МЕНЮ










21 серпень 2015 - 13:08

Якось у серпні


Ранок 19 серпня 1991 року для мільйонів радянських людей, у домівках яких було увімкнено радіоприймачі, почався під "Лебедине озеро" Чайковського – звичних для цієї пори програм чомусь не передавалося. Ситуація прояснилася о восьмій ранку, коли диктор зачитав "заявление советского руководства", з якого громадяни СРСР і дізналися, що їхнє "руководство" – це уже "Государственный комитет по чрезвычайному положенню" (надалі у цьому матеріалі використовуватиму абревіатуру ГКЧП, оскільки український відповідник у нашій мові не прижився). У заяві ішлося про перехід повноважень президента СРСР до Янаєва (нібито через хворобу Горбачова), було назвало інших членів ГКЧП (половина з них – силовики), повідомлялося про введення на півроку надзвичайного стану "в отдельных местностях СССР". З наступних радіо-, телевізійних та газетних повідомлень стало відомо, що ГКЧП запроваджує в країні сталінські порядки – ставить поза законом партії, "препятствующие нормализации обстановки", забороняє демонстрації і страйки, вводить цензуру. Мотивувалося це необхідністю рятувати країну від подальшого падіння в прірву. А на третій день виявилося, що війська, введення яких на танках у Москву організував ГКЧП, – непідвладні йому. Почалося братання армійців з народом, який вийшов під Білий дім, відгукнувшись на заклики свого президента Єльцина не коритися заколотникам. Путч провалився, лідерів ГКЧП арештували.

Згадати про те, що відбувалося в ці дні в Україні, зокрема в її столиці та в Кіровограді, кореспондент нашої газети попросив відомих у нашому місті людей.

"Від Кравчука ми чекали більшого"

Коли у серпні 1991 року в Москві трапився путч, Володимир Панченко був народним депутатом України.

– Ті події не були аж такими несподіваними,– сказав він. – У КПРС ішла відчайдушна внутрішня боротьба; невдоволення Михайлом Горбачовим у середовищі комуністичної партноменклатури наростало. Ось і знайшлися охочі "спасать отечество" шляхом державного перевороту. Щоправда, система на той момент уже безнадійно прогнила…

19 серпня я був у Кіровограді: тривала відпустка. Вранці на екрані телевізора побачив "Лебедине озеро" – і зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Рішення прийшло відразу: треба бути на робочому місці, у Верховній Раді. Швидко зібрався і поїхав в аеропорт. Літак мав вилетіти о восьмій з хвилинами (був такий рейс). Знайомий співробітник аеропорту, побачивши мене, запитав, чому це я раптом спозаранку лечу в Київ. "Не щодня ж у країні відбувається переворот!" – відповів я.

І приблизно о десятій був у Верховній Раді. Там уже почали збиратися депутати. Причому всі, за винятком Олександра Мороза, з демократичного "крила". Пам’ятаю, що всі тиснули на Леоніда Кравчука, щоб від нашої Ради прозвучала політична заява з чіткою оцінкою того, що відбувається у Москві. Вона й прозвучала десь після 16 години. Головний месидж Кравчука був такий: те, що сталося у Москві, України не стосується. У нас усе спокійно… Це було не зовосім те, чого чекали ми, але все ж… Кравчук дав зрозуміти, що Москва – сама по собі, а Київ – сам по собі… Теж, зрештою, немало.

Всі гарячково ловили новини. На Майдані зібралося багато людей, весь час з’являлася свіжа інформація, ширилися немислимі чутки…І ось саме в такій обстановці готувався Акт про незалежність. Йшла гарячкова робота; ми розуміли, що з дня на день має початися надзвичайна сесія парламенту, на якій будуть прийматися рішення виняткової ваги…

І все ж, ми з Віктором Шишкіним домовилися, що я на день-два полечу в Кіровоград. Якого це було числа – не пригадую. Думка була така: треба включитися і в кіровоградські події. Уже було зрозуміло, що у партійних органів різних рівнів – рильце в пушку. І наш "рідний" обком не є винятком.

З кіровоградських подій тих днів запам’ятався наш "штурм" обкому партії… (Його за фільмував Олександр Нікулін, тільки чи зберігся в нього відеозапис? Якби зберігся, ціни б йому не було! Адже це неповторні моменти історії…)До приміщення обкому ми довго не могли потрапити. Міліція заблокувала вхід, зачинивши двері зсередини. Але ми знали, що у приміщенні є дехто з обкомівців. Були побоювання, що можуть знищити якісь документи. Мені врізалося у пам’ять обличчя Юрія Кравченка, який тоді очолював міліцію області. Коли я, обурений, звернувся до нього, воно було холодне, непроникне, абсолютно "казьонне"…Зрештою, виявилося, що кіровоградський обком "упав" одним із перших в Україні!

Потім було розслідування тих подій комісією під головуванням Ткача, створеною облрадою, була сесія облради (дуже неприємна, до речі, для того ж Кравченка, який устиг 21 серпня, повернувшись із відпустки, підписати якийсь дурний наказ, яким він, по суті, порушував Конституцію). У своєму виступі на сесії я згадав про цей факт, і Кравченко навіть згарячу написав був заяву про відставку. Проте обласна рада не підтримала її (тоді міліція, нагадаю, була в подвійному підпорядкуванні; кадрові питання узгоджувалися з обласною владою). Думаю, що, серед іншого, Кравченку допомогло те, що на засіданні комісії, очолюваної Ткачем, він не став звалювати провину за той наказ на своїх заступників. Мовляв, я начальник, я й відповідатиму…

А 24 серпня відбулася сесія Верховної Ради, на якій було ухвалено Акт проголошення незалежності...

"Усі зрозуміли: це – заколот"

Ось що розповів Іван Марковський, теперішній секретар Кіровоградської міської ради (у 1991 році працював в облвиконкомі):

– Чітко пам’ятаю, що відбувалося в Кіровограді напередодні серпневого путчу. 18 числа на летовищі теперішньої льотної академії тисячі людей зібралися святкувати День авіації. Пілоти – як на підбір, у своїй напрочуд красивій формі; професія пілота дуже цінувалася в ті часи, та й навчальний заклад вважався одним з кращих в Радянському Союзі. Гостями свята були відомий авіаконструктор Валабуєв та Герой Радянського Союзу льотчик-випробовувач Курпін. Найкращі авіатори демонстрували в кіровоградському небі зразки вищого пілотажу. У святкуванні брала участь і тодішня місцева еліта – секретарі обласного та міського комітетів Компартії на чолі з першим секретарем обкому Євгеном Мармазовим. День видався теплим, затишним, і свято тривало до пізнього вечора. Приємно було бачити щасливі та усміхнені обличчя.

…Тоді люди вірили, що завтрашній день буде кращим. Вірили, незважаючи на дефіцит на практично весь асортимент товарів споживчого ринку, – дуже вже дієвим було ідеологічне щеплення. Тоді особливим попитом користувався цукор, з нього масово гнали самогон (надолужували втрачене за часів антиалкогольної реформи Горбачова). Дефіцит продтоварів був спричинений, головним чином, такими факторами: війна в Афганістані та величезні валютні вливання в розвиток так званого світового комуністичного руху. Місцева влада користувалася моментом – активно вивозила до Росії продукти. Наприклад, одну оборудку оформили як обмін цукру на тролейбуси для Кіровограда. До торгівлі було залучено навіть військові частини, їм було що продати – м’ясопродукти, консерви, одяг, взуття.

Наші люди, яким довелося пережити голодомор, війну, повоєнну руїну, зазнавали постійних обмежень в усьому: їжі, одязі, а тому на якомусь генетичному рівні звикли жити "про запас", як казав герой фільму “Ворошиловский стрелок”. Ось і скуповували у магазинах все – від сірників і солі до книг із зоології та норкових шуб. І переважна більшість людей призвичаїлася до такого життя, навчилася виживати в таких умовах. Незважаючи на нестачу, ходили гарно вдягненими, та й голодних не було. Хоча приблизно з 1987 року довіру до влади було серйозно підірвано. Люди бачили її параліч та неспроможність керувати державою, забезпечувати стабільність в країні. Розповіді Горбачова про економічні реформи були не чим іншим, як завуальованою доктриною повного і остаточного розвалу колись сильної держави. Для цього придумали різні технології – комерціалізацію, приватизацію і таке інше, усе це вилилося у тотальне розкрадання цінностей, які створювалися протягом десятиліть...

...А коли вранці 19 серпня ЗМІ повідомили про ГКЧП, усім стало зрозуміло, що це – державний заколот, як тепер зрозуміло, що АТО на сході України – це війна.

Пригадую свій тодішній шоковий стан. Адже на мені лежала відповідальність за всі стратегічні запаси області. Це – борошно, цукор, сірники, галети, м’ясні консерви та багато іншого, його вистачило б на 90 днів всьому населенню області, Зберігалося все це на складах та у промислових холодильниках. І я усвідомлював велику ймовірність того, що люди, спровоковані закликами підбурювачів: "Ховають продукти!", можуть кинутися до тих складів все трощити.

Мені необхідно було узгодити свої дії з першими особами області, та їх, на превеликий жаль, на робочих місцях не було протягом усього дня. Згодом з’ясувалося, що один з можновладців зачинився в квартирі та увімкнув сигналізацію, яка його й підвела. Мабуть, коли він відчиняв двері до вбиральні, сигналізація спрацювала. Це сталося об одинадцятій годині сорок п’ять хвилин (час зафіксовано у міліцейському журналі викликів). Міліціонери, прибувши до цієї квартири, побачили її господаря – місцеву першу особу – у трусах. Ще один керівник терміново "захворів". Мені довелося діяти самостійно. І тільки завдяки терпінню та витримці наших досвідчених людей у Кіровограді не сталося жодних погромів чи бунтів.

Дрібніші чиновники на роботу поприходили, але поховалися у кабінетах, а коли зустрічалися в коридорах, то з тривогою запитували один в одного: "Що ж буде далі?". А після шістнадцятої години по радіо виступив Леонід Кравчук. Пам’ятаю, він сказав, що не раз попереджав Горбачова про можливі наслідки так званої перебудови та надмірної демократії.

Три дні місто було практично паралізованим: всі сиділи по домівках біля телевізорів. Тривожно дивилися на маразматичну команду гекачепістів, на п’яного Янаєва, стан якого видавали тремтячі руки, на танки на вулицях Москви. Врешті-решт ці танки, мабуть, і стали головною причиною провалу перевороту. Прості люди відповіли на силу силою, і дух людського гніву виявився набагато сильнішим від броні.

Мені важко сказати, де під час путчу знаходилися ті, хто пізніше назвав себе демократами. Випливши вони вже після провалу ГКЧП, вони на різних мітингах щосили били себе в груди і кричали: "Ми перемогли!". І їхній рух до влади став нестримним. Вони розчистили собі найкоротший і прямий шлях до владних кабінетів, паралельно створюючи купу різних слідчих комісій. На жаль, вони її, владу, таки отримали. У той час, як сотні справжніх патріотів України, незламних борців за її незалежність, яких не могла зламати репресивна машина тодішнього режиму, було усунуто від можливості керувати державою на всіх рівнях – від селищної ради до Верховної.

І вже через кілька років новітні керівники, так звані демократи, рапортували, наприклад, що в селі Іванівці встановлено крупорушку. Апломб при цьому був не меншим, ніж у їхніх попередників, які запускали п’яту доменну піч, котра давала можливість створити 3000 робочих місць...

Ще 24 роки тому СРСР, у складі якого перебувала Україна, був наддержавою з багатющими запасами природних ресурсів, потужним людським ресурсом, унікальними стосунками між людьми. І, зверніть увагу, без фінансової допомоги Міжнародного валютного фонду. Тому, коли я чую промови тих же крикунів про те, що ми вибороли незалежність, хочу їм сказати таке. Не брешіть! Самостійність Україні вам впала з неба – після багатовікових змагань українців за власну державу, які супроводжувалися численними жертвами. Вам же цю незалежність подарував ГКЧП, і ви пустили по вітру і довели до зубожіння квітучу країну.

…Понад сімдесят років усякі "неочікувано, несподівано" слугували радянській владі для виправдання власних недолугості, недалекоглядності, заскорузлості. Це стало притаманним й для можновладців доби незалежності . Зверніть увагу: в Україні знову відбуваються "неочікувані" речі. Здача Криму – "неочікувана", війна на Донбасі – теж. У мене склалося враження, ніби тепер повторюються події двадцятип’ятирічної давнини. У часи горбачовської перебудови був популярний телесюжет про пару чобіт, схованих у підсобці магазину, таким чином увага народу відволікалася від більш масштабних зловживань влади. Зараз ТБ показує двадцять кіло бурштину, вилучених у мафії, як називають незаконних його видобувачів. І нічого не чути про долю завантажених доларами КамАЗи, які вивіз з країни, утікаючи, Янукович. Хоча ще торік влада гаряче запевняла, що поверне це добро в Україну!

І яких ще несподіванок від влади, яких ще повторів історії чекати нашому терплячому і багатостраждальному народу? А він уже показав, що може відреагувати на силу силою.

"Радісне інтерв’ю Мішури з приводу ГКЧП ми опублікували, коли він цього уже навряд чи хотів"

Cергія Запорожана, теперішнього начальника відділу з питань внутрішньої політики Кіровоградської міської ради, серпневі події 1991 року застали на посаді відповідального секретаря "Вечірньої газети". На той час він уже півтора року був одним з активістів місцевої організації Народного руху України.

– Збираючись зранку 19 серпня на роботу, це був понеділок, я звернув увагу на те, що по радіо й телебаченню замість звичних програм передають класичну музику, – почав згадувати Запорожан. – Подумалося: і що це означає? Прийшовши в редакцію, я дізнався про ГКЧП. Колеги, які вже знали про нове "советское руководство", саме зібралися біля радіоприймача, намагаючись піймати хвилю якоїсь західної станції, щоб почути коментарі подій в Москві. Виявляється, наш кореспондент Ростислав Нємцев, любитель чужих, як тоді казали, голосів, ще вночі, до офіційного повідомлення по радянському радіо, дізнався, що в Москві декілька політиків-ортодоксів спільно з військовими вчинили заколот, унаслідок чого демократія в республіках СРСР, ще формально існуючого, опинилася під великою загрозою. Приблизно таке ж згодом розповів Юрій Рогало, який у "Вечірці" займався рекламою і саме повернувся з Польщі. За словами Юри, увечері 18 серпня до групи українців, у складі якої він перебував у Польщі, підходили поляки і радили їм залишитися, бо, мовляв, в СРСР – уже сталінські порядки…

Послухавши радіо, ми працівники "Вечірки", заходилися обговорювати московські події. Тим часом хтось із відвідувачів сказав, що на площі Кірова – акція протесту. Я з колегами – туди. Ми побачили у нижній частині майдану молодого чоловіка, невідомого нам, який тримав плакат з написом: "Політикам – політика, солдатам – казарми". Навколо нього збирався народ. Підійшли й міліціонери. Мабуть, вони затримали б чоловіка з плакатом, якби за нього не заступилися люди, в тому числі – я з товаришами. За нашою порадою він перейшов до пам’ятника Шевченку на однойменній вулиці – традиційного місця зібрань кіровоградських демократів. Пригадую, ми ще й купили йому папір, фломастери та мотузку з прищіпками – для виготовлення плакатів та розвішування їх. Пообіді там, біля пам’ятника Шевченку, зібралося багатенько народу.

Тим часом і мої колеги, повернувшись на роботу, порадилися, як висвітлювати ці події у газеті. Вирішили не зраджувати традиції "Вечірки" (якій на той час уже рік виповнився) і опублікувати дві протилежні точки зору з одного й того ж приводу. Зокрема, позицію Компартії ми вирішили з’ясувати у Валерія Мішури, який очолював міський її комітет.

Наступного ранку, у вівторок, ми благословили Ростика Нємцева на те, щоб він узяв у Мішури інтерв’ю (того ранку саме вийшли вівторкові газети, які на перших сторінках опублікували "Постанову №1 ДКНС"). І Нємцев таки поговорив з Мішурою і записав усе на диктофон. Головний комуніст міста не приховував радості від створення ГКЧП і закликав виконувати її постанови: мовляв, треба рятувати країну від подальшого падіння в прірву.

Тим часом з телебачення ми дізналися, що москвичі, відгукнувшись на заклики свого президента Єльцина (який назвав членів ГКЧП державними злочинцями), заходилися споруджувати біля Білого дому барикади, і вояки, яких ГКЧП виставив проти них, почали з ними брататися. Путч провалився. Та й заява, з якою устиг виступити по телебаченню Кравчук, тодішній голова Верховної Ради України, давала відчуття того, що воєнного стану в Україні не буде. Ми – кажу про своїх колег, друзів, соратників-рухівців – ще до путчу розуміли, що СРСР розвалюється і нема сили, яка зупинила б цей процес.

У середу, під кінець дня, у "Вечірку" зателефонував Мішура і попросив, щоб йому показали текст його інтерв’ю перед публікацією в газеті. Йому відповіли, що все сказане ним буде надруковано дослівно. Як людина інтелігентна Мішура не став наполягати. У п’ятницю, як завжди, вийшла "Вечірка". З інтерв’ю Мішури. На той час ГКЧП було розпущено, його лідерів арештували. Навряд щоб Мішура зрадів тій публікації.

А в суботу, 24 серпня, наш парламент ухвалив Акт проголошення незалежності України. Ми раділи цьому, як діти.

Тим часом у місцевих націонал-демократичних колах сподівалися, що тих кілька депутатів облради, які підтримали путч (наприклад, виступили з відповідними заявами у пресі), складуть свої повноваження. Про те, що їхнє депутатство – це ганьба для Кіровоградщини, говорилося на різних мітингах, писалося в газетах. Та посібники путчистів і вухом не вели. Нарешті на початку жовтня відбулася сесія облради, на котрій мало розглядатися й питання про припинення повноважень таких депутатів. Та до його розгляду на ній не дійшло. На знак незгоди із цим я і Юрій Рогало оголосили про безстрокове голодування. Розташувалися у наметі, який розбили на площі Кірова. Водночас збирали підписи під зверненням до облради, в якому вимагалося позбавити мандатів тих, хто підтримав заколотників. За три з половиною доби, протягом яких ми голодували, було зібрано три з половиною тисячі підписів. А припинили ми свою акцію, бо керівництво облради пообіцяло скликати найближчим часом ще одну сесію і вже точно розглянути на ній питання, яке нас хвилювало.

Невдовзі відбулася та сесія. Питання про путчистських посібників на ній розглядалося, але для ухвалення рішення, на яке ми сподівалися, не вистачило голосів. Ми зрозуміли, що нас обманули. Потім Рогало і його товариш Красавчиков проводили ще одну протестну акцію з того ж приводу, голодували кілька діб у наметі на площі Кірова. Я до них не приєднався, бо переконався у безперспективності цієї акції, зрозумів, що не вдасться вивести з облради ворогів України. Я усі сили кинув на підготовку до президентських виборів, заплано- ваних на 1 грудня, брав участь у роботі місцевого штабу Чорновола, кандидата від НРУ. На тих виборах переміг Кравчук. Зате перевершили мої та моїх товаришів сподівання результати референдуму, який проводився одночасно з виборами і учасникам якого пропонувалося підтвердити Акт проголошення незалежності. Ми припускали, що за незалежність проголосує дві третини виборців, а проголосувало близько 90 відсотків.

Записав Віктор КРУПСЬКИЙ




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.402 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua