МЕНЮ










12 лютий 2016 - 12:06

Як матрос десантником став


Із Сергієм Тимченком, 45-річним кіровоградцем, ми знайомі дуже давно. Раніше доволі часто спілкувалися, особливо цікаво було слухати його розповіді про собак, яких він розводив, тренував, для яких виготовляв різноманітне шкіряне "вбрання".

Однак на тривалий час наші життєві дороги розійшлися. І от – несподівана зустріч із Сергієм біля міської ради. Одразу навіть не впізнав товариша, та воно й не дивно, бо замість усмішкуватого чоловіка в цивільному побачив перед собою одягненого в уніформу старшого солдата 79-ї окремої аеромобільної бригади, який свою строкову службу відслужив уже більше як два десятки років тому.

Шлях від самооборони до ВДВ

Виявилося, що товариш мій – доброволець, якого лише з третьої його спроби призвали до війська під час однієї з часткових мобілізацій. І що служить він у зоні проведення антитерористичної операції – у Донецькій області. Нині – у відпустці. Звичайно ж, у мене до нього виникло одразу багато запитань.

– У твої немолоді роки піти добровольцем у військо – вчинок, вартий поваги. То що ж спонукало тебе так настійливо стукати у двері військкомату?

– Жорстоке побиття "Беркутом" студентів на майдані Незалежності, Євромайдан, анексія Росією Криму і її вторгнення у східні області. А до участі в Революції гідності – те, що нас постійно обманювала тодішня влада й учила самих обманювати, бо коли тобі весь час брешуть, то й сам починаєш брехати.

Я був 26 січня на колишній площі Кірова, коли там відбулася сутичка майданівців з тітушками. Тоді покійному Вікторові Чміленку вони голову проломили, і після того в місті почали переслідувати людей, які відстоювали ідеї Євромайдану. Певний час перебував у розшуку кіровоградської міліції, бо деяких тітушок ми з товаришами впізнали й по-своєму з ними розібралися. На мене написали заяви в міліцію, та перемога Євромайдану допомогла. Їздив у Київ декілька разів, але повертався, бо треба було хоча б трохи грошей заробляти для родини.

Уже після Євромайдану, 17 березня, вступив до лав кіровоградської самооборони, база якої знаходилася в парку Пушкіна. Брав активну участь у діяльності організації у нас та у Світловодську. Коли формували 17-й батальйон тероборони, то до нього багато наших хлопців пішло. Із січня по липень 2015 року перебував у Харківській та Запорізькій областях у складі самооборонівського добровольчого з’єднання, учасники якого чергували на блокпостах. Оця вся діяльність, врешті-решт, і привела мене в армію, до усвідомлення того, що більше користі для Батьківщини від мене буде у війську.

– Ти сказав, що не одразу вдалося знову одягти військову форму…

– Знову військову, але цього разу сухопутну. Бо строкову службу відбував на Балтійському флоті – у берегових підрозділах. Перший рік – у Талліні, в інженерно-технічному батальйоні, який обслуговував маяки. Потім – у Новгородській області, де моряки допомагали школярам проводити пошук полеглих у місцях, де загинула радянська 2-га ударна армія генерал-лейтенанта Андрія Власова.

В українській армії перебуваю з 11 липня минулого року, служу як доброволець, мобілізований військкоматом. Раніше не виходило. Згадую перше березня 2014 року, коли в Кіровограді на теперішній площі Героїв Майдану проходило віче. Тоді на неї вийшли кіровоградці, коли дізналися про російську агресію в Криму. Багато людей підійшло до міського військкомату, аби їх призвали, і я серед них. Але це був вихідний, комісара на місці не було, чергові переписали всіх і сказали чекати. Та час минав, ніхто мене не викликав, тоді я знову прийшов до військкомату. Дали якийсь папірець – і все. Думав уже податися в добровольчий український корпус "Правого сектору". Та все ж пішов до військкомату й змусив мобілізувати мене.

– І знову навчальний центр – як у молодості?

– Так, раніше не думав, що таке може трапитися, але своєї долі й конем не об’їдеш. Потрапив до навчального загальновійськового полігону Збройних сил України "Широкий лан" у Миколаївській області. Пройшов курс молодого бійця: тактика, адаптована до конфлікту на Донбасі, вивчення зброї, бойової техніки, відновлення навичок кидання ручної гранати РГД-5. Та цього мені здалося замало. А тут трапилася можливість перевестися в серйозніший центр – 169-й навчальний гвардійський центр Сухопутних військ ЗСУ, простіше кажучи – "Десна".

Пробув там більше місяця, опанував фах старшого майстра з ремонту бронетехніки (танк Т-64). Після закінчення курсів до нас приїхали представники добре відомої героїчної 79-ї аеромобільної бригади. І тут мені знову пощастило – мене відібрали до ВДВ, і я потрапив на полігон Високомобільних десантних військ біля Житомира. Півтора місяці провів там, ми серйозно займалися тактикою, багато стріляли, пройшли парашутно-десантну підготовку – здійснив стрибок з парашутом, тож уже і в небі побував. А з 14 жовтня 2015 року служу на території Донецької області. Завдання, які ми виконуємо, – це робота на постійних блокпостах навколо населеного пункту, що є місцем нашої тимчасової дислокації. Виїзди на мобільні блокпости, на затримання контрабанди, на місця ознайомлення з лінією ймовірної оборони, де у випадку прориву сепаратистів будемо знаходитися. У вільний час – заняття з тактики, стрільби, вчимося десантуватися з бойових машин, вивчаємо різні види озброєння.

– Про контрабанду із зони АТО і в ній багато різного розповідають…

– Контрабанду зупиняємо. Усе те, що не задокументовано, на що немає документів на провезення. Це можуть буди спиртні напої, пально-мастильні матеріали, тютюнові вироби. Зупиняємо машини, а там часто – труси, шкарпетки, рушники. Люди везуть усе це, щоб продати, бо хоч і в нас багато хто шукає роботу, на тому боці – із цим іще більша проблема. Вугілля возять з копанок, і не лише з неконтрольованої території. Чув, що Донецька тютюнова фабрика почала виготовляти цигарки для контрабанди в Чехію. Щоправда, ми їх на блокпостах ще не бачили, але думаю, що скоро побачимо.

Стоїмо на трасі Донецьк – Маріуполь. Нещодавно поночі довелося застосувати зброю, і добре, що не влучили, бо могли своїх підстрелити. Екіпаж правоохоронців із Запорізької області на під’їзді до блокпоста при спробі затримання порушників відкрив вогонь по колесах автомобіля переслідуваних. Блокпост поліціянти в темряві не побачили, а ми, відповідно, – їх. Тож дали відповідь, бо подумали, що це напад на нас. Та швидко зорієнтувалися, чому немає вистрілів по нас, побачивши, що то машина української Державтоінспекції. Порушників допомогли затримати, і ніхто не постраждав. Приїхав начальник нашого штабу, оголосив нам подяку. А водій порушників перебував у стані наркотичного сп’яніння, у салоні – троє місцевих дівчат. До речі, місцеве населення не надто добре до нас ставиться: можуть губами посміхатися, а очима ненавидіти. Щось Збройні сили України завинили їм. Село ж, в якому наша казарма, наполовину – грецьке, наполовину – українське. Українці більш-менш лояльно до військових ставляться, а греки – насторожено. Працівники місцевої поліції кажуть, що відтоді, як наш підрозділ оселився в тому селі, то в них дещо знизився рівень злочинності. Мабуть, люди в камуфляжі декого наводять на думку, що, певно, не варто порушувати закон.

Допомагали представникам СБУ затримувати відпускників-сепаратистів. Адже не секрет, що в селах і містах Донецької та Луганської областей, на території, підконтрольній Україні, багато хто виїжджає до бойовиків заробити грошей на війні. А потім повертається…

Головне в армії – уважно слухати бувалих бійців

– Зараз ти у відпустці, але невдовзі знову візьмеш до рук зброю. Із чим найчастіше доводиться мати справу (маю на увазі зброю)?

– Теперішня моя посада – стрілець – помічник гранатометника. Тобто у випадку чого можу виконувати його функції. На озброєнні у нас автомати Калашникова зі складаним прикладом, гранатомети, снайперські гвинтівки. Пересуваємося на броні БТР-80. Обов’язково раз на тиждень їздимо на стрільби, вивчаємо мінну справу, тактичну медицину. Її – поглиблено, бо потрібно зняти, як зупинити кровотечу, надати першу долікарську допомогу. Нас навчають, що в бою, і це закон, найголовніше – виконання бойового наказу, потім – збереження свого життя, після цього – допомога пораненому товаришеві. І це правильно. Це взято із натовської тактики. Однак у них, зокрема американців, евакуація пораненого з поля бою відбувається протягом десяти хвилин. Завдяки потужній підтримці гвинтокрилів це роблять дуже швидко. Нам же ще далеко до того.

А найкраще – не підставлятися: виконувати те, чому навчають. Наймудріша команда в армії при обстрілі, на мою думку, це команда "лягай". І треба лягти так, щоб бути захищеним з усіх боків. Це наука хлопців, які пройшли на Донбасі не один бій. Спілкування з ними багато чого варте, воно – теж навчання. Нарвався на розтяжку, почув "клоц!" – відлетіла чека від гранати – біжи вперед, дві секунди відраховуй і падай, можливо, пронесе. Знаю людей, котрі по два-три рази так виживали. Це інструктори і на "Широкому лані", і на полігоні в Житомирі.

– У телесюжетах і публікаціях про мобілізованих іноді згадують про негативну роль у війську на Донбасі оковитої…

– Боротьба з алкоголем в армії – дуже проблемне питання. Ніхто ж не каже, коли його призивають, що зловживає алкоголем. Людям соромно в цьому зізнаватися. А в зоні АТО випивають. Але хтось для того, щоб напругу зняти вип’є сто грамів – і цього йому достатньо. А хтось може за два-три дні пропити свою заробітну плату за місяць. До грудня я, наприклад, отримував 7 тисяч 400 гривень. І так весь солдатський склад отримує. Так дехто примудряється за декілька днів ці гроші пропити. Горілку можна купити в будь-якій крамниці. Щоправда, там на видному місці – оголошення велике з наказом місцевого голови, що військовослужбовцям заборонено продавати спиртне. Але якщо продавці не продаватимуть його їм, то не матимуть виторгу.

До холодів пияка могли посадити в яму до витверезіння. Але зараз зима, куди ж садити – замерзне бідолаха. На перший раз, якщо солдат надто вже перебрав, його карають штрафом. Дехто з хлопців у січні із своєї грудневої зарплати отримав по 700 – 800 гривень. Після цього задумалися, що в багатьох є сім’ї, а що вони їм перешлють? Є й інші заходи впливу – листи додому чи на виробництво з повідомленням про пияцтво. Отакими методами й “виполюють” оковиту в армії.

– У перші хвилі часткової мобілізації багато говорили й писали про погане забезпечення бійців форменим одягом, бронежилетами, шоломами. Десантники нині, сподіваюся, вже не мають із цим проблем?

– Забезпечення у нас більш-менш. Можливо, чогось і не додали, але лише тому, що цього немає на складах. Я задоволений, що в мене хороші берці, вони пройшли випробування. Гарантовано, що якщо стану на протипіхотну міну-”пелюстку”, то ногу мені не відірве. Нехай буде зламана, але на місці. У берцях – кевларові вставки плюс металеві пластини. Бронежилети у нас із серії "Корсар". Самі перевіряли пластини, вони тримають постріл кулею 7,62 міліметра зі снайперської гвинтівки Драгунова з 20 метрів. Шоломи кевларові натовського зразка, вони важчі, аніж металеві, але надійніші. Теплих штанів немає, та нам видали спеціальні вставки, можна сказати, що підштаники, от вони і гріють ноги. Маємо тактичні окуляри, спеціальні ремені на автоматах, з якими можна спокійно стріляти з будь-якого плеча.

– Знаючи твою любов до собак, не можу повірити, що на сході країни ти без них обходишся.

– Та там не до собак, хоча ти вгадав. Живе в нас у казармі Бомба: наполовину – німецька вівчарка, наполовину – невідомо що. Дуже довга, гладка, наша спільна улюблениця. А ще є кішка Юля, яка дуже полюбляє спати на моєму місці. Її назвали так на честь відомого українського політика. З нею всі хлопці бавляться й фотографуються. От приїду з відпустки – і я сфотографуюся на пам’ять з нашими Бомбою та Юлею…

Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото з архіву Сергія ТИМЧЕНКА




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.38796 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua