МЕНЮ










14 червень 2016 - 22:11

Життя своє присвятив праці


Саме цими словами окреслює прожиті роки доктор економічних наук, професор, дійсний член Академії економічних наук України, заслужений працівник народної освіти України Леонід Фільштейн, якому десятого червня виповнюється дев’яносто років.

За кілька днів до цієї дати ми (кореспондент "ВГ", кандидат економічних наук доцент Геннадій Костромін та Леонід Михайлович) прямуємо до кабінету професора, що знаходиться на п’ятому поверсі університету, де й увесь факультет економіки праці та менеджменту, студентам якого викладає професор. Іще з першого поверху з ним починають вітатися його колеги, а він кожному з них відповідає й цікавиться, чим може бути корисним. Видно, що найдосвідченішого з викладачів тут поважають, а він в університеті почувається як у рідному домі.

Розмовляючи з Леонідом Михайловичем, не помічаю, як ми піднялися на поверх кафедри економіки праці та менеджменту – до кабінету, в якому він пише свої наукові роботи й готується до викладання студентам уже не один десяток років. У цьому кабінеті відомий у місті економіст-науковець і розповів "ВГ" про своє довге, насичене подіями життя.

Із 75 років свого трудового марафону 41 рік професор присвятив науковій діяльності. Разом з дружиною виростив доньку й сина, має вже не лише онуків, а й правнуків. А народився Леонід Михайлович 10 червня 1926 року в селищі Устинівці Кіровоградської області. Добре пам’ятає голод 1932–1933 років, який родині допомогла пережити тітчина корова. Перебравшись до Кіровограда, який тоді називався Зінов’євськом, батьки Леоніда Михайловича віддали його на навчання до українського класу школи № 18, що містилася у приміщенні теперішнього факультету фізичного виховання КДПУ ім. В. Винниченка. Коли 1941 року почалася війна, хлопцеві виповнилося лише п’ятнадцять років (закінчивши за місяць до її початку вісім класів, він подав документи до військового училища, однак там їх не прийняли, бо замалим він ще був тоді для армії).

– Через місто на схід гнали худобу, трактори тягли за собою сівалки, завод "Червона зірка" евакуювали залізницею, – згадує Леонід Михайлович. – У сусідній з нашою квартирі на вулиці 20 років Міліції перебували радянські солдати. Вони, збираючись відступати, запропонували й мені з мамою рушати з ними, бо вже знали: з нашим прізвищем залишатися в окупації смертельно небезпечно (батька тоді вже не було в місті – він воював)...

Хлопець з матір’ю проминули Запоріжжя, Ростов-на-Дону, Сталінград і зупинилися в Саратовській області. Там беручкий до навчання хлопчина одразу ж пішов до школи, а також на курси трактористів, які закінчив на відмінно, деякий час працював на машинно-тракторній станції. Невдовзі вступив до технікуму шляхів сполучення. І так би і вчився там надалі, але почув, що радянські війська почали визволяти від окупантів Україну – тож разом з іще декількома хлопцями-земляками пішов до військкомату й записався добровольцем до армії (хоча як студент-залізничник мав відстрочку від призову на військову службу).

– У війську я розпочав служити в піхотній дивізії, яка незадовго перед тим визволяла Харків. Закінчив школу снайперів, служив у кулеметному батальйоні спочатку командиром відділення, потім – помічником командира взводу. Пройшов, звільняючи їх, півднем України й Молдавію, був контужений і потрапив у дивізійний медсанбат. Майже не бачив на праве око, тож старші товариші по службі незлобливо насміхалися з мене: "Ну, тепер за тебе ніхто не вийде заміж…" Після лікування мені вдалось повернутись до свого полку, де у званні старшого сержанта служив у штабі, а ще навчався стріляти з лівого плеча, чого мені врешті-решті вдалося досягти…

Війна для Леоніда Михайловича закінчилася в Болгарії, у місті Ямболі (тоді старшому сержантові Леонідові Фільштейну було всього 18 років!). А перед тим були ще бої з німцями та їхніми союзниками румунами, частково розбиті підрозділи яких продовжували чинити опір і грабувати місцеве населення. Після перемоги над нацистською Німеччиною хлопець не одразу повернувся додому, а ще півтора року служив в Одесі, куди його полк пішки прийшов з Болгарії.

І ось нарешті настало мирне життя, таке бажане для вимучених війною людей. До Кіровограда повернувся не лише Леонід Михайлович, а і його матір та батько, який, на жаль, після воєнних поневірянь довго не прожив. Після війни Леонід Фільштейн вступив на заочне відділення Одеського кредитно-економічного інституту, протягом десятків років працював у різних фінансових установах Кіровоградщини. Був старшим ревізором обласного управління Ощадного банку СРСР, працював у міському фінвідділі, заступником голови Компаніївського району. У 1963 році Леонід Михайлович очолив Придніпровське відділення науково-дослідного інституту праці Держкомпраці СРСР. Працюючи в НДІ праці, 1965 року захистив кандидатську дисертацію в Московській фінансової академії.

– Я приїхав з глибинки вступати до інституту, де навчалися міністри фінансів республік СРСР! – згадує Леонід Фільштейн. – Вважаю, що мені пощастило: було подано 84 заяви, 18 претендентів допустили до екзаменів усього на п’ять місць. Я багато читав, працював, певно, членам приймальної комісії сподобався мій рівень знань. На моєму вступному рефераті вони поставили такий вердикт: "Заслуговує на тверду оцінку "відмінно"…

З 1975 року Леонід Михайлович працює в Кіровоградському національному технічному університеті (тоді – Кіровоградському інституті сільськогосподарського машинобудування), куди його перевели для започаткування підготовки економістів для центру України. А 1983-го він запропонував створити в інституті окрему кафедру з економічної спеціальності, яку невдовзі й було відкрито.

До 1986 року в названому вищому навчальному закладі відкрили вісім економічних спеціальностей. Для цього в Кіровограді було підготовлено економічні обґрунтування, навчальні плани та систему підготовки вчених з економічних спеціальностей. Леонід Михайлович підготував 62 кандидати економічних наук, з них восьмеро стали докторами економічних наук і дев’ятеро – професорами. Тепер у КНТУ діють спеціальні кафедри економічних наук. Загалом, уже підготовлено більше шести тисяч спеціалістів, які працюють на підприємствах, у закладах та організаціях області та центру України.

Леонід Михайлович працював завідувачем кафедр економіки та організації виробництва і економіки праці та менеджменту, деканом економічного факультету. І зараз продовжує займатися улюбленою справою, навчаючи студентів економіко-фінансовим наукам, та підготовкою науковців з економіки. Його доробок – це майже чотириста наукових робіт. Леонідові Михайловичу присвоєно почесні звання "Залужений працівник народної освіти України", "Відмінник народної освіти України", його нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради України "За особливі заслуги перед українським народом", Почесною грамотою уряду України, золотою медаллю ім. Тугана-Барановського, п’ятьма орденами й багатьма медалями (за участь у війні і тривалу продуктивну працю). Він, згідно із розпорядженням Президента України від 31 серпня 1998 року, – довічний державний стипендіат України.

Юрій ЛІСНИЧЕНКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39728 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua