МЕНЮ










20 листопад 2015 - 11:41

Перед’ювілейні спогади


Першого грудня Анатолієві Кривохижі, народному артистові України, заслуженому діячеві мистецтв України, художньому керівникові (1957 – 1985) заслуженого самодіяльного ансамблю народного танцю УРСР "Ятрань" почесному громадянинові Кіровограда (нагородженому орденами Трудового Червоного прапора, Леніна, Вітчизняної війни, почесними відзнаками "Честь і слава Кіровоградщини", Міністерства культури й туризму України, медаллю "Павло Вірський" та іншими відзнаками) виповниться 90 років.

Напередодні цієї непересічної події знаний у нашому місті, в Україні і світі митець зустрівся зі своїми учнями й іншими прихильниками його творчості в галереї "Єлисаветград". Анатолій Михайлович охоче пристав на пропозицію власника галереї Миколи Цуканова поспілкуватися в його мистецькому закладі з людьми, які шанують українське хореографічне мистецтво і багато з яких стали відомими танцівниками, хореографами саме завдяки зусиллям багаторічного керівника "Ятрані". Адже нині він через хворобу коліна нечасто виходить на люди (однак постійно спілкується з ними по телефону, а також продовжує працювати над працями про хореографію).

"Без творчості я просто не можу жити"

"Вечірня газета" неодноразово висвітлювала знаменні віхи у житті і творчості нашого знаменитого майстра танцю. Напередодні його ювілею варто кому нагадати, а кому й повідомити про них.

Народився Анатолій Михайлович 1925 року в селі Копанки Маловисківського району. Він – учасник Другої світової війни, закінчив Омське військове училище (загалом, включаючи роки війни, прослужив у війську 14 літ) і тамтешній державний педагогічний інститут фізичної культури, працював в Омській обласній філармонії артистом балету. До Кіровограда наш краянин приїхав 1957 року й почав працювати художнім керівником самодіяльного танцювального колективу при Будинку культури імені Калініна заводу "Гідросила", що став основою для створення заслуженого ансамблю народного танцю України "Ятрань". Протягом майже тридцяти років (до 1985 року) Анатолій Кривохижа був художнім керівником та балетмейстером-постановником цього ансамблю, зробивши його відомим на весь світ. А 1986-го Анатолій Михайлович почав працювати художнім керівником та балетмейстером-постановником академічного театру музики, пісні й танцю "Зоряни". З 1997-го перейшов на роботу до КДПУ імені Володимира Винниченка на кафедру хореографічних дисциплін, з часом отримав учене звання доцента. Він – один з найактивніших ініціаторів відкриття музею історії українського хореографічного мистецтва в державному музеї-заповіднику "Хутір Надія", першого в Україні та єдиного у світі, автор книги "Гармонія танцю" – методичного посібника для викладання курсу мистецтва балетмейстера у вищих навчальних закладах.

“Засновник ансамблю народного танцю України Павло Вірський допоміг нам тим, що пояснив, яким має бути репертуар "Ятрані", – розповідав Анатолій Михайлович під час зустрічей у нього вдома з автором написаного вище; далі наведено окремі уривки із цих розповідей. – Саме за його порадою у своїх виступах ми почали відтворювати народну українську обрядовість, пов’язану з календарним святами. Художній керівник державного академічного ансамблю народного танцю СРСР, народний артист СРСР, лауреат багатьох премій Ігор Мойсєєв відкрив для нас світ, а світові показав нас. А "Ятрань", великою мірою, відкрила світу вікно в Україну. Говорити про те, що ятранівська програма – унікальна, почали за кордоном – у США й Канаді. Ми першими показали на сцені справжні народні традиції й обряди, про які, зокрема, йдеться у книзі Олекси Воропая "Звичаї нашого народу". І саме за сприяння Ігоря Мойсєєва "Ятрань" виїздила на гастролі за кордон, де виступала просто феєрично. Наші концерти проходили з неймовірним успіхом.

Були і заздрісники, було й дещо інше – незрозумілі підозри щодо мене й колективу у зв’язку з нашими закордонними гастролями. Я вам чесно скажу, що нелегко мені далися складні стосунки з компетентними органами, зараз про це вже й згадувати не хочеться. У чому була запорука злету "Ятрані"? У тому, що там діяло шість дитячих груп різного віку, об’єднаних в ансамбль "Ятранчик". Щороку нові молоді танцюристи входили до основного складу "Ятрані", не даючи йому зістарітися і втратити високий виконавський рівень. А досвіду вони вже набували з часом. Я був режисером багатьох театралізованих масових дійств. У Кіровограді – партійних конференцій і урочистостей з нагоди різноманітних свят (і все безкоштовно, бо це вважалося виявом особливої довіри до мене). Готував зведені номери українських танцювальних колективів у Москві. Наприклад, на відкритті Олімпіади 1980 року, ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді й студентів.

Творчість – це моє життя, потреба душі. Без цього я просто не можу жити. Тому, коли після "Ятрані" вийшов на пенсію, працював деякий час постановником в ансамблі танцю Башкирії, у Київському балеті на льоду. Але як тільки отримав з Кіровограда пропозицію займатися улюбленою справою, одразу ж повернувся додому. На жаль, багато призів, які за десятки років здобула "Ятрань", зникли. Дуже хотілося б знати, хто їх привласнив. Зникли й музичні інструменти. Щоб хоч якась згадка лишилася про колектив, я всі свої матеріали, пов’язані з ним, передав до музею української народної хореографії.

Кілька років тому в державному музеї-заповіднику "Хутір Надія" було відкрито оновлену експозицію музею української народної хореографії. Перед цим я активно взявся за її збільшення і класифікацію. Написав об’ємні анотації до кожного з розділів. Матеріали в музей – фотографії, буклети, афіші, історичні довідки, книги – слали зі Львова, Києва, Австралії, Канади...”

Під час роботи з оновлення названої експозиції Кіровоградська обласна державна телерадіокомпанія за участі Анатолія Кривохижі й за підтримки Героя України, народного артиста України, генерального директора – художнього керівника Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського та голови Всеукраїнської хореографічної спілки Мирослава Вантуха створила декілька фільмів про музей. Їх Анатолій Михайлович надіслав українським громадам за кордон – у Австралію, Канаду, США, Аргентину, Бразилію тощо. І згодом звідти на адресу музею надійшло надзвичайно багато матеріалу (особливо з Канади), що стосується українського народного танцю (швидше, аніж від професійних танцювальних колективів з України).

"Залишаю свій спадок з надією відійти незабутим"

Після нещодавньої зустрічі в галереї "Єлисаветград" зі своїми учнями й іншими шанувальники його таланту хореографа Анатолій Михайлович прислав на електронну адресу "Вечірньої газети" листа, який ми публікуємо:

"Як стверджують старі мудреці, людина народжується, щоб умерти, але життя – це не обов’язок, а, скоріше, задоволення, яке закінчується, у кращому випадку, визнанням діянь за життя та пам’яттю після нього. У першій половині свого існування людина має віднайти себе, тобто своє життєве призначення, а в другій – продовжує себе в дітях. Задоволення від життя буває лише тоді, коли ви знайшли свою життєву домінанту як призначення. У своїх щоденниках Лев Толстой писав, що життєвою основою людини є совість. Якщо людина відчуває муки совісті, то вона має жити з вірою та каяттям, ті ж, кого не турбує совість, продукують зло.

Усе, що я написав, можна об’єднати однією назвою “На Богом обраній землі”, бо саме в нас свого часу збирались видатні люди: одні дали нації професійний театр, у виставах якого народився український народно-сценічний танець, інші розкрили його можливості, визнані світовими авторитетами. Саме тут з’явився перший в Україні та єдиний у світі музей історії українського хореографічного мистецтва, в експозиції якого представлено все найкраще, що є в Україні та в українській діаспорі. У кімнаті пам’яті нашого музею увічнено тих, хто своїм життям творили мистецтво танцю.

Саме в Кіровограді було створено перший в Україні хореографічний комплекс (який готує хореографів, починаючи з дошкільного віку і закінчуючи вищою освітою у нашому педагогічному університеті). У нас було написано перші українські книжки з викладання композиції. Основним виданням є методичний посібник “Гармонія танцю” з викладання курсу “Мистецтво балетмейстера”, який рекомендовано Міністерством освіти і науки України для викладання предмета у вищих навчальних закладах.

Життя – це рух у всьому, починаючи з думок і закінчуючи реакцією оточення. Бажання бути кращим – це рух, бажання пізнати якомога більше, тобто вчитися, – це теж рух. Мені подобалось вчитися. Можливо тому, що було в кого. Мені щастило на розумних та порядних людей, яким я вдячний за науку та життя в радості, бо творчість духовно збагачує людину.

Критерієм у нашій роботі є смак та почуття міри. Це почуття приходить через роки з досвідом або не приходить, а навчити цьому неможливо. Про все це йдеться у моїй книжці “Роздуми про мистецтво танцю”.

Винятковим явищем у моєму житті була зустріч з Тарасом Левицьким, який ще дитиною бачив ансамбль “Ятрань”, коли ми, гастролюючи у США, мали концерти у Філадельфії. Через тридцять років, будучи вже доктором мистецтвознавства та відомим художником, він розшукав мене і приїхав на зустріч до Кіровограда. Допомагав нам у створенні першого в Україні і єдиного у світі музею історії українського хореографічного мистецтва. За його проектом співпраці нашого колективу “Зоряни” з їхнім ансамблем танцю “Волошки” було підготовлено два варіанти програм, які ми планували показати світові. На жаль, через амбіції керівництва нашої обласної філармонії цей проект було знищено. Мотивацію того, що відбулося, важко пояснити законами психології для нормальної людини, тому маємо те, що маємо. Про все це доволі детально сказано у книзі “Історія невикористаних можливостей”.

Згадуючи прожите, звертаюсь до тих, з ким працювалось у радості. Шановні колеги, друзі, орієнтуючись на свій стан здоров’я та вік, звертаюсь до вас. З вами разом я прожив найкращу частину свого життя. Переконаний, що головним у житті людини є радість від того, чим займаєшся кожного дня, коли поруч люди, яким ти віриш, а вони вірять тобі. Таку гармонію взаємин не кожному дано прожити.

Я не впевнений, що матиму можливість зустрітися з вами, щоб особисто подякувати вам за все, але вірю, що ви відчуваєте те ж саме, що відчуваю я, згадуючи наше спільно прожите життя. Усе, що я створював, ви оживляли як виконавці, повторити комусь щось подібне буде складно, бо еталон творення пішов у вічність разом з Валентином Пухальським, Євгеном Розгонером та Анатолієм Саврановим. Чи знайдуться такі, як Юрій Калінін, який приїхав з Омська до мене, щоб бути з тим, у кого починав (він віддав 27 років життя ансамблю “Ятрань”)?

Коли когось образить моя відвертість, я не спішу виправдовуватись, бо є люди, які не в змозі з кимось погоджуватись. Якщо людина ображається, бо її не згадали серед найкращих, то це вже її проблема. Професіонали мають знати, що тренувальні етюди роблять на більш обдарованих виконавців у тих випадках, коли ви, як керівник, переконані, що їхній показ буде кращим за ваш. Зразковий показ – це рух до краси, яка є мірою життя. Людина, яка цього не розуміє, нехай залишається зі своїм баченням. Старі мудрі люди казали: “Можна дивитися – і не бачити, можна слухати – і не чути, бо все є у прямій залежності від рівня бачення та сприйняття”.

Колективу, подібного ансамблю “Ятрань”, з його унікальною програмою, не було, бо не могло бути. Богом визначається, коли і в якому місці в певний час зберуться люди, які першими мають зробити те, чого ще не було, і залишити його для продовжувачів. Дякую Богові, що він зібрав нас, дякую за життя в радості всім тим, хто був поруч, та прошу вибачення в тих, кого, можливо, образив, не подумавши. Завдяки вам, дорогі колеги, залишаю на добру пам’ять свій спадок, зразки зробленого та написаного, з надією відійти незабутим".

Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО




Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.39126 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua