МЕНЮ










26 вересень 2014 - 13:19

Впустіть у свою родину щастя!


Як нам хотілося мати дітей!

Майже у всіх друзів та однокласників були вже малюки, а в декого – і по двоє, а нам Бог чомусь не давав такого щастя. Але ми з чоловіком не занепадали духом, адже знали напевне, що діти в нас все одно будуть: не вийде народити – усиновимо.

І знаєте, що дивувало? Коли про усиновлення заходила мова, багато знайомих починали відмовляти: не поспішайте, а раптом дитина буде хвора; а чи не боїтесь – можливо, “погані” гени і таке інше. Але на це ми завжди відповідали: коли народжуєш дитину, теж не можеш бути впевнений, що дитина на сто відсотків буде здоровою і який “набір” генів з усіх родичів візьме. Ось у мене дідусь – алкоголік, але ж ми з сестрою – ні! Отже, ризик при усиновленні і при народженні дитини однаковий і набір генів не є вирішальним у вихованні.

І ось після чергової провальної спроби народити власну дитину у нашій родині з’явився Вітюша! Факт усиновлення ми не приховували, адже вважаємо, що це зовсім не потрібно. Дитина повинна знати своє коріння, а суспільство – звикнути до цієї практики і не говорити про усиновлення пошепки та за спиною. Й знаєте: ми не пошкодували про те, що не приховали цю подію. Після того, як люди дізналися про усиновлення Вітюші, багато бездітних пар (наші знайомі, знайомі наших знайомих) почали консультуватися, як усиновити дитину, чи багато часу це займає тощо. І вже навіть є результати: дві родини, з тих, що з нами консультувалися, отримали своє щастя, а двоє дітей – родини!

Нам часто ставили, на мій погляд, некоректні запитання типу: “А чому ви собі дівчинку не обрали?”, “Він на вас схожий, це ви навмисно так обирали?” Ці запитання нас дуже обурювали. Ми з чоловіком, обговорюючи усиновлення, одразу вирішили, що не будемо вибирати. Адже ми не на базарі, і дитина – це не річ. Коли народжуєш, не обираєш – хлопчика народити чи дівчинку, чорненького чи біленьку... Це просто дитина, якій ви дуже потрібні і яка дуже потрібна вам.

А ще найпоширенішою фразою, коли річ заходила про усиновлення, була: “Нічого, ось усиновите, а там і своє народиться. Так часто буває. Он в Лілії Подкопаєвої, наприклад.” Це дуже дратувало. Адже ми усиновили Вітю не для того, щоб перевірити цю теорію.

Але, незважаючи на наше ставлення до цієї фрази, на нас теорія підтвердилася, і в нашій родині з’явився Андрійко.

Хоча нам дуже не подобається термінологія –"рідний", “нерідний”, але без неї, на жаль, не обійтися, та хочеться додати: коли в нашій сім’ї з’явився Вітюша, ми з чоловіком часто обговорювали, що любимо його, як рідного, і що таке враження, що він в нас завжди був. Просто знаємо, що ми його усиновили, а за відчуттями – рідний. Про це ми говорили і знайомим бездітним парам, щоб вони не боялися усиновлювати. Але іноді у мене особисто закрадалася думка: “Як я можу стверджувати, що люблю Вітю, як рідного, адже не маю власної дитини? Я Вітюшу, звісно, дуже люблю. Але, можливо, рідних люблять якось інакше?”

Але після того, як в нашій родині з’явився ще один син, ми можемо сміливо стверджувати: синів любимо однаково, обидва – рідні, навіть більше – найрідніші!

І наостанок: можливо, це і банально, та хочеться сказати: не бійтеся усиновлювати, впустіть у свою родину щастя!

Сім’я усиновлювачів




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.43235 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua