МЕНЮ










23 квiтень 2010 - 08:02

Володимир ЧАПЛИГІН: УСІ МИ ПІДГОРІЛИ В ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ ПЕЧІ


– Як ви, Володимире Івановичу, потрапили в Чорнобильську зону й чим там займалися?

– До спеціального відрядження туди я працював у Кіровограді завідувачем промислово-санітарної лабораторії. Відбувши на територію зони, якої на той час ще офіційно не існувало, прибув у село Оране разом зі своїм фізиком. Поки чекали на транспорт із ЧАЕС, увімкнули прилад вимірювання рівня радіації, після чого його вже й не вимикали – він зафіксував максимальні показники. Прилади в багатьох ліквідаторів виявилися напівнавчальними і дійсний стан радіаційного забруднення не показували. Лише з часом потрібного інструментарію стало більше, і спеціалісти, ми в тому числі, навчили ліквідаторів ними користуватися.

На території станції вразила кількість академіків – фізиків і медиків. Їдучи на ЧАЕС, ми знали, що там – не мед, але, побачивши показники приладів та скупчення в одному місці багатьох світил радянської науки, зрозуміли: ситуація – надзвичайно складна.

Почали вимірювати забрудненість на території станції, у населених пунктах навколо неї. Разом з нами працювали промислово-санітарні лабораторії ще з кількох міст, працівники місцевої санітарно-епідеміологічної станції. На посаді виконувача обов’язків головного державного санітарного лікаря зони до цієї роботи додалося проведення заходів з гігієни харчування, дезактивації території, навчання індивідуальному захисту, організації належних умов для проживання ліквідаторів, санітарного контролю.

У Прип’яті вразили тиша й пустельність посеред буйства природи. Гарне зелене місто – і могильна тиша. Там мені довелося розшукувати в місцевій поліклініці медичні книжки пожежників, які першими прибули на гасіння станції, не знаючи про те, що там сталося кілька вибухів у реакторі. Ці книжки потрібні були лікарям шостої клінічної лікарні в Москві, куди пожежників відвезли на лікування. Радіаційне забруднення було дуже високим. Працювали з постійно увімкненими приладами, які фіксували рівень радіаційного забруднення. Інакше не можна було. До значного забруднення уцілілих приміщень станції призводили й непродумані рішення при її будівництві та експлуатації. Її стіни ізсередини були прикрашені туфом і ракушняком. Цей пористий матеріал увібрав радіоактивний пил, який неможливо було ніяким способом видалити. Інший приклад: невдовзі після аварії вентиляцію на станції увімкнули на реверс, щоби повітря не потрапляло назовні. Але не подумали, що зовні повітря вже набагато брудніше, ніж в ізольованих уцілілих приміщеннях. Над самим жерлом реактора радіоактивність сягала вже десятків тисяч рентгенів. Зателефонувати рідним і сповістити про себе під час першого перебування на ЧАЕС не було ніякої можливості – ефір був переповнений повідомленнями урядового зв’язку.

Спочатку територія тридцятикілометрової зони навколо ЧАЕС (визначена на карті дуже просто – з допомогою циркуля) була не однаково забрудненою. Це вже згодом вітер розніс радіаційні частинки по ній усій. Були там і чисті ділянки. Але існували й дуже брудні за межами зони. Для запобігання потраплянню радіаційно забрудненого пилу і ґрунту в Прип’ять, Десну, Дніпро, інші водойми спеціалісти здійснювали низку заходів, завдяки яким над територією зони тривалий час не було дощу.

– Наскільки підготовленим до наслідків аварії виявився персонал станції, мешканці навколишніх населених пунктів, самі ліквідатори?

– Украй необхідною справою була організація індивідуального контролю ліквідаторів за рівнем радіаційного забруднення. До кінця травня ми з іншими фахівцями створили серйозну дозиметричну службу, завдяки якій вдалося налагодити належний індивідуальний контроль. Дуже пізно до персоналу станції, ліквідаторів і місцевого населення дійшла інформація про необхідність захисту щитоподібної залози. Якби вони про це знали в перші дні після аварії, то її захворювань було б на дев’яносто відсотків менше. Річ у тім, що ця залоза завжди прагне увібрати якомога більше йоду. А перший викид з реактора якраз і був насичений радіоактивним йодом-131. Якщо ж наповнити залозу стабільним йодом у гранулах, то вона не вбиратиме йод з повітря. Але його слід було приймати протягом перших шести днів після аварії. Споживати стабільний йод у гранулах пізніше – то вже марна справа. Місцеві мешканці щось чули про корисність йоду, тому давали його пити дітям. А щоби не так пекло, частували їх молоком. У ньому ж уже містилося дві з половиною – три тисячі доз цезію і стронцію. Звідси зараз у людей і гіперплазія щитоподібної залози, і рак… А необхідно було просто протягом перших післяаварійних шести днів приймати стабільний йод у гранулах. Чому ніхто про це не знав, хоча існували інструкції стосовно його вживання? Певно, тому, що такої страхітливої аварії ніхто не очікував, тому й не надавалося великого значення інформаційно-профілактичній роботі з населенням та працівниками станції.

Дуже багато приїжджало людей на ліквідацію непідготовленими, з ними навіть елементарного інструктажу з техніки безпеки не проводили. Це стосувалося, насамперед, вільнонайманих і так званих "партизанів", яких призивали на певний час на військову перепідготовку. В зоні знаходилося також чимало солдатів-строковиків будівельних та хімічних військ. Увесь драматизм ситуації розуміли лише спеціалісти-атомники, медичні працівники установ третього медичного управління, які працювали доти на урановидобувних об’єктах. Через непідготовленість людей до роботи в умовах радіаційно забрудненого середовища траплялося чимало випадків радіаційного ураження, якого можна було не допустити. Наприклад, комусь навіщось здалося необхідним причепити червоний прапор над зруйнованим реактором. Його встановили, але ті люди, які це зробили, довго після цього не прожили. Пожежникам під час їхньої роботи наказали використовувати маски-"пелюстки" замість респіраторів. Ці маски накопичували радіаційний бруд, а не захищали від нього. Згодом саме м’язи навколо рота й на поясі (саме під пожежний пояс у вогнеборців стікав піт) у тих пожежників почали відділятися від кісток. Настільки сильним виявився радіаційний опік. Загалом, тодішня секретність у всьому відіграла свою чорну роль. Мало хто розумів справжні розміри катастрофи і знав, що потрібно робити для її ліквідації.

Це все негативні сторінки, але було багато і світлих. Ліквідатори їхали на ЧАЕС не за пільгами й грошима. Уся країна прагла якнайшвидше залікувати чорнобильську рану. В одному з приміщень станції я бачив гори листів з проханнями дати дозвіл на прибуття туди. В одному з них засуджений за вбивство чоловік просив дати йому можливість узяти участь у ліквідації аварії навіть за умови, що він отримає смертельну дозу радіації. Загальний настрій у ліквідаторів був піднесеним, вони працювали, не шкодуючи своїх сил. А от чи можливий подібний масовий героїзм у наш час? Дуже сумніваюся в цьому.

– Що ще, окрім стабільного йоду в гранулах, могло допомогти зменшити радіаційне ураження людей?

– Допомогти обмежити вплив радіоактивних важких металів, що потрапили в організми людей, міг алкоголь. Але тоді в СРСР тривала антиалкогольна кампанія. Відповідаючи на питання ліквідаторів щодо його корисності для них, головний гематолог СРСР підтвердила це. Але тут же повідомила, що алкоголь усе ж завдасть їхньому організмові більше шкоди, аніж користі. Нам же, медикам, сказала: "А хіба я можу йти проти рішень уряду? Не можу. Тому так і відповіла". Тож доводилося казати про шкоду алкоголю, але в неофіційних розмовах у невеликих кількостях рекомендувати його вживати. Одного разу на станцію для донецьких шахтарів технолог-харчовик доправив вантажну машину червоного вина й показав свій довідник, де було сказано про його корисність в умовах радіаційного забруднення. Шахтарі прокладали тунель у підреакторному просторі для фундаменту майбутнього саркофага. Там було надзвичайно складно працювати через велике радіаційне забруднення. Тому одна зміна тривала лише п’ятнадцять хвилин. Довше перебувати людині там не можна було. І що мені в цій ситуації слід було робити? Домовилися з харчовиком, що шахтарі питимуть не більше трьох склянок вина на день. Я та інші перевіряльники вдавали, що нічого не бачимо. Можливо, це вино і врятувало їм життя.

– На вашу думку, чи достатня нині турбота держави про чорнобильців, які віддали своє здоров’я, рятуючи населення не лише України, СРСР, а й значної частини світу?

– Усім, хто брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, держава (спочатку СРСР, а тепер Україна) гарантувала низку пільг. Але ці пільги існують лише на папері. Після аварії кожному ліквідаторові обіцяли надати протягом року окрему квартиру. Але й зараз, через двадцять чотири роки після катастрофи, багато з них не мають власного кутка. Держава пообіцяла чорнобильцям безплатні ліки і безплатне лікування набутих під час перебування в Чорнобильській зоні хвороб. Але ці пільги “заморожено” нібито через брак коштів у державній скарбниці. Коли необхідно було рятувати країну, люди не задумувалися про наслідки для свого здоров’я, а коли їм знадобилася допомога, то урядовці вже й не помічають того, що ліквідатори помирають удесятеро частіше від неуражених радіацією людей. Прикро все це. Ліквідатори аварії на АЕС "Три майл айленд" у США мають пенсії в розмірі семи – одинадцяти тисяч доларів, а я, наприклад, – двісті доларів. А мені та іншим чорнобильцям треба постійно лікуватися. Без цих ліків нам не прожити. Кожен з нас потребує, насамперед, постійного лікування й повноцінного харчування. На медикаменти йде до тисячі гривень щомісяця. Як у такій ситуації забутим героям Чорнобиля виживати?

– Якою мірою, на ваш погляд, аварія на ЧАЕС торкнулася кожного мешканця України?

– У кожного з радіоактивних елементів є свій період напіврозпаду – від кількох секунд до тисяч років. Кожен з учасників ліквідації аварії зазнав йодного удару, після чого організм людини вже функціонує зовсім інакше, аніж до того. Це значною мірою стосується і мешканців тих територій, над якими пропливали радіаційні хмари. Загалом, усе населення України (і тодішнє, і народжене пізніше) постраждало від аварії. Тому люди потребують якісного медичного обстеження та лікування, а також повноцінного харчування. Усі ми підгоріли в чорнобильській печі, через що маємо й надалі матимемо дуже велику кількість хворих, зокрема і на онкологічні недуги.

Розмову вів Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото Олега ШРАМКА



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.38204 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua