МЕНЮ










27 лютий 2015 - 12:39

За перший бій – орден


Війна для нього почалась сьомого квітня минулого року. Першим у житті був бій у Донецькому аеропорту. Старший солдат третього полку спецпризначення Сергій Лисак за той бій був нагороджений орденом “За мужність” третього ступеня.

Нагородили його і снайпера Володимира, який першим натиснув на курок, поцілюючи у бойовика, що хотів підбити український вертоліт, який заходив на посадку. Бійці невеликого загону спецпризначенців тоді зайняли оборону на даху терміналу, бачили, як противник захоплює позиції, готує зброю. Тож потрібно було приймати рішення. І був той вдалий постріл, що врятував український борт і дав початок обороні летовища, яка тривала майже п’ять місяців і увійшла у вітчизняну історію як приклад мужності та героїзму наших воїнів – “кіборгів”…

Зустрілись ми із Сергієм вже у Кіровограді. Він – контрактник. Несе службу. Війна не відпускає. Розповідь проста, без прикрас. Хоча і вона не дає уявлення про те, що цим молодим хлопцям сьогодні доводиться пережити. Важко на папері передати відчуття, як це – стріляти не по мішенях на полігоні, а по живих людях, нехай і ворогах…

Початок

– Надійшов наказ на виліт на Донецьк. Але ми тоді ще не знали, що то буде аеропорт. Це було сьомого квітня. По тривозі ми виїхали у Кривий Ріг, а потім на літаках вилетіли в Донецький аеропорт. Там відразу розташувались в обласному військкоматі. І до нас того ж дня прийшли люди, так звані прихильники Новоросії. Провокували: навіщо ви у мирне місто приїхали? Закарбувалося в пам’яті, як зустрічали нашу армію у Донецькій та Луганській областях, ображали воїнів, кидались під техніку, бачили в армії ворогів.

А вже наступного дня ми переїхали безпосередньо в аеропорт. По периметру летовища були розставлені пости. Чергували через добу, бо не вистачало людей. Тоді аеропорт ще працював, здійснювалися рейси. Так тривало до 26 травня, останній рейс був о сьомій годині на Київ. А потім о третій годині ночі найманці зайшли у новий термінал. Нас підняли по тривозі, розставили по позиціях.

Саме тоді був перший постріл нашого снайпера Вови. Я і ще восьмеро бійців були з ним на даху. І якби не Вова, того б вертольота, який йшов нам на підкріплення і заходив на посадку, не було б. Побачили, як з місця дислокації терористів «відділився» чоловік з ПЗРК і приготувався до пострілу. Треба було діяти миттєво…Ми врятували гелікоптер, його екіпаж та тих, хто поспішав нам на допомогу.

Так і відбувся мій перший бій у Донецькому аеропорту. Спочатку було страшно. Не розумів взагалі, що роблю. А потім усвідомив, що треба боротися: або ти вбиваєш, або тебе вбивають… У нас тоді не було ніяких засобів захисту – ні касок, ні бронежилетів. Форма, кепка і штатна зброя. Слава Богу, в тому бою ніхто не загинув, але було четверо поранених – двоє з нашого полку, один – з 25-ї Дніпропетровської бригади і ще один – з Хмельницького 8-го полку спецпризначення. Три дні ми вели перестрілку. Вже на шостий день прибули наші літаки з технікою, а нас забрали на Дніпропетровськ. Там же залишилась піхота захищати.

Першого червня нас на гелікоптерах перекинули в Ізюм, і потім ми почали виконувати інші бойові завдання. Були в Авдіївці, під Горлівкою, Красному Партизані. Були ще бої, але вже не такі запеклі, як той перший. Тоді вже пішла важка артилерія, коли не бачиш ворога в обличчя. Артилерія – на артилерію, щоб охопити більшу зону ураження.

Моя нагорода

Орден отримав саме за Донецький аеропорт. Нагородили мене і снайпера Вову. 10 листопада нагороду вручили.

Вова зробив перший постріл. Я ж як кулеметник мав забезпечити вогневу щільність, щоб ворог не зміг відповідати по нас вогнем. Поки я стріляв, підключались інші. Завдання ми тоді виконали.

Пам’ятаю відчуття страху в перші хвилини бою, потім воно кудись зникло. За себе вже не переживаєш. Думаєш лише за своїх товаришів, які поряд. Як розвідник-кулеметник я прикриваю групу при відході. Потім вони прикривають мене. І особливо важливо, щоб ти був упевнений у товаришах, а вони в тобі.

Через те, що я залишився служити, підписав контракт, жодного разу не пошкодував. Коли служив у 79-й Миколаївській бригаді, у мене був дуже хороший командир. Саме завдяки йому й прийняв для себе таке рішення. Потім перевівся у 3-й полк спецпризначення. Тепер у мене залишився рік. А потім думаю підписати черговий контракт і здобути вищу військову освіту…

Чому вони стають зрадниками?

Таке питання, перебуваючи в зоні АТО, я ставив собі не раз. Дізнався, що мій знайомий, з яким разом служили у 79-й Миколаївській бригаді, перейшов на бік ворога. Вирішив написати йому СМС-ку, щоб з’ясувати, чим же він керувався при прийнятті цього рішення, як зміг зрадити присязі, Батьківщині….

Пишу йому: “Привіт”

Відповідь: “Привіт. Як ти?”

– Воюю.

– Я – теж.

– Я чув, що не по одну сторону воюємо.

– Так.

– Чому ти по інший бік, братик?

– Мені з середині видніше, що тут відбувається. Сьогодні на моїх очах загинули цивільні в районі автовокзалу. І так кожен день – жінки, діти, старики, молоді хлопці та дівчата.

– І ти вирішив стати проти армії, в якій служив рік тому, проти своїх же пацанів?

– Мої пацани тут, зі мною. Давай не будемо сперечатись хто правий, хто винний. Все одно не розберемося. Просто бережи себе. А після війни поговоримо за пляшкою пива.

Дивні такі його погляди. Невже він сподівається на нашу зустріч після того, як він буде вбивати моїх друзів з нашої “79-ки”, інших бійців? Не буде такої зустрічі.

І ще один випадок зради. Вже з боку однокласника, який служив у внутрішніх військах. Пам’ятаєте їхню протестну ходу на Київ з Нових Петрівців? Вони переслужували півроку і вимагали дембелю. Коли я про це подивився по телевізору, то дуже здивувався: живуть в казармах, їдять в їдальнях, їх нікуди не забирають – в теплі, добрі і ще скаржаться. Просто служать, їх навіть в зону АТО не відправляли. Невже не розуміли, що під час такої ситуації в країні не може командування віддати наказ про демобілізацію?

Потім інший однокласник скинув мені його звернення в Інтернеті. Сидить і розповідає, що перейшов на бік бойовиків, а тепер проживає у п’ятизірковому готелі. Йому там добре. А за кадром якийсь Тигран коментує та підказує, що потрібно говорити, ставить наводящі запитання, хвалить його за такий “геройський” вчинок. Класичний приклад, як вороги використовують полоненого у пропагандистських цілях, щоб той закликав своїх товаришів здаватись, бо, мовляв, все одно програєте… Та чи був він полоненим? Просто, мабуть, тікав з переляку. А куди втечеш, як не до ворога? Ще й політику підводить під свій ганебний вчинок.

Після перегляду було гірко, хоча знав, що той однокласник, хоч і був відмінником у школі, якого завжди нам ставили у приклад, але із своїми тарганами у голові. Ось вся його гнилість і вилізла на поверхню.

Навіть зараз, коли дивлюсь всі пропагандистські сюжети “Лайф ньюс”, бачу, наскільки вони постановочні, жодного слова правди. А росіяни вірять у кровожерливих “укропів”, які розпинають немовлят, стріляють у стариків та жінок. Гірко це все, особливо, коли на таку гидоту підсідають знайомі тобі люди, з якими колись дружив, довіряв, підставляв плече.

Про вибір

Кожен у житті робить свій вибір. Один до кінця виконує присягу, а інший, мотивуючи свої вчинки особливими обставинами, просто зраджує. І таких ніхто не любить, бо, зрадивши раз, зробиш це вдруге, і втретє. Навіть у ворожому стані зраднику не довірять важливе завдання. Використають, як розхідний матеріал…

Ось їздив до Миколаєва ховати свого друга. Він був справжнім воїном, виконав свій обов’язок до кінця. Загинув у Донецькому аеропорту. На рік старший за мене. Важко втрачати бойових товаришів, друзів. Війна забирає кращих. Але ми – військові, і наша професія – Батьківщину захищати. А про загиблих ми пам’ятатимемо завжди, і не буде ворогу прощення.

Що там люди говорять?

Їхні настрої там – половина на половину. Одні ходили на мітинги за Україну, інші – на так званий референдум. Думали, що манна небесна впаде на голови. От тільки прийшла війна. Почали втрачати близьких, домівки. Затаїли образу, біль, відчай. Прихильники ж України зараз теж у відчаї, бо також все втратили, але їхній біль не перекидається на інших.

З людьми ми постійно розмовляли, намагались роз’яснювати, що і як. Дехто нам навіть розвіддані постачав. Чи то посилати розвідгрупу, щоб дізнатись, що за блок-постами, чи місцевий поїде, начебто до родичів у гості, і привезе всю необхідну інформацію. Такими послугами ми користувались часто. І бажаючих допомогти було досить.

Були такі люди, що й борщі нам на блок-пост відрами носили, підгодовували домашньою їжею. А були й ті, хто в обличчя посміхався, а за спиною шептався. Ще були відверті ненависники – кричали: навіщо ви сюди приїхали, “бендерами” називали.

Якось у Костянтинівці довелось із дядьком перетнутись. Запитує: “Коли ж війна закінчиться?” “Не знаю,”– відповідаю. “Ви ж зрозумійте, що ви тут все розбомбите, а потім поїдете до себе на батьківщину”. А мене таке зло взяло: “Та ви ж самі голосували на референдумі. Хотіли в Росію. Що вас не влаштовувало у мирному житті?” І головне – невже у нас Батьківщина не одна?! За більшу пенсію зрадили Батьківщину, накликали війну.

* * *

З війни Сергій Лисак прийшов у вересні. Але знає, що туди доведеться повертатись. Бо справу не завершено, і до миру там дуже далеко. Там щодня воюють його побратими. Дехто повертається додому з пораненнями, каліцтвами, а то й 200-м вантажем. Біль втрат гіркий. А відчуття помсти накочується щоразу з новою звісткою про загиблих, полонених, зниклих без вісти.

Усім хочеться миру. І цим двадцятилітнім хлопчикам – також. У них – все життя попереду, а доводиться воювати. А потім війна приходить у снах, і доводиться ще раз переживати той перший бій. Поки конфлікт на Сході країни тліє, наші кращі сини-воїни будуть класти голови на вівтар перемоги. Невже таку криваву ціну повинна заплатити Україна? Відповідь дав один російський політик: “Ціна свободи велика, а свободи від Росії – ще більша”.

Розпитувала Оксана ВЕРСТЮК




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39648 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua