МЕНЮ










class="cn_news_even">
4 квiтень 2016 - 18:09

Наталя Педько: Театр – моє життя


У дитинстві ні мама, ні бабуся не водили мене в ляльковий театр. І навіть дорослою я мала про нього досить приблизне уявлення. Одного разу написала про негаразди в театрі імені Кропивницького під “акомпанемент” тези: "Єдиний театр у місті!" А наступного дня до редакції завітав директор обласного театру ляльок Валентин Янкул, нині вже покійний, царство йому небесне, і вилив на мене свій праведний гнів: мовляв, що значить – єдиний театр? У нас є ще й театр ляльок!

Ну, і так далі. Ще й додав: "Коли б це була не ти, я б подав на тебе в суд". А треба сказати, це був початок перебудови, і судитися з журналістами стало дуже модно. Тоді я дала собі слово, що обов’язково познайомлюся з театром ляльок і з людьми театру Але минув час, перш ніж я виконала свою обіцянку. Пішов у кращі світи лицар театру ляльок Валентин Янкул. Прийшов новий директор, під орудою якого театр почав підкорювати нові вершини. Це не просто слова. Адже театр, яким керує Григорій Педько (і який вже давно працює без головного режисера!), встиг отримати звання академічного. І хоч до нинішніх звань та регалій я ставлюся дуже обережно, бо куди не кинь – як не народний, то заслужений, але кіровоградські лялькарі гідні цього високого звання.

Сьогодні моя співрозмовниця – завідуюча літературною частиною обласного театру ляльок Наталя Педько, дружина і однодумець директора, котра пройшла з ним шлях від світловодської самодіяльності до академічного театру.

– Про себе? Ну, не знаю… Я народилася через два місяця, як у шахті загинув мій батько. Мама залишилася з трьома дітьми. Перспектив у нашому донецькому містечку не було ніяких, і вона на запрошення своїх друзів переїхала у молоде місто на березі Кременчуцького моря. Світловодськ у 70-і роки минулого століття... Це був час його розквіту. Жили, як усі. Непросто, але з надіями.

– Наскільки мені відомо, ви ще школяркою познайомилися з Григорієм Миколайовичем?

– Так. У драматичний гурток, яким він керував, я прийшла за компанію з подругою. Зовсім не збиралася ставати артисткою. Але сподобалося. І керівник щось у мені побачив. Почала грати. Найбільше запам’яталася вистава "А зорі тут тихі...". Вистава мала шалений успіх не лише у Світловодську. Пам’ятаю, як на перегляді плакали ветерани. Це було потрясіння.

– А кого ви грали?

– Галю Четвертак.

– Я так і подумала. Ви навіть схожі на Катю Маркову, яка грала у прекрасному фільмі Сергія Ростоцького. Пам’ятаєте?

– Звичайно… Отак все й почалося. Мені дуже подобалося бути на сцені. Хороша у нас була вистава "Вічно живі" за п’єсою Віктора Розова, "Узбіччя", не пам’ятаю, хто автор.

– Мабуть, Микола Зарудний, драматург посередній, але дуже репертуарний, як і Олекса Коломієць, до речі. У театрі Кропивницького йшли майже всі його п’єси. Даруйте, підкреслюю свою обізнаність. Ну, і як ви опинилися там, де опинилися? Артисткою не стали?

– А я й не збиралася ставати артисткою. Закінчила педучилище, працювала в дитячому садочку. На той час ми вже створили сім’ю. Але трапилося так, що Григорію Миколайовичу довелося залишити свою бурхливу діяльність на ниві світловодської культури. (Він створив там центр дозвілля, об’єднавши парк культури імені Шевченка і центральний будинок культури. – В.Л.). Не буду про це розповідати. Довго і нудно. А результат? Вже 17 років він – директор обласного театру ляльок. Солідно! Запрошували його "трохи попрацювати". Та правду кажуть, немає нічого постійнішого, ніж тимчасове. Це були 90-і роки. Колектив лихоманило, з головним режисером – проблеми, з репертуаром – проблеми. З ним, між іншим, і зараз проблеми.

– А як в театрі опинилися ви? Коли я з вами познайомилася, ви працювали педагогом-організатором. Це спеціально для вас посаду придумали?

– Ні, чому ж, у театрі був педагог-організатор, але я вже казала, час був такий, що далеко не всі роботою переймалися. Більшість думала, як би краще прилаштуватися. Пішла з театру і педагог. "Спробуй ти, якщо бажаєш", – запропонував Григорій Миколайович. Ось я й спробувала. Перше, що я зробила, запропонувала ігрові програми.. Дітей треба залучати не тільки до перегляду. Це ж глядач особливий. Навіть 40 хвилин посидіти спокійно йому важко. Отак ми й почали влаштовувати різні конкурси, розіграші, призи придумали. Якусь дрібничку, але ж дитина – в центрі уваги. В нагороду діти отримували солодощі. Одна бабуся казала здивовано: "Це ж треба, вдома на холодильнику кілограм цукерок лежить, а він мене за цукеркою через усе місто тягне". Загалом, сподобалося і дорослим, і дітям. А можливість виграти безкоштовний абонемент на цілий рік (і таке практикуємо) є хорошим стимулом. Не думайте, що хвалюся, але, якщо раніше на вистави приходило кілька чоловік, то поступово все змінилося. Зал у нас не такий великий, і вмістити всіх бажаючих, особливо на прем’єрні вистави, було важкувато. Педагогом я пропрацювала вісім років, а потім вдалося "вибити" ставку завліта.

– Подобається вам ця робота? З якими труднощами зіштовхнулися на новій посаді?

– Робота, зрозуміло, подобається. Тепер я можу без перебільшення сказати: театр – моє життя. А труднощі? Ну, вони відомі. Репертуар. Дуже важко знайти сучасний матеріал. Виручає класика. Але ж нам потрібні хороші сучасні вистави. Скажімо, з правил дорожнього руху. Була у нас така вистава "Ведмідь-рятівник". Її поставив Євген Гімельфарб. А ось недавно з’явилася вистава "Пригоди маленького автомобільчика" в режисурі Юрія Титарова. Цікавий режисер. У нього свій театр у Києві. "Равлик" називається. Нам гарно працювалося. Мріємо продовжити співпрацю. Наш театр повинен бути вчителем для малечі. Хочемо запросити на постановку вистави з техніки безпеки "Пригоди у чарівному лісі" режисера Грушецького з Черкас.

– Ви продовжуєте практику запрошених режисерів? А навіщо? У вас же є тепер головний режисер.

– Ви маєте на увазі Поляка? Відстаєте від життя. Анатолій Петрович повернувся в Донецьк. Не затримався він у нас. Квартирне питання.

– Зрозуміло. "Квартирне питання іх тільки зіпсувало". Це я Воланда з улюбленого роману цитую. Ви згадали Гімельфарба. У світі дитячого театру людина він знаменита. І вистави, котрі він поставив у нас, особливо "дорослі" "Собаче серце", "Ніч перед Різдвом", "Декамерон", зробили б честь будь-якому театру. Але чому їх нема в репертуарі?

– У нас є домовленість з Євгеном Гімельфарбом на поновлення в репертуарі вистави "Декамерон". Дехто з акторів пішов з театру. Між іншим, все з тієї ж клятої квартирної причини. Ось вам ще труднощі. Не лише завліта. Загальнотеатральні. У нас немає можливості запрошувати нових акторів, режисерів. Обходимося своїми силами. А вони у нас є. Я хочу сказати, що труднощі, які театр переживав у минулому, якоюсь мірою загартували нас. І хоч попереду ще чимало випробувань, зараз в театрі працюють люди, для яких він – священний храм, як для Івана Барильченка. До речі, можу похвалитися. Наша провідна актриса Вікторія Ставріаніді разом з Евеліною Новопашенною поставили виставу "Бука", що стала переможцем кількох фестивалів. Оформила виставу Оксана Шарій. І хоч вона не вчилася спеціально на художника театру ляльок, та й досвіду у неї, власне, ніякого, але у тому, що вистава отримала фестивальні визнання, безперечно, і її заслуга.

– Наталю Петрівно, кілька років, як пішов з життя Майстер, художник Василь Остапенко. Відчувається його відсутність. Все-таки понад чотири десятки років людина віддала цьому театру, скільки казкових персонажів "народжено" безпосередньо ним!

– Для всього колективу, можливо, й не відчутно. А ось постановочна частина відчуває! Тут ніша Василя Макаровича, царство йому небесне, ніким не зайнята. Це правда.

– В останній час театр бере активну участь у фестивалях. Не хочете про це щось розповісти?

– Фестивалі ми любимо. Хоча хто їх не любить? Виступати на фестивалях і не просто засвітитися, а справити враження – кому ж не хочеться? Нам вдалося побувати на багатьох фестивалях. Зайдіть у кабінет директора, там цілий "іконостас" наших дипломів. У минулому році, шкода, зірвалося кілька фестивалів у Запоріжжі і Львові. Зате ми в черговий раз побували на фестивалі "Подільська лялька" у Вінниці з виставою "Наймичка" за Тарасом Шевченком у постановці Анатолія Поляка. Заслужена артистка Вікторія Ставріаніді отримала головний приз. Про неї говорили, що грає душею. З цією виставою ми побували і на фестивалі в Черкасах. А ще виступали в Києві на заході під назвою "Шевченко єднає Україну". Вистава дуже лірична, супроводжується живою музикою (скрипка і бандура). Сподіваємося, що наші фестивальні мандри продовжаться і в цьому році. Запрошення вже є. Зокрема, в Польщу. Хочемо повезти "Таємницю рудого Жевжика" Всеволода Нестайка.

Розмову вела Валентина ЛЕВОЧКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



Погода, Новости, загрузка...
pgt 0.41908 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua