її словами моєї героїні з вистави "Русалонька". Роль там у мене невелика, але вагома. Ти писала, що не впізнала мене у гримі, пам’ятаєш? Так ось, моя героїня, – морська чаклунка каже: "Кожна жінка, хоч вона і чаклунка, мріє про одне – кохання звідати".

– Актуальні для нашого часу слова, коли навкруг стільки ненависті… Що ж, дякую за розмову. Було приємно. І останнє запитання. Тобі не хотілося б пожити в своє задоволення, так би мовити. Не поспішати на репетицію, вистави, не труситися в театральному автобусі далеко не європейськими дорогами Кіровоградщини, не зубрити чергову роль… Ну загалом, відпочити?

– Відпочинемо на тому світі! Ні, якщо серйозно, то я ж і живу в своє задоволення. А моє задоволення – це театр!

Розмову вела Валентина ЛЕВОЧКО
Фото Ігоря ДЕМЧУКА




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.53815 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua