МЕНЮ










27 грудень 2013 - 14:00

Юні літа – у солдатській шинелі


Кіровоградка Валентина Крангач (Кайдаш) пішла на війну добровольцем у 17 років і служила телефоністкою в 170-й Кіровоградській Червонопрапорній орденів Суворова і Кутузова II ступеня танковій бригаді. У повоєнний час Валентина Михайлівна працювала вчителем російської мови та літератури.

– Моїми подругами на війні були дівчата-зв’язківці з нашого взводу, усі вони, як і я, добровільно пішли на фронт, – згадує жінка-ветеран. – Траплялося, що всі ми плакали, так тяжко нам було. Адже такі молоді, маленькі, слабенькі, тендітні, були екіпіровані протигазами, карабінами, лопатками. Нам на новому місці одразу потрібно було окопуватися. Кожна з нас мала котушку з телефонним дротом. Цю котушку я згадую протягом усіх повоєнних років, вона ніби до мене приросла. Навіть досі сниться.

Дівчина-зв’язківець чергувала у штабі, на спостережному пункті з розвідниками – за кілька метрів від передової. Брала участь у Сталінградській битві, битві на Курській дузі, у форсуванні Дніпра, визволяла Донбас, Харків, Кіровоград і нашу область, а закінчилася для неї війна в австрійському місті Енсі.

Кожен день на війні, розповідає фронтовичка, був однаковим: артпідготовка, атака, вогонь, бій, розриви снарядів, втрата товаришів. Під час Корсунь-Шевченківської битви її було поранено в груди. Та недовго вона лежала в санчастині, бо дуже сумувала за бойовими друзями й подругами, хвилювалася, чи не поранені вони, чи не вбиті: “Найголовнішим для мене після лікування було повернутися у свою бригаду. Загубити її на фронті означало те ж саме, що втратити батьків, сім’ю”.

Валентина Михайлівна на все життя запам’ятала танкову битву під Прохорівкою, де, здавалося, горіли земля і небо. У місті Люботині Харківської області їй довелося нести наряд з охорони німецьких військовополонених, пам’ятає вона й визволення Кіровограда: “Бої за визволення нашого міста були кровопролитними, тяжкими. Коли розпочалася операція, ми вже визволили чимало міст і сіл. Тому 4 січня 1944 року, коли наша бригада отримала завдання просуватися від Вершино-Кам’янки на Андріївку та Федорівку, ми сприйняли цей наказ як звичайне бойове завдання, котрих було чимало і до, і після. Навіть не замислювалися над тим, що станемо прославленими героями завдяки цій операції. Я мала протягнути лінію зв’язку між штабом і передовою. Моїм позивним було слово "Тайга", тому постійно кричала: "Тайга слухає!" Напарником у мене був Леонід Легоньков, який у разі моєї загибелі мав продовжити виконання завдання. Навкруги – стрілянина, земля горить, небо палає, а треба йти, бо командування без зв’язку нічого не може зробити.

Я відчувала втому, втрату сил, а мій напарник Льоня заспокоював мене, щоб я не плакала, бо зв’язок було налагоджено, тож завдання ми виконали. Уранці 8 січня 1944 року розпочалася артпідготовка. Був сильний туман. Німці, яких ми повинні були оточити в Кіровограді, ніяк не хотіли його віддавати, адже в місті вони облаштували базу для ремонту техніки, звідси вивозили тисячі тонн пшениці до Німеччини.

Ми в’їхали в Кіровоград на "полуторці" з боку нинішнього Ковалівського парку. Значно раніше від нас у місто увірвались танкісти. Стрілянина тривала весь день. У бою загинули командир танкової роти Юрій Харченко, заступник начальника політвідділу бригади Василь Бойко та інші бійці. Німці залишили місто повністю зруйнованим. Більшість будинків було заміновано. Мінер з нашої бригади Олександр Новіков за розмінування Кіровограда отримав пізніше орден Слави.

Кіровоградці нас зустрічали радісно, плакали, виходили з будинків, обіймалися з нами. Казали: "Як ми на вас довго чекали!" Одна жіночка запросила нас до себе додому. Наварила смачного кулешу, приготувала святкову вечерю, повкладала спати. А на ранок ми знову вирушили в путь. Попереду була Корсунь-Шевченківська операція.

У кожній частині під час війни були і тяжкі бої, і передишки. Під час перепочинку ми співали пісні Клавдії Шульженко, Леоніда Утьосова, читали вірші Костянтина Симонова. Складали пісні й вірші, адже мали художню самодіяльність. У дні передишки займалися стройовою підготовкою, нас учили стріляти на полі з карабіна, вчили кидати гранати. На фронті ми були добре забезпечені одягом, їжею. Для жінок виділяли пакети з ватою, бинтами – усе, що було необхідне…

Валентину Крангач нагороджено орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, "За мужність" ІІІ ступеня та багатьма медалями, зокрема "За бойові заслуги". Ці нагороди вона отримали за участь у тяжких боях.

– Після війни, – розповідає Валентина Михайлівна, – нам з чоловіком, а він був військовим льотчиком, довелося жити і в Північній Кореї, і в Німеччині, і в Москві. У Кіровограді я працювала в школі № 11 (тепер – Кіровоградський колегіум), де викладала російську мову та літературу і де створила музей 170-ї Кіровоградської Червонопрапорної орденів Суворова та Кутузова II ступеня танкової бригади, якому з часом присвоїли звання народного. Двадцять років була його керівником, займаючись пошуковою роботою зі збирання матеріалів для музею.

Нині Валентина Михайлівна – пенсіонерка, її часто запрошують на врочисті заходи до навчальних закладів міста, музеїв, бо життя ветерана – приклад відданості й жертовності, героїзму й патріотизму.

Підготував Юрій ЛІСНИЧЕНКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39929 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua