МЕНЮ










5 квiтень 2021 - 17:04

А він продовжує усміхатися…




Дивовижне слово «ХУДОЖНИК»! Нині на тлі всебічної актуалізації мистецтва, наповненого перформансами та флешмобами, в моїй підсвідомості все частіше спливає запитання Остапа Бендера із безсмертних «12 стільців» Ільфа і Петрова: «Я вас як художник художника запитую: ви малювати вмієте?»

Моя розповідь – про митця, який не лише вмів малювати, а й думати без остраху, виносячи на світло естетичне і моральне сміття публічного світу, приховане за обладунками серйозності, всебічно демонструвати його пиху і наслідки ображеної погорди, створивши світ дивовижних фантасмагорій. Мова про унікального українського митця, нашого земляка, який ніколи не покидав рідного міста, окрім часу служби в армії та навчання, Володимира Кир’янова. Нині б йому виповнилося 75. Філософ за натурою, з іронічним поглядом на світ, який, можливо, був дарований йому від народження, а, може, став результатом життєвого досвіду, який показував, що безглуздість людських вчинків від величних Олександрів Македонських до Іванів Никифоровичів безмежна, а «гоголівщина» Городничих та Хлєстакових буде існувати вічно, бо така природа людини.



Я жалкую, що не встиг взяти інтерв’ю у Володимира Кир’янова, але його твори є не менш красномовними. Їхні образи неначе прийшли до нас з далекого середньовіччя, пронизуючи час і простір. Але замислимося і поміркуємо: хіба ми не є мешканцями середньовіччя оновленого? І, напевне, тому картини Ієроніма Босха, улюбленого художника Володимира Кир’янова, є для нас і нині цікавими. І ось тепер ми блукаємо закутками пропонованих Володимиром сучасних дивовиж, то тут то там з подивом зустрічаючи в обличчях його героїв відблиски знайомих рис яскравої особистості автора. То він п’є чай у товаристві старосвітських поміщиків М.Гоголя, а то, накинувши римську тогу, продирається крізь дикі зарості тернів до зірок, що відображаються яскравими відблисками в калюжі, яку сам же і придумав для книги «По латині поміж іншим», або неначе Чеширський Кіт виявляє свій образ в «Портреті з кішкою».

Мою увагу привертає «Автопортрет» 2006 року: художник – у ковпаку блазня. Володимир казав, що він йому не подобається, що в ньому багато плакатності. А як на мене, то є в цьому образі момент сакраментального. За великим рахунком, саме таким і хоче бачити митця публіка. Суспільству потрібен юродивий, якому можна прощати, або списувати на нього свої огріхи, якого можна жорстоко карати, бо не жаль, він же не виробляє сталі і валового продукту, а душа – це щось ефемерне, зважити ї поки що не можна… Але і сам художник... Чи не воліє він сприймати себе лялькарем, провідником, утаємниченим володарем світу?



Пам’ятаю, як телефонував йому на «мобілку» з проханням зустрітися, щоб означити назву творів на репродукціях до каталогу персональної виставки «Графічні метаморфози Володимира Кир’янова», що презентувалася в музеї О.Осмьоркіна в 2016 році, і почув у відповідь звичне: «Зараз доварю кашу і прийду».

Ось так експонент численних всеукраїнських та міжнародних художніх виставок, серед яких: «Художник і книга» (Київ, 1983), міжнародні бієнале «Імпреза-89», «Імпреза-91» (Івано-Франківськ), триєнале графіки Балтійських держав, виставки українських митців у Російській Федерації до десятої річниці незалежності України в Москві 2002 року, художник, який протягом багатьох років співпрацював з видавництвами України, Росії, Молдови, автор ілюстрацій до книг В.Жилінскайте «Парадокси» (Кишинів, 1983), «Згадки з бабусиної грядки» (Київ: Веселка, 1985), «Оранжевое солнце» (Київ: Веселка, 1986), В.Сомова «По-латыни между прочим» (Москва, 1992), поетичної збірки О.Мандельштама «Вибране» (Дніпропетровськ, 1990), творів письменників Кіровоградщини – О.Жовни «Вдовушка» (1996), Г.Гусейнова «Станційні пасторалі. Сповідь дитинства» (1997), В.Гончаренка «Парад химер» (1999), В.Шила «Практика: 1962-1991» (1991), «Лезо голки» (1999), Член Національної спілки художників України з 1993 року, лауреат обласної премії в сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна, митець, твори якого зберігаються у фондах музею мистецтв та художньо-меморіального музею О.Осмьоркіна в Кропивницькому, Івано-Франківського обласного художнього музею, численних приватних колекціях, виявляється досить простою людиною, яка ось-ось доварить кашу і прийде.

Не знаю, як там гречану, але «графічну» кашу він варити вмів. Зазвичай Володя Кир’янов працював на кухні своєї маленької квартири, навіть коли отримав майстерню в будинку художника обласної організації НСХУ.

Мене завжди вражала в його творах змістовність білого паперу. Це – не тло і не умовний простір, скоріше, його біле нагадує згущений час, із якого і виникають образи. Як у О.Архипенка – порожнеча відсутня, бо вона – також об’єм. Взагалі, творіння цього віртуозного майстра рисунка пером заворожують таїною непізнаного і нагадують дивовижну гру. Спочатку, споглядаючи його твори, ти неначе занурюєшся у власну літературну пам’ять. Перед тобою нескінченним потоком проходять знайомі образи героїв «Короля Ліра» і «Тіля Уленшпігеля», казок Гауфа та роздумів Г.Сковороди, інтелектуального потоку від Сократа до Ліни Костенко. І коли ти вже думаєш, що вхопив нитку Аріадни, і ось-ось вигукнеш сакраментально-трафаретне: «Еврика!», вся ця дивовижа, що крутиться на папері безконечною тонкою лінією чорної туші, на твоїх очах перетворюється на лабіринт ірреальних вимірів, залишаючи лише одну конкретну точку відліку – творця Володимира Кир’янова.

Художник, проводячи лінію, неначе стверджує: ми знаємо лише те, що знаємо, а грандіозне невідоме залишається невидимим. Ось воно лежить перед вченим-дослідником, який з метушливістю метелика бігає і літає навколо з лінійкою та циркулем, пробуючи запхати цю незрозумілу велич з головою птаха, тілом мушлі і хвостом дракона собі у голову. І не відомо, скільки треба буде часу, щоб усвідомити, що наприклад, слон – це не чудовисько з двома хвостами і скільки для цього треба спалити розумних, щоб інші погодилися з аксіомою: правда – у кожного своя, а істина – одна, що художник – це не лише той, що копіює, а й той, що створює, що мистецтво – не лише прояв радощів і задоволення від зустрічі з дивами природи, а й «Сон, що народжує чудовиськ», вияв думки й емоції, що змушує працювати ваші мізки, не насолоджуватися, а ховати очі і вдивлятися в себе, бо побачені образи є дзеркалом нашого внутрішнього світу.

Тому художник у Володимира Кир’янова в однойменному творі, однією рукою тримаючись за раму власної картини, неначе боячись втратити вже набуте і в той же час махаючи ногами в повітрі, в бажанні не стояти на місці і пізнати майбутнє, дивиться на світ крізь темні окуляри, щоб розібратися, що в цьому дивовижному калейдоскопі світла і кольору є темне і світле, чорне і біле. І чи варто спробувати зрозуміти ту психологію абсурду, яку пропонує природа, а можливо, просто прийняти її як данність і діяти? Саме так, на мій погляд, і робив талановитий художник-графік, який завжди усміхається, Володимир Кир’янов, даруючи світу дієвий спадок власних оригінальних творінь.

Андрій НАДЄЖДІН,
заслужений художник України,
мистецтвознавець,
провідний науковий співробітник
художньо-меморіального
музею О.О.Осмьоркіна



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.35824 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua