МЕНЮ










21 вересень 2012 - 14:30

Найдорожча нагорода


За хоробрість, стійкість і мужність, виявлені у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, кіровоградка Юлія Сандул була нагороджена орденом "За мужність", медаллю "Захиснику Вітчизни", проте найдорожчою нагородою, каже Юлія Львівна, є для неї нагрудний знак “Партизан України 1941–1945 років”.

...Дитинство звичайної сільської дівчини було затьмарене війною. У 14-річному віці Юлія стала зв’язковою підпільно-диверсійної організації імені Ворошилова на чолі з її легендарним командиром Олександром Федоровим, штаб якої керував підпільною та партизанською боротьбою не лише в Кіровограді, а й у багатьох сільських районах степової Кіровоградщини. Доцільно тут послатися на свідчення колишнього члена військової ради 2-го Українського фронту, війська якого визволяли нашу область, Голови Президії Верховної Ради УРСР І.Грушецького: "Ціла армія народних месників поривалась назустріч нам, щоб спільно діяти: 21 загін, який об’єднував 7800 партизанів і 3600 бійців незліченних диверсійних підривних груп". До когорти нескорених належить і наша землячка, у пам’яті якої закарбувалася отча хата у мальовничому селі Канежі Новомирго- родського району, де у дружній родині ще до війни благословилося на світ Божий четверо дітей.

– Наші батьки працювали у колгоспі імені Будьонного, – каже моя співрозмовниця. – Запам’ятала ще змалечку, що батьки, дід та баба були не лише роботящими, а й гарними, щедрими на добро і ласкаве слово людьми. Батько мав йти на фронт, однак збірний пункт, що розміщувався в районному центрі, потрапив під артобстріл, і він, поранений, повернувся додому. Погнали тата німці у 43-у році аж в Румунію, і вже там загубилися його сліди. Ми так і не дізналися, де він похований. А ось мати залишила білий світ на дев’яносто четвертому році життя. Нехай їм земля пухкенькою буде…Зростала я під співанки матері, яких не злічити. Любов батьків до народної пісні передалася й мені, вже з першого класу навчання в місцевій семирічці брала участь у шкільній художній самодіяльності, співала українських, російських та молдавських пісень. Та раптом – війна…

Той червневий спекотний день, коли німці увійшли в село, був останнім днем дитинства в житті Юлії Сандул. Окупанти принесли новий порядок: примушували людей рити за селом земляні кагати та окопи. Однак село не скорилося ворогові. Знайшлися у ньому патріоти, які об’єдналися в партизансько-підпільну групу: Січкар, Сакара, Кобилецький, Яровенко та інші.

Жагуча ненависть до всього нелюдського, жорстокого, готовність до самопожертви допомогли Юлі знайти свою вірну стежку на війні після знайомства з керівником підпільної групи Семеном Січкарем. Під час розмови він звернувся до неї з проханням: партизанам конче були потрібні списки односельців, яких мали відправляти за встановленими термінами в рабство у Німеччину. А складав їх старший поліцай Пірко, з трьома дітьми якого товаришувала Юля, надто з Лідою – свою ровесницею. Разом гралися у дитячі вуличні ігри, майстрували паперові ляльки, а матеріал для них брали з того, що було під рукою. Ось так непомітно Юля ховала до кишені складені запроданцем списки, які потім передавала до партизанського загону. А коли він запитував подруг про зниклі важливі папери, вони щиро відповідали, що порізали на плаття для саморобних ляльок. У нашій розмові Юлія Львівна пригадала прізвища людей, яким врятувала життя, попередивши їх про небезпеку. А ще – як носила через окуповану територію вкрадені зі спеціально обладнаної санітарної машини, яка стояла на батьковому обійсті, медикаменти, такі потрібні пораненим партизанам: вату, бинти, стрептоцид, зеленку, різні пігулки. Нерідко разом з ліками вдавалося поцупити у фашистів продукти харчування , шкарпетки та якусь одежину.

На узліссі у визначені години на Юлю вже чекали партизани Іван Вільний та Марія Чорна. До села, яке було за сім кілометрів, дівчинка здебільшого поверталася з в’язанкою бур’яну, яким начебто треба було топити в хаті – це була її легенда на випадок зустрічі з гітлерівцями. Та одного разу інстинкт самозбереження їй не допоміг.

– 25 лютого 1944 року я йшла глибоким яром, у якому можна почути хіба що відлуння, а не виття ворожого снаряду, яке зазвичай зливається на відкритій місцевості в єдиний страшенний гуркіт, – згадує колишня партизанка. – Потому провалилася у морок. Знайшли мене непритомною там, де вибухнув снаряд. Після поранення в спину, в яку вп’ялося відразу кілька осколків різного розміру, мене лікували вдома. Нестерпний біль проймав усе тіло. Я навіть голову не могла самостійно повернути. Згодом мене перевезли спочатку до пересувного військового шпиталю у Сентовому (нині – село Родниківка Олександрівського району. – Авт.), а потім до Єлизаветрадківської районної лікарні, в приміщенні якої розмістився військовий госпіталь № 1648, де працювали фахівці Ленінградського інституту нейрохірургії. Мені зробили операцію і витягли зі спини найбільший осколок, який стирчав назовні, а ще до трьох не добралися – один з них довжиною сім сантиметрів. Так і живу з металом, який щохвилини болем нагадує про війну, яка й зараз мені сниться…

Ви запитуєте про те, як зустріла День Перемоги? Це був понеділок. У хаті, окрім мене, нікого не було. Бабуся поралася на городі, мама пішла на ланку колгоспну. Коли чую – хтось кричить на вулиці: "Перемога! Перемога!" Я ледве злізла з лежанки і, тримаючись за бильце маминого ліжка, добралася до сінешніх дверей, а там – на вулицю. Того дня так тепло й сонячно було, витьохкував соловейко. Якраз додому нагодився дідусь, подивувався: "Хто тебе виніс, дитино? У тебе ж на ногах пальці всі порвані та кров цебенить". Але я тим не переймалася, бо хіба міг зрівнятися цей фізичний біль з радістю від звістки про Перемогу? А ось до центру села, куди сходилися селяни, аби ще раз почути про закінчення війни, вже не змогла дійти…

Як склалося моє подальше життя? До війни закінчила четвертий клас і була тямущою ученицею, тому мене записали відразу до шостого. До школи, поки було тепло, добиралася за три кілометри з допомогою двох палиць, бо милиць не було. Дуже боліла спина, однак мужньо висиджувала щодня по чотири уроки. А вже глибокої осені до мене приходили вчителі. Так вдома і закінчила семирічну школу. Мріяла про медицину та про те, щоб рятувати людей, як це робили медики у війну. У вересні 1951 року стала студенткою Кіровоградського медучилища, проте провчилася лише два роки, бо виникли проблеми зі здоров’ям. Деякий час потому працювала у Кіровограді в сфері побутового обслуговування, зараз – на пенсії. Шість останніх років не можу стати на ноги, вийти з під’їзду. А я ж так природу люблю. Відчуваю велику потребу спілкування з людьми, проте не маю на те фізичних сил...

Щиро вдячна молодшій на шість років сестрі, яка живе зі мною. А ще навідується мій племінник Анатолій з дружиною Маргаритою. Ось сьогодні прийшли у квартирі прибрати після того, як мені встановили автономне опалення. До речі, я дуже вдячна за це голові облдержадміністрації Сергію Ларіну (саме після звернення на "гарячу лінію" голови ОДА в квартирі жінки, в якій постійно було взимку холодно, влаштували автономне опалення), першому заступнику міського голови Василю Дзядуху та виконавцю робіт – фірмі "Віком"…

Непомітно сплинув час нашої розмови. Я бажаю Юлії Львівні оптимізму та здоров’я, якого їй так не вистачає. А ще хотілося б через газету звернутися з проханням до виконавчих органів міської ради розглянути можливість встановлення біля під’їзду багатоповерхівки на вулиці Жадова, де живе жінка, пандусу, про який вона так мріє.



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.3834 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua