МЕНЮ










13 вересень 2019 - 11:53

Владика Марк: «Коли ми говоримо про церкву, то маємо на увазі, передусім, людей» (частина 2)


Не братовбивча війна, а захист України від російської агресії

– Почалася війна. Стали гинути люди. Ви часто відспівуєте наших солдатів, загиблих у цій російсько-українській війні. Як ставитеся до позиції УПЦ Московського патріархату, яка називає захисників України «братовбивцями»?

– Думаю, що й серед московських священнослужителів є ті, кому це болить. Але вони не знаходять у собі відваги чи якихось аргументів для того, щоб зробити логічний вчинок, якщо люблять свій народ й Україну і бачать, яке зло коять Росія та її церква.

Коли стояло питання, що родина хоче, щоб загиблого ховав хтось із Московського патріархату, то я завжди був за це. По-перше, вони, бачачи наслідки своєї проповіді про «русский мир», мають дійти до усвідомлення тієї біди, до якої доклалися. Свідомо чи несвідомо, чи ними гралися політики російські й маніпулювали – це вже інше питання. Бо ж вони так довго проповідували про «неблагодатність» української мови, про те, що українського народу «не існує», що росіяни, українці й білоруси – це «один народ» й інші дурниці верзли, опускаючись часом навіть до богословських єретичних тверджень, що от, як Трійця триєдина, так і ми – триєдиний народ. Що це за дурощі? Якщо ви все це робили, пропагували, а це стало гарним ґрунтом для того, щоб Росія ввела свої війська й люди під впливом вашої ж пропаганди стали на бік Росії – то от і наслідки. Війна вбиває, несе багато шкоди, калічить. Прийдіть і гляньте, що ви наробили.

Тому я за те, щоб московські священнослужителі брали участь у похороні і, можливо, таким чином усвідомили згубність того шляху, який вони обрали. Дуже часто добрими справами і служінням Богу прикривають негарні речі. Це часто те, що робить зараз Російська православна церква в Україні. Вона весь цей час активно слугувала Росії, щоб тримати український народ і надалі під впливом російських байок, що ми один без одного пропадемо, що ми молодші брати, а вони – старші, тому маємо так жити й терпіти все те, що вони щодо нас роблять.

Не братовбивча війна, а захист України від російської агресії

Знаю немало непростих історій. Зокрема, батько одного військовослужбовця розповідав мені особисто, як він із сином звернувся до священника Московського патріархату помолитися за сина, бо той ішов на війну. То йому священник відповів, що його син іде «вбивати братів». Після чого вони змінили своє ставлення до Московського патріархату. А мені стало образливо, тому що це дуже ница маніпуляція.

Війна – це завжди недобре, і молодь наша, яка отримала такий страшний виклик, не має бажання й наміру комусь завдати болю чи шкоди. Це вимушений крок, коли ти мусиш захиститися. Бо якщо на тебе йдуть з автоматом, то ти не можеш бігати з прапорцями й розповідати, що ми хочемо жити в мирі. Мусиш захищатися від того нападу. І коли військовослужбовцеві, який іде на війну захищати країну та свій народ, кажуть такі слова, то закладають йому певний сумнів і почуття провини. І ці звинувачення, що «ви – самогубці, вбивці, йдете чинити зло» тощо, переслідуватимуть військовослужбовця під час його служіння, а то й ціле життя.

Але бажання захистити свій народ – це Боже покликання, це почуття обов’язку, вияв жертовної любові. Апостол Павло в Посланні до филип’ян каже, що і бажання, і дії Бог за своєю доброю волею у нас викликає. Значить, Бог підняв наших захисників боронити український народ від несправедливості, агресії, можливого знищення. І вони роблять це, ризикуючи своїм життям і добробутом своїх близьких. Тому злочином є казати: «Ми нейтральні, ми аполітичні». Коли йде війна – це вже не політика. Політика – це те, що було до того. І от роз’єднаність нашого народу, байдужість до своєї мови та культури, безпечність та нав’язане почуття меншовартості стали підґрунтям для того, щоби виникли умови, які породили цю війну. А війна – це вже не політика, це вже або ти вистоїш та здобудеш перемогу, або тебе знищать.

Не братовбивча війна, а захист України від російської агресії

– Останнім часом від почесного патріарха ПЦУ Філарета чуємо якісь дивні висловлювання…

– Це певне випробування, проблема росту церкви. Зрештою, щоб уже бути більш коректним, будемо говорити про вікові зміни. У багатьох є старенькі батьки, які щось можуть робити у зв’язку з похилим віком не те, на що ви очікуєте. Але ви любите їх, тому треба терпіти, підправляти, підказувати. Часто кажуть, що старі люди – як малі діти. От чогось хочуть, а не знають, навіщо воно їм здалося.

Історія з владикою Філаретом – із цього розряду. Він відчуває себе здоровим, повним сил. І ніби обмеженим у служінні. Це схоже на те, коли людина йде на пенсію й не має куди себе подіти. Їй треба усвідомити, що відбулися певні зміни. Почесний патріарх Філарет не може сприйняти, що відбулися зміни, що його статус переріс уже посаду предстоятеля. Для нас він – духовний наставник, порадник. І коли почав боротися за повноваження предстоятеля, то це викликало в багатьох здивування та розчарування: навіщо? Для нього це – опинитися нижче. Зараз він – символ для цілого народу, а турботи, які має предстоятель, – дуже часто банальні, буденні…

Ми його любимо, шануємо, але зрозуміло, що є питання особистості, а є питання церкви. І тому ніхто з нас не підтримав його ідей. Спроби щось переграти, переробити не матимуть ніякого успіху. Найбільш болюче те, що він почав повторювати пропаганду Російської православної церкви, і я, наприклад, відчуваю себе зрадженим, бо це певна маніпуляція, яку він допускає, свідомо чи несвідомо. Не можна так робити, не можна говорити неправду. Чому він каже, що Томос якийсь не такий, якщо розуміє, що він такий же, як і наданий іншим церквам? Як можна в такий час це казати? Як можна говорити, що ми зараз маємо роз’єднатися, щоб знову з’єднатися, аби отримати Томос? Ми вже об’єдналися. Як можна казати про те, що варіння мира є питанням автокефальності чи залежності?

Миро – це речовина, яку спеціальним чином виготовляють, варять для того, щоб застосовувати в таїнстві миропомазання. Київська митрополія, будучи ще частиною Константинопольського патріархату, варила миро сама до XVII століття, бо відстань велика, обставини так склалися. Єрусалимська ж церква та деякі інші є незалежними, автокефальними, але миро беруть у Константинополі. Тобто варіння мира не є ознакою автокефальності чи неавтокефальності. У першому випадкові ми не були автокефальними, але мали право варити миро, в іншому – навпаки. Це непринципове питання, не питання автокефалії. Воно в тому, чи маєш свого предстоятеля, чи залежний від іншої церкви у внутрішньому керуванні, а цього в нас немає. ПЦУ має визнаного Константинополем предстоятеля, якого в скорому часі визнають й інші православні церкви. Ми – одна з 15 православних самостійних церков, то про яку залежність він говорить? Найбільш прикро, що владика Філарет вдається до тих маніпуляцій, які свого часу сам і спростовував.

Не братовбивча війна, а захист України від російської агресії

Щойно виникнувши, ПЦУ готується до реформ

– Як зараз розвивається Кропивницька єпархія ПЦУ?

– Ще мало часу пройшло, щоб про щось конкретне говорити. Зараз ПЦУ перебуває в стадії оформлення, я б так сказав. Є багато юридичних питань, які необхідно вирішити. Хоча певні напрямки вже обрано. Наприклад, ми схильні до того, щоб оживити наші громади. Щоб не один священник ніс на собі всі виклики й потреби людей і відповідав за них. А щоб громада усвідомила, що церква – це вона. Не священник один і староста, а всі люди, які збираються у храмі. І храм – їхній, і вони спільно мають ним опікуватися. Тому впроваджуємо фіксоване членство, щоб людина розуміла, що належить до певної громади, є її частинкою й має право голосу. Але разом із цим правом має й відповідальність за громаду. І формат керівництва нашої церкви збудований так, що митрополит Епіфаній, щоб вирішити щось важливе, має радитися з іншими. Ми без нього нічого не робимо, і він без нас нічого не діє. Це таке демократичне керування, а не якесь тиранічне, коли один вирішує, а всі інші мають виконувати.

Потрібно провести ще багато змін для того, щоб церква добре провадила своє служіння в теперішніх умовах, бо ми часто живемо в такому стереотипі, що всі нам щось винні: держава має робити те, заборонити те, дозволити те, щоб ми комфортно почувалися. А треба розуміти, що держава церкві нічого не винна, вона має свою сферу діяльності, а церква – своє служіння. І повинна виконувати його в тих умовах, які є. Перші християни нічого не вимагали від Римської імперії, вони тільки просили, щоб їх перестали вбивати. А служіння несли в умовах, які були. Зараз же бачимо, що церква протестує проти чогось, вимагає, щоб держава заборонила щось. Але маємо не заборонами діяти, а чинити так, щоб зменшувався «попит» на гріх. Тоді не буде пропозиції. Бо живемо в умовах, що якщо є попит, то буде й пропозиція. Самими заборонами нічого не досягнеш. Тому гадаю, що церква переосмислюватиме своє служіння.

Зміни потрібні і в удосконаленні перекладів. Бо мова змінюється, розвивається, і, звичайно, українська богословська мова також повинна розвиватися, квітнути.

Також у майбутньому постане календарне питання. У нас вийшло так, що один календар наклався на інший (церковний юліанський – на світський григоріанський). І наші віряни вже не розуміють, яка ж дата справжня для кожного свята. От ми кажемо, що 7 січня у нас Різдво. Але не уточнюємо, що під 7 січня розуміємо 25 грудня, бо наше 25 грудня припадає на 7 січня. І так граємося в такі ігри, що життя світське йде за загальним григоріанським календарем, а церковне відстає на 13 днів, і ми наздоганяємо його. Це буде дуже складна церковна реформа, хоча вона і не має ніякого богословського змісту, але є сила звички.

Потрібно оживити всі наші громади, щоб вони були дієві, мали між собою зв’язок. Треба спілкуватися з ними, чути їхню думку. І тоді, розуміючи, скільки людей схильні до тієї чи іншої позиції, ухвалювати певні рішення, які є суто церковними. Зокрема, й щодо того, лишатися на старому календарі чи долучитися до десятьох православних світових церков, які вже живуть за новим календарем. Бо поки ми були в ізоляції від світу під впливом російського православ’я, то жили стереотипами, що нібито є католицький календар, а є православний. Але це не відповідає дійсності, бо на так званий католицький календар перейшли вже десять православних церков, зокрема й Константинопольський патріархат.

І таких питань багато. Приміром, освітня реформа. На рівні наших академій і семінарій вона вже відбулася, лишається нижчий рівень. Що нам робити: паралельно засновувати недільні й свої релігійні школи? Не маємо недовіри до світських шкіл. Хоча існує приклад існування у світі їх як релігійних, так і світських. І якщо людина не хоче віддавати свою дитину до світської, бо там їй не подобаються якісь предмети, то є така сама релігійна школа, яка акредитована й дає відповідну освіту без того, що людині не подобається. У нас в Україні наразі такої проблеми немає. Я шаную наших освітян, вони якісно виконують свою роботу. І дай, Боже, кожному робити своє: учителям – навчати, лікарям – лікувати, а церкві – проповідувати спасіння.

Не братовбивча війна, а захист України від російської агресії

– У Кропивницькій єпархії ПЦУ вже були випадки переходу до неї з УПЦ Московського патріархату?

– Потрібно почати з того, що всі перші громади, з яких виник Київський патріархат у цьому краї, перейшли з Московського патріархату. Світлої пам’яті отці Василь Гдишинський та Юрій Онисько долучилися на Кіровоградщині до цієї справи й багато потрудилися над розбудовою нашої єпархії на початку її існування. Сьогодні, коли українській церкві надано Томос, знову почався перехід до ПЦУ з громад Російської православної церкви в Україні. Цього разу ініціатива йде від вірян, а не священників. Бо священнослужителі, які хотіли з Московського патріархату перейти в Київський, свого часу це вже зробили. І вони зараз уже з Київського патріархату під час об’єднання автоматично перейшли в ПЦУ. І це для них великий здобуток і радість. Нагадаю, що ПЦУ утворилася в результаті об’єднання УПЦ Київського патріархату й Української автокефальної православної церкви. В Об’єднавчому соборі також взяли участь два представники УПЦ Московського патріархату – митрополит Вінницький і Барський Симеон (Шостацький) та митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко).

На даний час до ПЦУ із УПЦ Московського патріархату у нас виявили бажання перейти чотири громади, які провели відповідні збори й направили документи в обласну держадміністрацію. Проблема в тому, що священники не підтримали людей у їхньому бажанні, і дійшло до того, що вірянам кажуть, нібито вони ніякого стосунку до храмів у своїх громадах не мають. Московський патріархат масово провів фіктивні збори, бо дуже часто підписи однією рукою зроблено. Ці збори чомусь вирішили, що парафіянами храмів є лише п’ятеро людей (умовно кажучи, батюшка, його дружина, кум, сват, брат). В усіх документах чомусь фігурує саме така цифра. Коли люди дізналися, що їх позбавили права на їхні храми, то почали протестувати. У зв’язку із цим відбулися народні сходи в Бірках, Чечеліївці, на яких люди виступили проти такого рейдерського захоплення храмів. Якщо священник шанує свою громаду, то має прислухатися до неї і зрозуміти бажання людей. Зараз немає перешкод, щоб зробити такий вибір. Це колись він міг казати, що УПЦ Київського патріархату – «неканонічна, невизнана, неблагодатна», тепер цього немає. А якщо говорить так, то лукавить.

Визнання світового православ’я – попереду

– І які аргументи наводять деякі священнослужителі на користь перебування під московським впливом?

– Заявляють щось на зразок: «А хто вас визнає?» Тоді я кажу: «А хто не визнає? Де є заяви православних церков, що вони не визнають ПЦУ?» Є слова, а є вчинки. Якби православні церкви не визнали ПЦУ, то був би дуже простий вчинок з їхнього боку: вони б усі розірвали відносини з Константинополем, що зробила Російська православна церква. Оскільки вона не визнає ПЦУ, а Константинополь з нею співслужить, то вона розірвала відносини з Константинополем, бо не може з ним співслужити. Російська православна церква сподівалася на те, що й інші церкви підуть таким же шляхом. Але більше ніхто цього не зробив, навіть Сербська православна церква, яка підтримує Росію на словах, не розірвала відносин з Константинополем. А якщо не розірвали, то визнають його вчинок (щодо надання ПЦУ Томосу), бо якщо не визнають, то виходить дуже дивна ситуація: Константинополь служить не відомо з ким, а вони служать з ним. Так у церкві не діють… Просто визнання нашої церкви відстрочують, бо чимало з православних церков залежні від Росії й не хочуть сваритися з нею. Тобто не потрібно очікувати швидких заяв, вони будуть із часом. Потрібно дивитися на вчинки церков.

Співслужіння з Константинополем засвідчує, що якщо інші церкви з ним співслужать, то визнають його і його дії. Якщо не розірвали відносин, то не засуджують того, що він зробив. От і все, такою є церковна практика. І про неї дуже добре знає Російська православна церква, яка, зробивши один крок, не зробила наступного. Бо якби вона розірвала відносини з Константинополем, а той служить з іншими церквами, то мала б розірвати відносини і з ними. Але РПЦ усвідомлює, що якщо почне таким способом, згідно з канонами, робити, то опиниться в ізоляції, не зможе з ними вести співслужіння й сама піде в розкол щодо світового православ’я. Такими є канонічні правила. Константинополь усі свої дії вчинив згідно з канонічним правом. І те, що немає ніяких канонічних реакцій з боку інших православних церков, свідчить про те, що вони це визнають.

– Наша розмова доходить до кінця, тож поговорімо трохи про місце, в якому знаходимося.

– У цій будівлі в селищі Гірничому перебуває управління Кропивницької єпархії ПЦУ, а також проживають три родини наших священнослужителів. Будівлю вже тривалий час ремонтуємо, залишилося перекрити її й виконати деякі інші роботи. Як у Жидичині моє служіння розпочалося з необхідності відновлювати стару споруду, так і в Кропивницькому. Це десь трохи вибиває з колії, але то не основне, не найбільша проблема ні в моєму житті, ні в житті України. Бо ж більшість людей живе доволі бідно, є випробування війни, тому зі зручностями можна й почекати, не нарікати й не гнівити Бога.

– Йдучи на зустріч із Вами, владико, пройшов повз невеличку церкву ПЦУ, в якій молиться місцева громада. Де ще в Кропивницькому є громади ПЦУ та їх храми?

– У селищі Гірничому знаходиться один із парафіяльних храмів ПЦУ – Святого апостола Андрія Первозваного. Так склалося, що моє служіння й життя тісно пов’язані саме з парафією в цьому селищі, яка молилася раніше в будинку єпархіального управління. З часом завершилося будівництво невеличкого храму, куди й перейшла громада.

У Кропивницькому діють ще такі парафії ПЦУ: Первоверховних апостолів Петра і Павла на вулиці Євгена Маланюка (громада поки що збирається у пристосованому приміщенні, але вже розпочала зводити Петропавлівський храм); Святої Трійці, віряни якої мають храм у пристосованому приміщенні в обласній лікарні; Рівноапостольної княгині Ольги на вулиці Руслана Слободянюка, громада якої збирається теж у пристосованому приміщенні; а також громада при церкві Святого Володимира на вулиці Арсенія Тарковського. Заплановано будівництво храмів ПЦУ на території фортечних валів і скверу Слави, що поруч із дендропарком і Колгоспним ринком.

Але поки що справа із документальним узгодженням початку будівництв досі не зрушиться. Як, до речі, й у місті Олександрії, де місцева влада ніяк не спроможеться виділити громаді ПЦУ, що вже багато років молиться в невеличкій церковці, земельну ділянку для будівництва храму. Зустрічаюся з відповідальними людьми, вони щось кажуть, обіцяють, але справа з місця не зрушується. Та гадаю, що з Божою поміччю все владнається.

До того ж, коли ми говоримо про церкву, то маємо на увазі насамперед людей, громаду, а не культову будівлю, яку громада собі або наймає, або будує храм, що відповідає її потребам. Людям варто дбати, передусім, про душу, а вже те місце, де віряни збираються разом на богослужіння, – не настільки важливе для цього. Бажання, терпіння й наполегливість допоможуть із часом і з побудовою нових Божих домів.

Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО



18 вересень 2019 - 11:46
Константин (вст)

sty02

Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39668 сек. / запитів: 8 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua