МЕНЮ










19 вересень 2014 - 12:55

Ярослав Страшной: Я залишаюся з піснею


– І про що ми будемо розмовляти? – ледве не з порогу запитав мій гість.

“Хіба так поводяться гості?” – з іронією подумає хтось. Не спішіть, як казав дід Ничипір з фільму "Весілля в Малинівці". Зустріч ця була абсолютно діловою, хоч не без приємності і з мораллю. Мій гість – соліст Кіровоградської обласної філармонії Ярослав Страшной. Не будемо скупитися на компліменти: зірка, що зійшла на кіровоградському небосхилі. На правах старої знайомої я й вирішила поспілкуватися з Ярославом, так би мовити, під рубрикою “Різне”. А тому, не відповідаючи на його запитання, я з місця в кар’єр цікавлюся:

– Про що писав Ярослав Страшной Ярославу Мудрому? – і доки мій візаві усвідомлює це несподіване запитання, хочу пояснити читачам. З Ярославом я знайома з його шкільних років. Тобто спочатку я була знайома з його мамою Марією Балашовою, провідним спеціалістом управління освіти, автором поетичних збірок і роману у віршах про українську дівчину Настю Лісовську, що стала знаменитою Роксоланою. Саме в той час, коли пані Балашова марила Роксоланою і, як сказав поет, "жила заради однієї-єдиної пристрасті", ми й познайомилася. Потім вийшов її роман у віршах, передмову до якого написав її син, розумненький хлопчик Ярослав. А зараз я чомусь згадала про його лист Ярославу Мудрому.

– То був Усеукраїнський конкурс до десятиліття незалежності України, який організувала партія (пам’ятаєте була така одноденка?) "Жінки за майбутнє". Це 90-і роки, криза, багато хто залишав Україну, їхав на заробітки, осідав за кордоном. А я писав, що ніколи не залишу Україну і таке інше. Сповідався князю Ярославу. Моя сестра теж брала участь у конкурсі. (Тема у неї була інша). І ми обоє стали лауреатами. Нас нагородили морським круїзом по Чорному морю. Для мене, степовика, це було класно!

– Отже, ти вже тоді знав, що станеш співаком і будеш радувати Україну? Нікуди, ні в який заморський рай!

– Та ні, звісно. Я не мріяв бути співаком. Скоріше, драматичним артистом. Навіть збирався вступати до інституту театрального мистецтва. У мене прабабуся по батьковій лінії виступала у трупі Марка Кропивницько – то мабуть, це спадкове, ну, бажання стати артистом. По дорозі в Київ у нас зламалася машина. Це був ніби знак. Загалом, вступив на музично-педагогічний факультет нашого університету і потрапив до Раїси Валькевич. Вважаю це щастям! Без перебільшення, саме Раїсі Андріївні я найбільше завдячую тим, як визначаюсь в професії. Однозначно сказати, що визначився, я, звісно, не можу…

– Але процес пішов, – не втрималася я. І щось додала про скромність, яка пасує людині. Я не іронізувала, Ярослав справді поводиться скромно, багато працює над собою, дослухається до критики на свою адресу. Хоч, кладучи руку на серце, критика нікому не подобається. Ні співаку, ні майстру з індпошиття взуття

– Ну, не скажіть. Мені більше потрібна конструктивна критика. Просто похвала дещо притупляє. До того ж, я сам знаю, що я вмію, а от чого не вмію, і мене навчать… Вчитися я люблю. На музпеді вчився шість років. Я – магістр. А до того закінчив заклад Анатолія Короткова. Це були ТАКІ університети!

Скажу відверто, тут і я не могла втриматися, щоб не висловити свою давню симпатію до Анатолія Єгоровича, котрий скільки сил і любові віддає дітям. Значить, Ярослав – один із його вихованців. Артист.

– Ярославе, але за першою професією ти – вчитель.

– А я працював у школі. Викладав музику. Школа, так школа. Музика все одно залишилась зі мною. Але мені пощастило працювати у філармонії. Я пишаюсь цим, бо наша філармонія найкраща! Зараз моє життя настільки насичене. Гастролі, концерти, конкурси. Тільки в цьому році я побував у Парижі, Бельгії і Греції. Бачите, мені ще раз пощастило, що став учасником "Зорян", адже на фестиваль у Бельгію і Грецію я потрапив із "Зорянами". Правда, поїздка в Грецію була дуже стомлюючою. Зате Париж… О, Париж!

– Свято, що завжди з тобою. Я знаю, з конкурсу ти повернувся з нагородою. І тебе знову запрошували?

– Запрошували. Але не так просто знову поїхати на конкурс. Якби не Микола Кравченко, директор нашої філармонії, спасибі йому, то, мабуть, накрився б мій Париж. Але після Парижа залишилась мрія заспівати на Ейфелевій вежі, я цього не насмілився зробити, дурень! Чи просто не вдалося. Звісно, з’їздити в Париж – не проблема, але ж…жити де?

– Та Боже мій! Під мостом з клошарами. Якщо вірити мсьє Сіменону, паризькі клошари дуже товариські. І мостів там багато. Жарт! Добре, Ярославе, ти, здається, не часто береш участь у конкурсах?

– Зараз мене конкурси вже не дуже приваблюють. Ну що, заспівав, отримав нагороду чи не отримав… На сьогодні мені цікавіше виступати із сольниками, тобто із сольними концертами.

– А все-таки, який конкурс тобі особливо запам’ятався?. Я знаю, ти, як правило, повертався з нагородами.

– Я й справді не так часто їздив на конкурси. Для цього треба було мати солідні кошти. У моєї родини їх не було. А спонсорів знайти бідному студенту чи початкуючому солісту обласної філармонії – нелегко. У зв’язку з цим я низько вклоняюсь Володимиру Пузакову, котрий, будучи міським головою, дуже мені допомагав. І зараз продовжує це робити. Він взагалі гарна людина. Але ближче до вашого запитання. Саме тому, що конкурсами я не розбалуваний, то запам’яталися всі. Є, звичайно такі, що згадуються з особливою приємністю. Наприклад, Всеукраїнський конкурс у місті Боромля. Я навіть пам’ятаю, що я там співав. Неаполітанська пісня "О соль міо!" (у мене саме був "неаполітанський період"), пісня Ігоря Поклада "Не питай мене" і одна з маминих пісень. Головою журі був Дмитро Гнатюк. Дмитро Михайлович – велична постать. Я відважився до нього підійти, попросив послухати. Він оцінив. Зараз, до речі, в моєму репертуарі – багато його пісень. Ну, тих, що він виконував, – "Два кольори", "Очі волошкові", "Болеро"

– "Ой ти дівчино, з горіха зерня"…

– Так. А ще згадую конкурс у Криму, у Балаклаві. Раптом пригадалося, що я був у цьому місті, коли по Чорному морю плавав, завдяки Ярославу Мудрому.

– Це той конкурс, де ти з Робертіно Лоретті зустрічався?

– Ну, ви скажете! Зустрічався! Просто там був ще якийсь паралельний конкурс, і вони з Йосипом Давидовичем до нас зазирнули…

– Тобі цього не зрозуміти. Тебе ще тоді і в проекті не було, коли Радянський Союз божеволів від голосу підлітка Робертіно. З кожного вікна неслося: "Папа гел, папа гел, папа гела!" або "Санта Лючія, Санта Лючія". Потім він надовго зник. І ось об’явився сеньйор Роберто Лоретті, якого ти "живьйом" побачив. Ну, добре. Про Париж я вже знаю. І з Південної Кореї ти привіз перемогу, потішивши рідну філармонію і своїх шанувальників, число яких все зростає. А я хочу запитати… Ти на конкурсах завжди мамині пісні співаєш. Мама для тебе – головний авторитет?

– Так. Але я ніколи не був маминим синочком, як ви можете подумати. Хуліганистим був! А мама…Ой, її прохання менше згадувати в інтерв’ю. Я формувався під впливом трьох людей: мами, Магомаєв, Раїси Валькевич.

– О! Я чекала, коли ти про це заговориш. Знаю про твою віртуальну дружбу з Муслімом Магомаєвим.

– Ну, віртуальна дружба – це вже в останні роки його життя. Я, може, й співаком став під його впливом. Почув "Благодарю тебя" і… вмер. Потім я безмежну кількість разів слухав його репертуар.

– Знаєш, Ярославе, у нас так багато вражень збігається. Я теж вмирала від голосу Мусліма, а одного разу навіть вигукнула: "Ой Муслім, якщо десь є Бог, він схожий на Вас!"

– По комп’ютеру? Ви теж віртуально спілкувалися з ним?

– Ні. Не віртуально. На той час, коли я спілкувалася з Муслімом, комп’ютери нам і не снилися. Справа не в тому. Дізнавшись, що ти – шанувальник Магомаєва, я навіть здивувалася. Твоє покоління вибирає інших кумирів. А останні концерти Мусліма Магомаєва пройшли десь в кінці 80-х. Після значної перерви, між іншим. "Мої улюблені мелодії" – так називався той концерт. У першому відділенні звучала класика, а в другому – в основному старі мелодії 50 – 70-х років. Богословський, Бабаджанян, Тихін Хренніков. Сучасних пісень він не любив. Скаржився, що йому нема чого співати. Мовляв, з пісні зникла душа. Як я його розумію. Нема жодної сучасної пісні, яка б мені подобалася. Жодної!

– А що ви хочете, люди у масі своїй безкультурні. Раніше була ідеологія. А зараз на першому місці – машина, гроші. Не слухайте те, що не подобається. Я не слухаю. І теж віддаю перевагу пісням Арно Бабаджаняна, Микити Богословського, Едуарда Колмановського. Сучасні пісні, за рідкісним винятком, мене не зворушують. Взагалі, в різні періоди були різні захоплення. В інституті я, наприклад, дуже захоплювався класикою. Вже на четвертому курсі співав арію Кончака з опери "Князь Ігор", дона Базиліо, арії з опер Верді. Потім було захоплення романсами, неаполітанськими пісеньками.

– Я й зараз на сьомому небі, коли слухаю твого "Закоханого солдата". Можна запитати, а ти закоханий? Я маю на увазі зовсім не блоківське: "Тільки закоханий має право на звання людини". Я про земне кохання двох сердець.

– Я не скажу ні "так", ні "ні". Давайте я помовчу.

– Краще заспівай! В тему.

Мій співрозмовник трохи помовчав, зітхнув і… Тут я дещо позаздрила електронним ЗМІ. Слухаю тільки я, але сподіваюсь на вашу уяву. Це неважко:

Что так сердце, что так серце растревожено,
Словно ветром тронуло струну.
О любви немало песен сложено.
Я спою тебе, спою еще одну…

– Романс Лапіна із фільму "Вірні друзі", – тепер зітхнула я і додала, що краще за Магомаєва цю пісню ніхто не співав. А потім ще й розвинула думку про те, що певний твір завжди асоціюється з конкретним виконавцем. Часто з першим, але не завжди. Ну, ось арія містера Ікса з "Принцеси цирку". Хто краще за Георга Отса її виконував? Серьожа Захаров? Класно, але не те!

– О! – підхопив Ярослав – Я запитував у Мусліма Магомедовича, чому він ніколи не співає цю арію.

– І що він сказав?

– Те, що й ви. Отс – неперевершений.

– Ярославе, а тобі не тісно у рамках філармонії? Не хотів би на оперну сцену?

– Колись, мабуть, ще в студентський період хотілось. А зараз – ні. Я люблю пісню, романс, де потрібні голос, артистизм і серце. З часом зрозумів, що пісня залишається найкращим жанром. І я б хотів залишитись з піснею, котра, пригадуєте, "строить и жить помогает"! Я вже говорив, що зараз я – соліст академічного театру музики, пісні і танцю "Зоряни". У нас чудовий, дружний колектив. У моєму репертуарі – багато українських народних пісень, оперних арій, сучасних мелодій у стилі ретро. Невдовзі запропоную публіці нову сольну програму. Скажу відверто, мені більше подобається процес підготовки концерту, бо після фінальних аплодисментів настає порожнеча.

– Подібне трапляється з усіма творчими людьми, не лише зі співаками. Ось напишу це інтерв’ю, і – порожнеча. Швидше запрошуй на концерт. Під цим підпишуться всі твої шанувальники.

Розмову вела Валентина ЛЕВОЧКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.38862 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua