МЕНЮ










14 лютий 2020 - 08:54

Із дитинства – у війну


Перестало битися серце шанованої в Кропивницькому людини, ветерана Другої світової, визволительки міста від німецьких окупантів Марії Петрівни Майданюк. Її дитинство і юність припали на важкі часи захисту своєї країни від ворожої навали. Марія Майданюк щиро любила своє рідне місто і свою Новомиколаївку, завжди була активною, для всіх знаходила добре слово і в будь-який момент готова була прийти на допомогу.

Міська рада міста Кропивницького та її виконавчий комітет глибоко сумують з приводу важкої для міста втрати та висловлюють щире співчуття усім близьким та рідним покійної.

Відійшла у вічність жінка, юнацькі роки якої були наповнені не романтичними зустрічами й читанням відповідних книжок, а боротьбою з окупантами спочатку в підпіллі, партизанському загоні, а згодом – у регулярній армії.

Марії Майданюк незадовго до окупації Кіровограда, п’ятого серпня 1941 року, виповнилося всього 15 років, дівчина перед війною закінчила лише восьмий клас школи на своїй рідній Новомиколаївці. А наступного року вже була членом підпільно-диверсійної групи, що входила до складу партизанського загону імені Ворошилова, яким командував Семен Долженко.

Членом цієї групи в лютому 1942 року дівчина стала завдяки своєму двоюрідному братові Володимирові, який розповів їй, що в місті створено підпільну організацію, котра має зв’язок з партизанським загоном. Спочатку підпільники виконували нескладні, на перший погляд, завдання – варили клейстер і наклеювали агітаційні листівки.

– Здавалося б, що тут складного, приклеїв листівку й пішов, – згадувала Марія Петрівна. – Але це була дуже ризикована справа. Німці в перші ж дні окупації, щоб навіяти страх, розстріляли десять тисяч місцевих жителів, ввели комендантську годину. Після шостої години вечора ходити вже не можна було нікому, окрім поліцаїв і фашистів. Усіх інших, хто потрапляв до їхніх рук, відправляли в жандармерію. Німці поставили три шибениці на базарній площі (на цьому місці зараз знаходиться спортивна дитячо-юнацька школа олімпійського резерву “Надія”), і якби нас упіймали, то повісили б. Ось за таких обставин ми ті листівки й наклеювали на паркани, стовпи, стіни крамниць. Також ходили на залізничну станцію, де рахували вагони в потягах для повідомлень у ліс про кількість живої сили й техніки, яку німці відправляли на фронт. Одного разу нам вдалося звільнити чотирьох військовополонених. Ми, дівчата з групи, познайомилися з одним поліцаєм, який стояв на чатах на вишці концтабору в дворі колишнього Будинку офіцерів, що на вулиці Шевченка. Носили йому самогонку та їжу, а взамін випросили чотирьох військовополонених (з концтабору щодня вивозили по дві сотні мертвих і напівмертвих в’язнів). Казали йому: “Тобі ж усе одно, що з ними буде, віддай нам кількох військовополонених! Того чекає мати, того – наречена, іншого – сестра...” Умовили-таки, взяли із собою чотирьох чоловіків, що могли ходити, привели до мого брата, а потім переодягли й відправили в Чорний ліс – у партизанський загін…

Та сталося так, що дівчині разом з іншими підпільницями, Вірою Гончаренко та Олександрою Майдебурою, після арешту одного із членів підпільної групи довелося швидко перебиратися до лісу. Однак перед тим дівчата мали здобути зброю, адже без неї в партизанському загоні ніяк.

– Кіровоград тоді був глибоким німецьким тилом, – ділилася спогадами Марія Петрівна. – Автомати вже ніде не валялися, у німців усе було на обліку, як же дістати їх? Тоді я побігла до Віри й розповіла про необхідність викрасти зброю. Перебрали десятки варіантів, час іде, а ми нічого не можемо вигадати. Нарешті придумали найпростіший метод. На Новомиколаївці, на вулиці Воровського, в одному кінці кварталу жили німці, а в іншому була їхня їдальня. От ми й вирішили, що, коли ті підуть вечеряти, заліземо до них у будинок і вкрадемо автомати. Подивилися, що ті вже пішли і – швиденько в хату. Я пройшла тихо, а Віра випадково зачепила порожнє відро, а воно як загримить! І в цю мить у кімнаті хтось умикає світло. Ми оніміли. Виявляється, одного німця не розбудили на вечерю... Швидко зорієнтувавшись, кажемо йому: «Іди їсти, твої вже вечеряти пішли!» Він підхопився, швиденько взувся й бігом у хвіртку. А ми схопили зброю і сховали її в кущах, бо наближалася комендантська година. Згодом її допоміг нам забрати один з партизанів. Уночі разом з нами вирушати до загону зібралися шістнадцятеро майбутніх партизанів – підпільники й колишні військовополонені. Розділилися по групах і пройшли вісімнадцять кілометрів до Оситняжки, а там натрапили на поліцаїв. Сутичка була нетривалою, бо їхня зброя переважно була на возі, якого охороняв один із запроданців. Те озброєння дуже знадобилося нашому загонові в лісі, коли німці влаштували облаву на загін. Уночі вони припиняли вогонь, та наступного ранку до них приїжджало підкріплення. І бій знову розпочинався. Це протистояння тривало три дні, та ми вистояли…

У партизанському загоні вчорашня школярка була розвідницею. Загін імені Ворошилова пускав з рейок ешелони з окупантами й військовою технікою, підривав мости, щоб не пропустити на фронт німецькі танки й живу силу, спилював дерев’яні стовпи з дротовим зв’язком, позбавляючи противника можливості підтримувати зв’язок між своїми підрозділами.

Коли наприкінці грудня 1943 року партизанський загін імені Ворошилова зустрівся з підрозділами Червоної армії Другого Українського фронту, всіх боєздатних партизанів призвали до війська. Серед них була й Марія Майданюк, якій довелося у складі 252-ї стрілецької дивізії визволяти не лише нашу область, а й Кіровоград, де вона через сильну застуду потрапила до госпіталю. Одужавши, дівчина продовжила службу телефоністкою в окремому батальйоні зв’язку 299-ї Харківської стрілецької дивізії. У її складі пройшла воєнними дорогами рештою України, Молдавією, Румунією, Угорщиною, де була поранена, а закінчилася для неї війна в Австрії – поблизу Відня. Двадцятого травня 1945 року рядову Марію Майданюк було демобілізовано з війська. Її нагороджено багатьма державними нагородами й відзнаками. Серед них – ордени Вітчизняної війни 2-го ступеня, “За мужність” 3-го ступеня, княгині Ольги 3-го ступеня, медаль “За відвагу”, пам’ятний знак “Партизан України”, відзнаки виконавчого комітету Кіровоградської міської ради “За заслуги” І та ІІ ступенів.

Після війни Марія Петрівна закінчила Київський інститут народного господарства. Працювала економістом-інженером на кіровоградському ремонтно-механічному заводі ім. В. Таратути й вийшла на пенсію з трудовим стажем у 50 років. Була головою міського ветеранського клубу “Патріот” і членом ради міського ветеранського клубу “Ветеран”, головою комітету колишніх підпільників та партизанів Кіровоградської міської організації ветеранів України, вела активну громадську діяльність, зустрічаючись, передусім, зі школярами і студентами, розповідаючи їм про свою буремну молодість та незліченні жертви, ціною яких вдалося перемогти могутнього й жорстокого ворога.

Підготував до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.43433 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua