МЕНЮ










3 квiтень 2015 - 13:29

Листи з передової


Листи учасників Другої світової війни до рідних та близьких – цінне джерело нашого пізнання тих подій. Є такі реліквії і в Держархіві Кіровоградської області, передані йому місцевими краєзнавцями.

Одне з цих послань, написане ветераном війни напередодні 40-річчя Перемоги, містить розповідь про Ніну Лєпіну, військового фельдшера партизанського загону Сидора Ковпака, а також уривок її листа до батьків, написаного весною 1942 року: "Я жива и здорова. С 5 марта в Путивльском партизанском отряде. У Ковпака. Может, слышали про такого? О том, что случилось, где была, что делала, писать рано. Вот кончится война, встретимся – все расскажу. Пережила и перевидела такое, что меня теперь ничем не испугаешь".

Дійсно, від літа 1941-го до весни 1942-го було пережито стільки, що вистачило б на декілька біографій! Жаліючи батьків, Ніна не розповіла, якими стали для неї ці перші роки війни. Після закінчення медичного технікуму вона працювала у одній з куйбишевських лікарень, влітку 1941-го пішла добровольцем на фронт. А восени того ж року 275-й полк, де служила Ніна Лєпіна, потрапив під Сумами в оточення. Тяжко поранених бійців розмістили у навколишніх селах на окупованій території. Ніна залишилася там же, щоб допомагати їм. Дуже тяжко доводилося їй, коли рятувала радянських воїнів. Після тих поневірянь фельдшерка добралася до штабу партизанського загону, яким командував Сидір Ковпак. Вона не обмежилася роботою медпрацівника, виконувала й бойові завдання. На території Брянщини восени 1942 року партизанський загін потрапив під шквальний вогонь переважаючих сил ворога. У те місце, де розмістили лазарет, влучила міна. Ніна втратила ноги, врятувати її не змогли. Не судилося фельдшерці після війни все розповісти, за неї це зробили інші.

А ось що писав з фронту дружині у жовтні 1943 року капітан 444-го винищувального протитанкового артилерійського полку 95-ї стрілецької дивізії (тієї самої 95-ї гвардійської Полтавської орденів Леніна, Червоного Прапора, Суворова ІІ ступеня, Богдана Хмельницького дивізії, яка визволяла й нашу область, в тому числі село Велику Северинку під Кіровоградом) ростовчанин Федір Самсонов: "Продолжаем биться с немцами не на живот, а как говорят, насмерть. Воздух и земля стонут от несмолкаемого гула. За смерть своих товарищей жестоко платили. За последние дни разбили два тигра. А вчера от одного залпа потянули из леса подводы с ранеными. В стереотрубу видно было даже повязки, ну подсыпали еще им на дорожку". До війни життя Самсонова було, судячи з його листів, пов’язане з педагогікою, але коли зайшла мова про відозву його з фронту, він відповів: "Уезжать в такую тяжелую для товарищей минуту мне стыдно. Вот уж добьем немчуру, тогда и приеду сам с победой". А ось – уривок листа, написаного Федором Самсоновим 1 грудня 1944 року: "Сколько бы я не был далек от школы, но 13% успеваемости так тронули меня и моих коллег (учителей-офицеров), что мы уже в свободные часы обсуждаем этот вопрос вторые сутки. Учитывая всевозможные трудности, делаем скидки, но никакого оправдания для 13% придумать не можем и работу такого "педагогического" коллектива осуждаем. Само слово "педагог" в таком случае нельзя писать без кавычек".

Травень 1945-го Федір Григорович зустрів у переможеній Німеччині. Свої враження від цієї країни він виклав у листах. Вони яскраво характеризують автора як людину освічену, інтелігентну, наділену почуттям гумору. Останні листи Самсонова, що надійшли на Кіровоградщину, написані ним у 88-літньому віці. В одному з них він, вітаючи жителів Великої Северинки з 39-річчям визволення цього села від фашистських окупантів, пише про необхідність берегти пам’ять про тих, хто навічно залишився тут. Адже майже половина воїнів 444-го артилерійського полку загинула смертю хоробрих. Серед полеглих, як нагадував ветеран, був і його фронтовий товариш, прекрасна людина лейтенант Стоянов – учитель однієї з московських шкіл.

Листи з передової – це й ті, що вривалися до батьківських хат, сповіщаючи про смерть синів та чоловіків. Так,13 лютого 1944 року батьки Федора Говорова, жителі Кіровоградщини, отримали лист, підписаний гвардії капітаном Пономаренком про героїчну загибель їхнього сина гвардії старшого лейтенанта. У посланні – слова співчуття, вдячності, поваги та запевнення в тому, що однополчани Федора Говорова помстяться ворогові за його смерть. А ще – звістка про те, що Федору присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

І все ж, у багатьох листах з фронту стверджується, що людина прийшла в цей світ творити, будувати, плекати, а не знищувати і вбивати: "Мы после сверхчеловеческих усилий, по пояс в грязи прошли с боями по Украине и Бессарабии. Вели ежедневные бои под городом Яссы, отбивая в день по 6 – 7 атак немцев. Но, найдя полученное давно письмо твое, почувствовал в озябшей своей душе теплоту и надежду". "Як же хочеться, дорогі мої, не тримати в руці автомат, а держати молоде деревце та посадити його коло хати, де і хотів раніше", – поділився в листі з ріднею своїми мріями інший солдат. Мине ще багато років, а такі листи будуть зрозумілі кожному, хто їх прочитає…




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.38474 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua