МЕНЮ










6 вересень 2002 - 09:03

„ЯКЩО НЕ МИ, ТО ХТО?" ВОНИ ПОСТІЙНО ПОВТОРЮЮТЬ ЦІ СЛОВА, ЯКІ СТАЛИ ЇХНІМ ДЕВІЗОМ


...Підійшовши до людей у камуфляжі, я відрекомендувався - і вже невдовзі їхав разом з усіма у кузові їхнього „Уралу", розташувавшись між ящиками з тротилом та купою піску. Так відбулося моє знайомство із членами пошукової групи „Зірка", захопленими незвичною як на тепер справою - пошуком та перепохованням полеглих воїнів.

Поки машину підкидало та гойдало з боку на бік, Олексій Бабушкін - керівник групи - розповів, що біля села Крупського під час розкопок німецького опорного пункту було знайдено 68 протипіхотних мін - і ми зараз разом із мінерами з військової частини МНС їдемо їх ліквідовувати. Олексій розповів також про те, що члени групи, добре знаючи історію Великої Вітчизняної війни, легко визначають місцезнаходження та приналежність шанців німцям чи радянським військам, знають, коли саме відбувались бої в тій чи іншій місцевості, і, знаходячи загиблих солдатів, можуть з'ясувати в архіві прізвище та ім'я бійця навіть за ініціалами на солдатській флязі (виявляється, натільні медальйони існували лише в перші роки війни, тому полеглих буває важко ідентифікувати). Він показав мені кілька іржавих ґудзиків, майже з'їдену іржею зірочку і шматочок металу, який виявився маленьким кишеньковим ножиком, алюмінієву ложку, на якій, на жаль, не було ніяких надписів. Усі ці речі було знайдено біля загиблого вояка, що загинув від протипіхотної міни (шрапнель з якої в скелеті вказувала на це). За словами Олексія, німців серед загиблих буває небагато: радянських солдатів командування тисячами клало на мінних полях під час наступу на укріплені німецькі позиції - і так було майже завжди і на всіх фронтах.

Розповіли мої нові знайомі і про ставлення до загиблих деяких представників влади. Олексій не називав їх, але розповів історію, коли ними було винесено рештки солдатів із лісосмуги на поле, а голова місцевого КСП із сусіднього села почав вимагати віднести їх назад через те, що лісосмуга - це ж територія іншого господарства. Представники ж іншого стверджували, що загиблі - німці (і що вони їм не потрібні), хоча зірочки від шапок це спростовували. А навіть якщо і німці - їх теж не можна кидати просто так, адже війна закінчується лише тоді, коли поховано її останнього солдата...

На моє питання про те, чи мають пошуковці зі своєї діяльності якийсь зиск, Олексій - дещо ображений - відповів, що це питання є зайвим, адже вони віддають шану тим, хто дав їм можливість жити зараз. Тому ні дощ, ні сніг, ні ночівля на голій землі не страшні, а допомагають відчути, як важко було тим солдатам вже більш ніж піввіку тому.

Я звернув увагу на те, що ці молоді люди жваво обговорюють фільми останніх років про війну, згадують пісні з фільму „Гуга", епізоди з кінокартини „Зірка" - вони живуть подіями тих часів і не розуміють сенсу сучасних дискотек, тусівок, посиденьок у барах...

Приїхавши на місце, ми дістали викопані заздалегідь міни й поклали їх у яму. Один із групи, Володимир Алексєєнко, має великий досвід у розмінуванні - він займався цим у Лівані у складі місії ООН, тому у фаховості дій пошуковців можна було не сумніватись. Після вибуху, коли над нами просвистіли осколки, ми підійшли до вирви і відчули запах вогкого чорнозему й тротилу - запах війни. Взяли на пам'ять кілька осколків. Беручи їх, офіцер із підрозділу МНС із певністю сказав, що сьогодні ми врятували життя кільком хлопчикам із сусідніх сіл: міни можуть зберігатися дуже довго (товстий метал та змащені „нутрощі" опираються корозії). Пошуковці із „Зірки" мають досвід „спілкування" з мінами, вони розповіли про знайдені лопати, деформовані від вибуху. Я вже навіть не питав, наскільки такі зустрічі з боєприпасами небезпечні для них: ризик - невід'ємна частина їхньої роботи.

Потім ми підійшли до невеличких ям між деревами. Тут колись була лінія оборони радянських військ. Усі взялися за лопати. На глибині півметра знаходимо п'ять копійок 1952 року - це ознака того, що тут уже хтось щось шукав і далі копати немає сенсу. У сусідній ямі знаходять обідок від німецьких окулярів, хвостову частину від мінометного снаряда, гільзи від зенітних набоїв. Хлопці пояснили, що тут колись стояла німецька зенітка.

На землю впали сутінки - і ми, сівши навколо багаття, продовжуємо розмову, випивши з відстріляних гільз і таким чином пом'янувши загиблих. Над лісом піднявся повний червоний місяць, а навколо знаходились люди в одязі кольору хакі, пахло свіжою землею і вибухом. Розмова перебігала від розповідей про лінії оборони до розповідей про контратаки. Олексій виявився, до того ж, чудовим істориком - про Трипільську культуру і скіфів він знав не менше, ніж про Другу світову війну...

За півгодини ми поверталися до Кіровограда, і, насамкінець, хлопці розповіли, як їх намагалися „втягнути в політику", але лише як вигідний матеріал, який можна використати в своїх інтересах. Розуміючи це, наші герої відмовилися від такої співпраці, але не відмовляються від неї, коли мають справу з людьми, які їх розуміють і щиро бажають допомогти. Такими є зокрема військові, які нещодавно презентували пошуковцям необхідний для їхньої специфічної роботи реманент: лопати та ящики від вибухівки...

Коли я повертався додому вечірнім містом, почувався чужим на метушливих, освітлених нічною рекламою вулицях: хотілось туди, до тих людей, яким ці метушливість і реклама не потрібні і які знають, навіщо живуть і завдяки кому.



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.43037 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua